Повернутися не можна залишитися

Мене звуть Оля, майже 3 роки тому я переїхала до Варшави з України. Якщо чесно, то я «втікала» як могла. Швидко зібрала речі, кота, дитину і залишила майже все, що нажила за свої 33 роки. Кілька валідольних місяців жила в друзів на розкладушці з малим, а потім якось стала на ноги. Я знайшла роботу, винайняла квартиру, і здавалося, що все було добре, але нещодавно щось зламалося.

Наче Варшава стала не тією. Останнім часом це відчуття переросло в реальну жорстку дилему: поїхати чи залишитися. Поїхати чи залишитися, чорт забирай. Як це зазвичай буває, я зателефонувала йому — Владу, своєму психологу з Києва.

— Ну що, як ти? — Не знаю, — чесно відповіла я. — Сиджу тут, думаю повернутися назад. 

— А ти впевнена, що знаєш, куди це — назад?

Я зависла. В сенсі?

— Ну куди — до Києва, це ж ясно, — пробурчала я.

Він кивнув, відкинувшись трохи далі в кріслі, наче розглядав мене через екран.

— Олю, — почав він, — я так розумію, ти говориш про той Київ, що був. Вірно? Про місця, куди можна повернутися і де буде так само, як раніше. А як гадаєш, Київ зараз той самий, що ти пам’ятаєш?

Я відчула, як щось всередині напружилося.

— Ну, напевно щось змінилося, — відповіла я ухильно, відчуваючи, як стискаються пальці. 

— Багато змінилося. Можливо, навіть усе. Київ тепер інший. Як і ти. У нього свої шрами. Ці його слова розсердили мене.

— Я так не думаю! Там же мої батьки, мої друзі. Все одно це — моє місто. 

— Звичайно, — промовив він спокійно. — Але от такого, яким ти пам’ятаєш Київ — його вже немає. І тих людей теж — таких, якими вони були до всього цього.

Я подивилася в бік, кудись на стіну своєї варшавської кухні. Зрозуміло, що він мене підводить до чогось важливого, тільки от відчуваю — не хочу, не готова це обговорювати. Я мовчала. Звісно, він правий. Але мені здавалося, що це тимчасово, що повернуся і все буде як раніше. Перед очима стояли площі, вулички, шум дурних машин у нескінченному заторі і всі звичні звуки — усе це настільки рідне, що неможливо було уявити інакше.

— Це що, значить, усе тепер так і залишиться в минулому? 

— Так, напевно, ти втратила той Київ. Втратила саме такий, яким його знала, — сказав Влад просто, але я відчувала, що він обдумав кожне слово.

Влад мовчав, наче чекав, що я зроблю перший крок. Але якщо чесно, у мене всередині все вже кипіло.

— Я все розумію, правда. Що там теж не мед, що люди змінилися. Усі пройшли через своє. Але чому ти впевнений, що я не зможу там знову знайти себе? — запитала я вперто. 

— Ти можеш знайти все, що захочеш. Просто важливо розуміти, що ти не повернешся туди, звідки виїжджала. Ти виїхала з одного життя, а повернешся в інше. Це як зустріти старого друга після багатьох років: все наче знайоме, але наче це вже не зовсім та людина. І сама ти — вже не та.

Я напружилася, вчепившись у чашку, що стояла на столі. Слова Влада, його запитання крутилися в голові, у якій жодної нормальної відповіді. Київ — це моє життя. Був моїм життям, чорт забирай! Чому так складно?

— Ну я ж не змінилася так сильно! — промовила я трохи голосніше, ніж хотілося. 

— Три роки. Це немало, Олю. Можливо, ти не помітила, але навіть за час нашої з тобою роботи, ти змінилася дуже сильно. Вже зовсім інша. Це нормально, ти адаптувалася до нової реальності і Київ, який є зараз, може просто не "підійти" тобі.

Усе, що він казав, зачіпало за живе, ніби він знав, куди натиснути.

— І що лишається? Просто жити тут, наче нічого й не було? 

— Звісно, ні, — відповів Влад. — Ти можеш жити тут чи там, але не намагайся повернутися до минулого. Його немає, є лише твоє нове життя. Розумієш, Оль?

Рішення повернутися не прийшло одразу. Здавалося, Влад запустив у голові якийсь дивний процес, який неможливо було вимкнути. Минуло кілька днів після сесії, а я все ще сиділа у Варшаві, зважуючи все, що він сказав.
І все ж ідея повернення не відпускала.

Рішення повернутися до Києва стало складнішим вдвічі через сина — Максима. Йому всього п’ять. Життя у Варшаві для нього було зрозумілим: у нас був свій маршрут до садочка, знайомий майданчик і друзі з сусіднього двору. Максим звик до цього світу, до нашої маленької рутини, до мови, яку він почав розуміти швидше, ніж я. Здавалося, що він уже став тут своїм, а я — ні.

Коли я нарешті сказала йому, що ми поїдемо додому, до Києва, він спочатку навіть не зрозумів. Я повторила повільно, майже по складах, ніби пояснюючи щось незвичне, не відриваючи очей від його реакції.

— Ми додому? Як до бабусі? — запитав він, нарешті.
Я кивнула, усміхаючись, хоча в грудях щось зжалося. Син не був ні радий, ні засмучений — дивився серйозно, навіть задумливо, як завжди, коли обмірковував щось справді важливе.

— А там будуть ракети? — спитав він.

Горло перехопило, але я намагалася відповісти спокійно:

— Іноді, так. Але там і бабуся, і всі твої друзі. І наша з тобою кімната.

Після цього ми часто говорили про Київ. Я розповідала йому, яким він був, як ми ходили в парк, як там пахне восени і коли стає зябко.

Одного ранку я подивилася на валізу, що стояла в кутку, і подумала: «А що я, власне, чекаю?» Чого б я не боялася, все це не скасовувало одного факту: десь усередині я все ще відчувала, що там — мій дім, яким би зміненим він не був. І там живуть люди і нічого! Вони справляються. Ходять у кафе, виховують дітей!

Я вирішила їхати. Рішення було як щелчок: одразу відчула полегшення, ніби нарешті зняла з себе це вічне напруження.

Спочатку було непросто. Коли приїхала в Київ, місто дійсно здавалося не тим, що я пам’ятала. Я відчувала себе дивно — на звичних вулицях було незатишно, і десь у грудях глухо саднило. Зустрічі з друзями нагадували про те, що ніхто не залишився колишнім. Ми сміялися, балакали, але в кожній розмові було щось недосказане, як присмак гіркоти.

Були моменти, коли я проклинала своє рішення повернутися. У перший тиждень я вночі не могла заснути: тишину розривали то сирени, то звуки ППО, і щоразу, коли я чула гуркіт Шахеда, все тіло напружувалося так, що хотілося кричати.

Максим спочатку був насторожений, тримав мене за руку міцніше звичайного і довго не відпускав, коли я намагалася облаштувати йому кімнату. Але пройшов місяць, і я бачила, як він усе більше стає частиною цього життя, немов і не було тих трьох років.

Так, поступово, я почала помічати, що всередині мене теж щось змінюється. З кожним днем я все менше чіплялася за давні образи і все більше вчилася бачити те, що тут і зараз.

Одного ранку, коли сирена пронизала повітря, я здригнулася і зловила себе на думці, що не відчуваю такого страху, як був раніше. Звуки тепер були просто звуками, з якими навчилася жити вся країна. А я — разом із ними.

Здавалося, що я нарешті прийняла це місце таким, яким воно є, разом з його неотшліфованою, іноді жорсткою правдою. Я нарешті зрозуміла, про що говорив Влад. У ту мить мені раптом стало зрозуміло, що Київ справді не той.
Але я можу бути тут, у цьому новому Києві. Я можу його прийняти, тому що він прийняв мене. І з кожним днем це ставало все простіше.