Зірка пішла. Чому так гірко прощатися з кумирами

Містична співучасть — феномен психічного «приєднання» до важливих фігур, відкритий антропологами. 

Важливі в житті люди — це не лише близькі. Іноді незнайома людина означає так багато, що разом із нею і плачеш, і смієшся. А коли приходить час прощатися, це втрата і горе. Так переживається втрата кумира. І не лише у випадку смерті — болісно сприймається також вихід на пенсію, завершення кар’єри, іноді шлюб або розлучення зірки. 

У липні корти полишив видатний тенісист Енді Маррей — і британці плакали, слухаючи його прощальне інтерв'ю. А в серпні пішов із життя відомий французький актор Ален Делон, і в Інтернеті з'явилися десятки тисяч коментарів зі співчуттями. Йому було 88 років. Друг і водночас кінематографічний «суперник» Делона — Жан-Поль Бельмондо — помер у 2021 році, і його похорон став величезною процесією, на якій був присутній навіть президент країни. 

Чому тисячі людей приходять попрощатися з політиком, актором або спортсменом, чому щиро страждають? На це питання намагалися знайти відповідь багато психоаналітиків, зокрема Карл Юнг. Він спирався на версію французького антрополога та філософа Люсьєна Леві-Брюля: людина здатна несвідомо «приєднуватися» до іншого (людини, ідеї або явища), ототожнюючись із ним. У такі моменти те, що відбувається з цією іншою людиною, сприймається дуже особисто, зачіпає так, ніби стосується безпосередньо. 

Вважається, що подібний фокус мислення ми успадкували від перших людей. Людина ще не вміла пояснити ні те, що відбувається навколо неї у дикому світі, ні власні відчуття. 

Найбільш лякаючим, на думку того ж Юнга, міг бути фактор випадковості — усе змінювалося в одну мить! Це тримає в напрузі й сьогодні, але ми навчилися виокремлювати тривогу, боротися зі страхами. У ранніх людей зміни також викликали емоційні реакції, але розум не вмів відрізняти почуття від подій, тому подія в результаті забарвлювалася в почуття. Так психіці було легше витримувати випробування. Звідси бере коріння «магічне мислення» — властиве дітям, але іноді й людям не дитячого віку. 

Це не слід плутати з вірою в магію. Будь-яка віра — величезна опора, вона дійсно «працює»: уявляючи бажане, формуючи з мрії ідею, а потім і мету, людина починає рух до неї, у неї змінюється акцентуація (вона помічає саме те, що сприяє досягненню мети, робить, виходячи з інтуїції, правильні й сміливі кроки тощо). Але «магічне мислення» — не про віру, а про ефект злиття з процесами і подіями. На цьому етапі особистість не відчуває внутрішніх меж, а отже, немає справжньої відповідальності за своє життя, велика залежність і вразливість (не всі ці почуття усвідомлені, і часто їх можна помітити лише при обговоренні причинно-наслідкових зв'язків, що проявляються у поведінкових патернах). 

«Магічне мислення» іноді називають дитячим, оскільки немовля спочатку не розрізняє меж між собою та світом, воно криком «керує» матір'ю, не знаючи, що вона приходить за власним бажанням. Найважливіший етап дорослішання: розвінчання міфу про власну могутність — і про інших важливих фігур, як батько і мати. Прийняття себе, своїх якостей, обмежень. Лише на цьому етапі з'являється можливість по-справжньому привласнювати власні досягнення, щиро себе хвалити і розуміти, відмовлятися від непотрібного і усвідомлювати свої мотиви.

Карл Юнг вважав, що навіть свідома особистість (окрема і цілісна, як зараз прийнято говорити) переживає злиття з архетипом. Адже в несвідомому в неї є опори у вигляді символічних сюжетів, навколо яких будуються міфи людського життя (про любов, самопожертву, героїзм тощо). Як це проявляється? Для розуміння тієї чи іншої події ми просто підсвідомо накладаємо на неї лекало готової історії.

Фрідріх Ніцше також досліджував містичне злиття людини з міфом і обрядом. Філософ описував діонісійські (дикі, первозданні, творчі) пориви, які вступають у конфлікт із впорядкованими аполлонівськими. 

У 1970-х Ірвінг Дженіс, вводячи термін “групове мислення”, мав на увазі таке явище — розмиття відчуття особистого у колективній ідеї.

Таким чином, містичне співучастя — це переживання, яке на деякий час об'єднує особистість з її героєм, наприклад, з кіногероєм, коли дуже суб’єктивно сприймається те, що відбувається на екрані. Герой наче приміряється на себе.

Чим яскравіший і харизматичніший герой, чим очевидніше міф у його діях (він захищає, рятує, гине заради ідеї, бореться за любов), тим більша ймовірність, що у нього будуть шанувальники.

Історія на екрані закінчується, а ототожнення з героєм — ні. Саме тому успіх акторів пов'язаний із ризиком “застрягти в одній ролі”, коли публіка щоразу очікуватиме побачити того самого відчайдушного борця-гладіатора (Рассел Кроу) чи простакуватого веселуна (Джим Керрі).

Зіркам франшиз необхідно також “тримати планку” героя на тому рівні, на якому він сподобався публіці. Одна з особливостей групового мислення — миттєве повалення кумирів, які провинилися у нещирості або були помічені в слабкості.

Скажімо, “найкращий коп” Джон Макклейн (Брюс Вілліс) захворів на деменцію, і шанувальники розділилися на тих, хто вважає це його останньою битвою, і на розчарованих, які благали не показувати в соцмережах ролики з Брюсом. В обох випадках можна говорити про ототожнення і страх перед власною старістю. Хтось готовий із цим зустрітися, інший — ні.

Ален Делон теж зазнав осуду ще до похорону. Актор нібито попросив приспати свою улюблену собаку, про що згадав у заповіті. Ця інформація майже перекрила звістку про смерть знаменитого француза, з'явилися сотні осудливих дописів, долучилися зоозахисники...

Якщо згадати стадії горювання (і прийняття будь-якої втрати), то передусім людина стикається з реакцією заперечення чи навіть уникання. Потім іде гнів (зокрема й на того, хто пішов), далі — сумне смирення і, нарешті, прийняття. Чим ближчими були стосунки, тим тривалішими є стадії.

Коли вмирає кумир, переживання можуть бути дуже гострими. Проте знецінення героя, з яким зіткнулися шанувальники Делона, може як сприяти легшому прощанню (розототожненню), так і зробити його боліснішим (якщо було сильне приєднання, а тепер настало глибоке розчарування).

Як проявляється “містична співучасть” — у яскравих переживаннях з приводу життєвої ситуації героя (згадайте “війни” прихильників “покинутої” Дженніфер Еністон та нової тодішньої обраниці Бреда Пітта - Анджеліни Джолі). Ніхто не знає подробиць історії, але це й не потрібно, на зміну правді прийде міф. Про зраду, підло зруйноване кохання. Усі, хто так чи інакше стикався зі зрадою у своєму житті, охочіше ототожнюють себе з жертвою. А ті, хто захоплений красою “коханки”, хочуть приєднатися до неї.

Коли один і той самий кумир (втілення містичного героя) поводиться неоднозначно, шанувальники не лише зрадять його, але й будуть готові закидати камінням. Тому що приєднання ще називають проєктивною ідентифікацією, тобто в іншій людині ми можемо побачити найгірші прояви, яких боїмося у самих собі. “Та я би так ніколи не вчинив!...”

Проєктивна ідентифікація проявляється не тільки стосовно героїв фільмів і книг, але й щодо наших близьких — у дружбі, коханні, родині. Іноді важко прийняти свої слабкості чи помилки, і простіше демонізувати іншого. Так батьки, незадоволені рівнем свого життя, вимагають від підлітка неймовірних успіхів у навчанні. Нереалізована балерина може віддати свою дочку на балет, щоб та здійснила мамину мрію. 

Занижена самооцінка стає причиною вимагати від інших похвали та підтримки на кожному кроці. Невизначені особисті кордони призводять до звинувачення близьких у надмірному контролі. Підвищена тривожність — до підозрілості та бажання викрити обман.

На цьому нелегкому шляху кумири стають точками опори, віри в краще, оскільки слугують об’єктами для наслідування (і підсвідомого ототожнення). Тому падіння кумира супроводжується гнівом і розгубленістю.

Життя повне втрат, але біль і гнів поступаються місцем смиренню, прийняттю, майбутньому. Цінність особистої прихильності падає, на перший план виходить значущість спільного досвіду. Через роки з приємністю можна буде переглядати турніри з Енді Марреєм, рятувати світ разом із Віллісом і посміхатися, дивлячись, як чарівний Делон звично змахне довгого чуба з лоба.