Коли сирени замовкають

— Я довго не розуміла, що зі мною відбувається. Ми виїхали, врятувалися. Здавалося б, тепер усе добре, навколо тихо, безпечно. Але як тільки лягаю спати, чую сирену.

Розумію, що її нема, але тіло все одно реагує. Вскакую, біжу перевіряти телефон, шукаю новини про Україну.
Він уважно слухає, не перебиває. Очевидно, не вперше таке слухає.

— Декілька разів ловила себе на тому, що просто сиджу напружено, хоча навколо нічого не відбувається. Або хтось голосно грюкне дверима — у мене одразу паніка. Усе тіло стискається, наче мене знову обстрілюють. Це не минає, хоч я в Польщі вже два роки.

Влад киває, даючи зрозуміти, що все гаразд, продовжуй.
— Я виїхала, а мої друзі залишилися там. Я бачу їхні повідомлення, вони пишуть, що у них знову тривога, що хтось знову потрапив під обстріл. І я почуваюся… зрадницею, мабуть. Наче не заслуговую на цю безпеку. Навіть соромно скаржитися на свої панічні атаки, коли вони живуть у справжньому страху щодня.

Я замовкаю, спостерігаючи за його реакцією. Психолог продовжує мовчки дивитися на мене, ніби я вже дала всі відповіді, які мені потрібні.

У такому режимі у нас було кілька зустрічей.

Я приходила, скаржилася, плакала, а він майже нічого не казав. Просто дивився на мене зі співчуттям і підтримкою. В якийсь момент я навіть подумала: за що я плачу гроші?! На одній із сесій я нарешті не витримала:

— Ми взагалі щось робимо? Я приходжу сюди, розповідаю свої страхи, переживання, а все як було, так і залишилося!
Він подивився на мене спокійно, як завжди, і м’яко запитав:

— А що саме залишилося таким самим?

Я мало не засміялася, але замість цього глибоко зітхнула.
— У мене паніка майже щоразу, коли щось голосно плескає або щось просто нагадує про війну.

— Добре, — сказав він. — Давай розберемо це по частинах. Коли ти відчуваєш, що починається тривога, пробувала застосовувати вправу, яку ми обговорювали?

Я згадала, що кілька сесій тому він дав мені просте завдання: у моменти, коли накочує тривога, зупинитися і сфокусуватися на теперішньому. Відчути щось навколо: як крісло тисне під руками, як ноги торкаються підлоги, які звуки я чую. Чесно кажучи, тоді я подумала, що це надто примітивно для того, що зі мною відбувається. Але, заплативши за ці зустрічі, вирішила спробувати.

— Ну... так, — почала я невпевнено. — Минулого тижня знову прокинулася вночі. Спочатку, як завжди: серце калатає, у голові паніка. Потім просто сіла на ліжку і почала торкатися ковдри, прислухатися до звуків у кімнаті. Почула, як вітер шумить за вікном. Спочатку думала, що це не спрацює, але стало легше. Я все ще була напружена, але хоча б не втратила контроль.

— Я правильно чую, що у тебе з’явилося трохи більше контролю?

Я кивнула.

— А ще я почув, що у тебе паніка майже щоразу, коли щось голосно плескає. Мені здається, що тепер цього стало менше, так?

Влад дивився на мене, ледь помітно посміхаючись. Я здивовано дивилася на нього. До цього мені здавалося, що я взагалі не рухаюся вперед. Але тепер, згадуючи ті моменти, я зрозуміла, що вони дійсно пройшли інакше, ніж раніше. Раніше я просто би впала в паніку, металася б по кімнаті, а тепер... зупинилася.

— То це і є результат? — запитала я, все ще не до кінця вірячи.

— Ти мені скажи. Тепер ти розумієш, що можеш хоча б трохи контролювати те, що відбувається з твоїм тілом, навіть коли тривога сильна. Це не означає, що тривога повністю зникне, але тепер ти вмієш із нею справлятися. І це дозволить нам рухатися далі.

Я раптом відчула, як всередині щось змінилося. Це не було великим одкровенням, але тепер я знала, що маю інструменти. Я можу зупинити цей безумний потік, повернути себе в реальність, хоча б на якийсь час.

— Тепер, коли ти можеш справлятися із симптомами, ми почнемо розбиратися з тим, що лежить в основі твоїх реакцій.

Я глибоко вдихнула. З одного боку, мені було страшно. Адже я знала, що там, у глибині, багато болю. Але з іншого боку, у мене вперше з’явилося відчуття, що я зможу впоратися. Тепер я не просто боролася з панікою. Я починала вчитися жити.

Коли ми почали рухатися глибше, стало по-справжньому складно.

— А що ти відчуваєш, коли тривога минає? Що залишається?

Я замовкла. Ніколи не думала про це.

— Коли паніка проходить... залишається порожнеча, — тихо сказала я. — Наче всередині все випалено. Наче я втратила щось важливе, але навіть не розумію, що це було.

Він подивився на мене уважно.

— Можливо, це пов’язано з провиною, про яку ми говорили? Ти відчуваєш, що щось залишилося там, де ти не змогла залишитися?

Ці слова були болючі. Я уникала цієї теми, бо не знала, як із цим впоратися. Відчуття провини переслідувало мене з самого початку. Я поїхала, а вони залишилися. І кожне їхнє повідомлення, кожна тривога або новина про те, що хтось постраждав, били по мені, як молоток. Наче я була винна в тому, що я тут, а вони там.

— Так, — нарешті зізналася я. — Наче я втекла. Залишила їх там. І тепер у мене, ніби, немає права на спокій.

— Це дуже важке почуття, — сказав він. — Але давай розберемося. Ти поїхала не тому, що хотіла когось зрадити або залишити. Ти поїхала, щоб вижити. Ти врятувала себе. Це не робить тебе зрадницею.

Я мовчала, бо не знала, що відповісти. Начебто розуміла це головою, але всередині все одно сиділо це жахливе почуття.

— Давай спробуємо так: коли ти відчуваєш цю провину, спитай себе, що б ти сказала другу на своєму місці? Ти б назвала його зрадником? Чи сказала б, що він теж заслуговує на життя і безпеку?

Я замислилася. Ні, я б не сказала, що він зрадник. Я б, швидше за все, підтримала його. Але чомусь щодо себе було легше наклеїти цей ярлик.

З того часу ми все частіше поверталися до цієї теми. Психолог допомагав мені зрозуміти, що почуття провини — це природна реакція на травму, але воно не завжди виправдане. Він казав, що в моменти тривоги мозок чіпляється за провину, бо не знає, як ще пояснити те, що я відчуваю. Але тепер, коли я могла зупинити тривогу, у мене з’явилася можливість усвідомити, що це не те, що повинно керувати моїм життям.

З часом це розуміння почало проникати в повсякденне життя. Я стала менше почуватися зрадницею. Так, біль і тяжкість нікуди не зникли, але тепер я могла принаймні розрізняти, де реальна провина, а де — просто наслідки травми.

Найважливішим стало усвідомлення того, що я можу бути одночасно і в безпеці, і жити з тим, що сталося. Це не робило мене слабкою чи винною. Тепер я могла дивитися на себе не як на втікачку або зрадницю, а як на людину, яка пережила страшне і тепер вчиться жити заново.