← Назад

Федеріко в країні психоаналізу: Фелліні 105 років

27/01/2025| views515
facebooktelegramviberX
Олексій РОСОВЕЦЬКИЙ

Олексій РОСОВЕЦЬКИЙ

Федеріко в країні психоаналізу: Фелліні 105 років

Цього тижня виповнилося 105 років від дня народження одного з найбільш "психоаналітичних" кінорежисерів ХХ століття, Федеріко Фелліні. Кінематограф Фелліні, наповнений снами, видіннями, фантазіями наяву, ожилими на екрані спогадами дитинства та юності, був породжений психоаналізом і, своєю чергою, дав потужний поштовх для психоаналітичних інтерпретацій фільмів інших майстрів кіно. Але любимо ми Фелліні, звісно ж, не лише за це.

Переглядаючи Фелліні

Слава Фелліні, який у шістдесяті-сімдесяті роки був живим символом авторського кіно, згасла ще за життя режисера, який пішов із життя у 1997 році. В останні роки Маестро (так шанобливо називали Фелліні в ЗМІ) говорив, що його глядач помер. У постмодерністські дев'яності — хоча сам Маестро не був чужий запозичень — із їхнім цинізмом і веселим насильством, місця для поетичного кіно Фелліні, здається, дійсно не залишилося.

Проте це не завадило сербському режисеру Еміру Кустуриці двічі отримати "Золоту пальмову гілку" — одну з найпрестижніших нагород у світі авторського кіно. У його найкращих фільмах чітко відчувається вплив Фелліні: могутня середземноморська життєва енергія з її атмосферою карнавалу життя, де персонажі мало не щомиті готові пуститися в танок із револьверами та пляшками вина в руках. Витончені поетичні образи, як-от наречена, що летить на весіллі, чи карета швидкої допомоги, яка забирає помираючого дядечка прямо на небеса. І, безперечно, гумор на межі фолу. А найкращі фільми Фелліні доволі смішні — причому народним, майданним гумором.

На жаль, для сучасного кіномана фільми Фелліні — це кінематографічна архаїка на кшталт духовних пошуків Андрія Тарковського, нудне кіно, що безнадійно залишилося в минулому. Але саме сьогодні, коли стримінгові гіганти на кшталт Netflix заполонили мережу шаблонними серіалами, ніби створеними на 3D-принтері, а великі студії продовжують знімати супергеройські блокбастери й нескінченні сиквели, спадщина Фелліні видається особливо важливою.

Для початку, фільми Фелліні нудні в останню чергу. Поширене уявлення про те, що авторське кіно (яке в народі називають артхаусом) обов’язково має бути похмурим і незрозумілим для пересічного глядача, який мусить страждати під час перегляду, не витримує критики. Інший визнаний класик, знавець жанрового кіно Акіра Куросава писав: "Будь-яка картина повинна бути спрямована на витончених, глибокодумних глядачів, але водночас розважати простих людей. По-справжньому хороший фільм цікаво дивитися. У ньому немає нічого складного, він захоплює і є легким для сприйняття".

Навряд чи кінематограф Фелліні потребує реабілітації, але його найкращі фільми несуть майже забуту кінематографічну культуру. У його картинах немає випадкового кадру, жесту чи репліки, камера перебуває у постійному русі: як художник за першою професією, Фелліні ніби малює камерою. І як художник-карикатурист, він бачить навколишній світ гротескним, смішним, трохи безглуздим, але завжди добрим: адже автор карикатур, не в останню чергу, мораліст.

Його режисерський метод сповнений неймовірної творчої свободи, коли на екрані може статися, здається, що завгодно, і яку можна прийняти за імпровізацію, експромт. Хоча неозброєним оком видно, що це чітко структурований твір, сам Фелліні, відомий міфоман, культивував легенду про те, що знаменитий фінал із хороводом клоунів було зімпровізовано на знімальному майданчику "8 1/2". До речі, образи клоунів, як і життєрадісних огрядних повій зі святими отцями, які кочують із фільму у фільм, — це типові юнгіанські архетипи в поетичній системі кінематографа Фелліні.

Власне, фільм "8 1/2", знятий у 1962 році, ділить творчість Фелліні на два періоди: до і після зустрічі з психоаналізом, яка змінила як самого режисера, так і його творчий метод.

Федеріко в країні психоаналізу: Фелліні 105 років

Фільми як психоаналітичні сеанси

З психоаналізом Фелліні стикався й раніше, коли намагався позбутися депресії, викликаної смертю їхньої єдиної з дружиною та музою Джульєттою дитини, яка прожила лише місяць, а також зйомками фільму «Дорога» — першого міжнародного успіху режисера. Але вчення Фройда він не прийняв. Психоаналітик Ернст Бернхард, чиє фото довгі роки прикрашало письмовий стіл Фелліні, відкрив для режисера праці Юнга.

Юнгіанство у першій половині шістдесятих отримало широке поширення серед італійської творчої інтелігенції, тож відкриття його Фелліні було лише питанням часу. Згідно з легендою, він просто помилився номером телефону і випадково зателефонував доктору Бернхарду.

Фелліні був людиною захопленою. Він любив, щоб йому ворожили на картах Таро, щодня користувався «Книгою змін», займався столовертінням (спірити вважали його медіумом), експериментував з ЛСД — існує думка, що перший кольоровий фільм режисера, «Джульєтта і духи» (1965) із його психоделічною палітрою, став результатом таких експериментів. Але саме психоаналіз дав Фелліні впевненість у своїх творчих силах і здійснив величезний вплив на його творчий стиль.

Бернхард пояснив режисеру, що творчість і гра, за Юнгом, — це інтелектуальна діяльність одного порядку. Він відкрив для Маестро, що творчість є проміжним станом між свідомістю і несвідомим, між сновидіннями і реальністю. Фелліні починає записувати свої сни (щедро ілюстровану «Книгу снів», яку він розпочав 30 листопада 1960 року і вів до кінця життя) і знімати фільми, схожі на сеанси психоаналізу.

Новий етап у творчості Фелліні відкривають хрестоматійні «8 1/2», чия назва сама по собі стала загальною для сповідального фільму художника (не враховуючи того, що ця стрічка започаткувала окремий жанр фільмів про кіно). У цій стрічці, побудованій за принципом потоку свідомості, Фелліні виставляє на огляд глядачів усі сумніви, страхи, комплекси й фобії режисера Фелліні, але водночас показує його прозріння, мрії, фантазії і, головне, сни: фільм відкриває знаменита сцена з режисером, який злітає у небо, у виконанні Марчелло Мастроянні.

Фелліні чи не першим сформулював, що секрет магічної субстанції кіно міститься в самій атмосфері створення фільму. На схилі років це підтверджували в інтерв’ю такі різні режисери, як Вуді Аллен і Девід Лінч (які обидва зазнали впливу Фелліні), ностальгуючи за атмосферою знімального майданчика, де вони створювали особливий світ, альтернативний реальності — власний художній простір, який, своєю чергою, підживлював режисерську фантазію.

Згодом Фелліні проаналізує внутрішній світ жінки, якій зрадив чоловік («Джульєтта і духи»), і старіючого «чоловіка, який любив жінок», зі всіма його об’єктивістськими фантазіями лібертина-шістдесятника і фобіями перед обличчям зростаючого фемінізму («Місто жінок», 1979). Втім, кожен може трактувати ці фільми на свій розсуд, насолоджуючись бароковим, часом навіть надмірним, візуальним стилем режисера. Але особливе місце, нарівні з «8 1/2», займає фільм-спогад про дитинство і юність у невеликому приморському містечку — «Амаркорд» (1973), шедевр пізнього Фелліні, який дивовижним чином поєднує щемливе почуття ностальгії, візуальну поезію і непристойний гумор.

Наостанок про гумор. Маестро вмів посміятися над собою і наприкінці кар’єри зняв серію з трьох роликів, які рекламували послуги «Banca di Roma». У них комік Паоло Вілладжо, який знявся в останній стрічці Маестро «Голос Місяця» (1990), переказує свої кошмари психоаналітику у виконанні великого Фернандо Рея, а той радить клієнту зберігати гроші в банку, і тоді всі проблеми зникнуть, а сон налагодиться. Втім, цей жарт генія краще, як кажуть, побачити один раз. 

Хоча чому лише один?

telegram subsribe
email subscribe
Читати більше