Довге мовчання

Я сиділа перед ноутбуком і дивилася на екран, на якому був мій терапевт. Перше враження? Звичайний чоловік, нічим не примітний. Ні краплі пафосу чи спроб справити враження. Я очікувала чогось іншого — можливо, зайвої серйозності або, навпаки, надмірної привітності. Але він просто сидів і спокійно дивився на мене, чекаючи.
І це очікування… воно почало мене дратувати.

Я звикла до інших правил гри. Коли на тебе реагують: сперечаються, погоджуються, дають поради. Тут усе було інакше. Він нічого не пропонував, не спрямовував, просто дав мені простір. Простір, який одразу став надто великим, надто гучним.

Я відвела погляд, машинально поправляючи пасмо волосся. Здавалося, що я повинна щось сказати. Але що? Усі слова, які я підготувала до сесії, раптом зникли.

"Чому я тут?" — майнула думка. Невже мені справді настільки погано, що я погодилася на цей сеанс? Чи це просто данина моді, чергове "треба" в моєму нескінченному списку?

Я відчувала, як всередині наростає напруження. У дитинстві нас вчили: "Не скаржся. Не говори про свої проблеми. Не винось сміття з хати". Я досі чую голос матері: "Ти повинна бути сильною, інакше тебе зламають". І ось тепер, через роки, я сиджу перед чужою людиною, якій начебто треба розповісти все, чого я сама собі не визнаю.

Це було нестерпно.

Я намагалася зберігати спокійний вигляд, хоча всередині все кипіло. Мовчання тиснуло. У кімнаті було настільки тихо, що я чула, як цокає годинник на кухні. Це звучання било по нервах, ніби невидимий метроном відраховував секунди мого бездіяльності.

"Ну скажи щось!" — кричав внутрішній голос. Але я не могла. Не хотіла. Не знала, як.

Він продовжував сидіти спокійно, без жодного натяку на нетерпіння чи роздратування. Ніби все йшло так, як і мало бути.

І це його спокій ще більше вибивав мене з рівноваги. Чому він нічого не каже? Не намагається витягти мене з цієї тиші? Я чекала запитань, підказок, хоч чогось, що допоможе мені почати. Але нічого не відбувалося.

Я відчула злість. На нього, на себе, на весь цей дурний процес.

"Що я тут роблю?" — знову виникло питання. Я ж сама записалася на цю сесію. Чому? Тому що треба щось змінювати? Тому що мені погано? Тому що всередині мене величезна порожнеча, і я не знаю, чим її заповнити?
Я знову підняла погляд на екран. Він дивився на мене спокійно, уважно. Без тіні осуду. Це дратувало найбільше. Я була готова до чого завгодно: до критики, до байдужості, навіть до жалю. Але не до цього.

Всередині все кипіло. Слова стояли клубком у горлі, ніби мені треба було зламати якийсь внутрішній бар’єр, щоб заговорити.

Але я так і не заговорила.

Після першої сесії я думала, що більше не повернуся. Це мовчання, ця тиша, цей психолог, який, здається, взагалі нічого не робить... Навіщо мені це? Але коли настав час наступної зустрічі, я все ж знову сіла перед екраном.
Щось у його спокої зачепило мене. Не знаю, чи це було роздратування, чи цікавість, але я відчувала, що всередині залишилося щось недомовлене.

Цього разу я намагалася взяти контроль у свої руки. Почала говорити сама, щось розповідати. Без системи, безладно, перескакуючи з однієї теми на іншу. Ніби хотіла заповнити тишу, яка так сильно тиснула на мене минулого разу.

Він слухав. Не перебивав, не уточнював. Лише іноді трохи кивав, ніби підтверджуючи, що чує мене.

І це ще більше напружувало.

У якийсь момент я просто обірвала свій монолог. Занадто багато слів, занадто мало сенсу. А він, звісно ж, знову чекав. Спокійний, упевнений. Ніби йому взагалі не потрібні мої слова, щоб зрозуміти, що зі мною відбувається.

— Навіщо взагалі це все? — раптом вирвалося в мене. Я сама не зрозуміла, що сказала це вголос.

— Що саме? — запитав він.

— Ну, терапія. Я сиджу тут, мовчу або говорю ні про що. Як це може мені допомогти?

Я сказала це різко, майже з викликом, очікуючи якоїсь захисної реакції чи пояснень. Але він не виглядав ані ображеним, ані розгубленим.

— Інколи мовчання говорить більше, ніж слова, — відповів він.

Це що, жарт? Мене це настільки зачепило, що я розізлилася на нього. Він усе так само сидів, спокійно, ніби ми обговорюємо погоду. Але щось у його словах усе ж зачепило.

— А якщо я не хочу нічого говорити? — кинула я, більше для того, щоб перевірити його реакцію.

— Тоді ми будемо мовчати разом, — відповів він.
Я не знала, як реагувати. Його спокій був майже образливим. Він навіть не намагався вмовити мене говорити. Просто сидів, готовий бути поруч у цьому мовчанні.

І раптом я відчула щось дивне. Ніби вперше за довгий час мені дозволили просто… бути. Не доводити щось, не захищатися, не вдавати. Просто сидіти й мовчати, навіть якщо я сама не розуміла, що відбувається.
Мої руки задрижали. Горло знову стиснулося, але вже інакше.

Я відвела погляд від камери, щоб не зустрітися з його очима. Здавалося, що він бачить мене наскрізь, навіть якщо я нічого не кажу.

Коли розпочалася наступна сесія, я вже знала, про що говорити. Ну, як "знала"… Я не репетирувала, але всередині було дивне відчуття, ніби якийсь непомітний для мене процес увесь цей час тривав, і тепер настав його час.
Він, як завжди, сидів спокійно, із цим своїм уважним, але ненав’язливим поглядом. Я знову відчула ту саму суміш роздратування і заспокоєння.

— Знаєте, — почала я, — після нашої останньої сесії я багато думала.

Він лише кивнув. Цей жест був ледь помітним, але чомусь значив більше, ніж будь-які слова.

— Я весь час намагалася зрозуміти, що саме мене так злить. Чому я не можу нормально говорити, чому все це здається таким складним. І… я думаю, це тому, що мені завжди доводилося.

Я зробила паузу, обдумуючи свої слова.

— З самого дитинства. Мовчання завжди сприймалося як слабкість. Якщо ти мовчиш, отже, тобі нема чого сказати, отже, ти порожня. І я… я ненавиділа це відчуття порожнечі.
Він продовжував дивитися на мене з тим самим спокійним увагою.

— І тут я зрозуміла, — продовжила я, — що все, що я роблю, — це спроба довести, що я не порожня. Я говорю, навіть якщо мені нема чого сказати. Я погоджуюся, навіть якщо не хочу.

Мій голос почав тремтіти.

— Але… іноді я просто хочу мовчати. Хочу, щоб мене ніхто не чіпав, не запитував, що зі мною.

Горло стиснулося, але я продовжила:

— Після тієї сесії я закрила ноутбук і просто сиділа. Тиша, яка раніше мене лякала, раптом перестала бути страшною. Це було… ніби я вперше за довгий час почула себе.

Він знову кивнув, і це чомусь викликало у мене тепло.

— Ви дозволили собі бути, — сказав він.

Ці слова влучили точно в ціль. Вони були простими, але я відчула їхню вагу.

— Я хочу спробувати ще раз, — сказала я. — Мовчати, не боятися.

Він усміхнувся. Це була найнепомітніша, майже невловима усмішка, але вона щось у мені перевернула.

Коли сесія закінчилася, я вимкнула ноутбук і знову залишилася в тиші. Але цього разу це була інша тиша. Вона нічого не вимагала, не змушувала заповнювати себе словами. Вона просто була.

І я була разом із нею.