Історія однієї дівчини, або Як нарцисичні батьки калічать психіку своїх дітей

Ситуація, що знайома більшості психологів. Приходить на консультацію дівчина із запитом: «Я боюся здаватися дурною». Їй соромно щось не знати, поставити запитання, висловити свою думку. У важливі моменти ця дівчина мовчить, хоча всередині відчуває, що мала б щось сказати чи зробити на свій захист. Але ні — краще промовчати, щоб не виглядати безглуздо.

З часом цей страх стає звичним. Людина ніби зливається з ним і вже навіть серйозно замислюється: «А якщо я справді недостатньо розумна?». Це починає впливати на всі аспекти життя: роботу, стосунки з партнером, дружбу. Вона погоджується з речами та діями, які її не влаштовують, приймає чиїсь правила гри, дозволяє іншим нехтувати її інтересами та перетинати її власні кордони. Бо всередині постійно звучить сумнів: «Раптом скажу щось не те і всі подумають, що я нічого не тямлю».

Під час терапії зазвичай виявляється, що цей страх — не випадковий. Так було і в цьому випадку. У дитинстві дівчина часто чула від нарцисичної матері фрази на кшталт «Ти якась тупа», «Чому ти не можеш зрозуміти?», «Подумай головою!». І, як би дитина не намагалася довести, що це не так, слова матері залишали свій слід. Вони осіли глибоко всередині й тепер, в дорослому житті, почали керувати її вибором і діями.     

Бажання щось довести та постійний пошук схвалення 

Такий внутрішній сценарій стає пасткою. Чим більше дівчина потрапляє у ситуації, коли потрібно довести свою правоту, тим більше зростає тривога: а раптом вона знову помиляється? А якщо її засоромлять та назвуть дурною? Тому кожна дискусія, навіть побутова, перетворюється на випробування. Замість спокійної розмови — нервова напруга, страх сказати щось не так, постійне сканування реакцій співрозмовника. Якщо ж її перебивають або критикують — це сприймається як доказ того, що вона недостатньо розумна.

У результаті людина постійно балансує між двома крайнощами. Або вперто доводить свою думку, не залишаючи місця для чужих аргументів, бо хоче за будь-яку ціну довести, що не «тупа». Або взагалі мовчить, уникає участі в обговореннях, боїться знову відчути сором від можливої помилки. Обидві ці стратегії виснажують, погіршують стосунки й тільки підсилюють внутрішнє відчуття невпевненості.

Чорно-біле мислення як пастка

Чорно-біле мислення не залишає простору для нюансів. Світ стає дуже жорстким і вузьким: або все ідеально, або пропало. Або я на висоті, або ганьба. Або розумна, або тупа. Все життя — це постійна напруга й втома, бо потрібно безперервно тримати планку, щоб не впасти в одну з цих крайнощів.

Таке ставлення до себе легко переноситься й на інших. Якщо людина припускається помилки, значить, вона вже не така хороша, як здавалося. Якщо хтось знає більше — це одразу загроза, ніби цей хтось «краще», а отже, я — «гірше». І кожна така ситуація наче підтверджує внутрішній страх дівчини бути недостатньо розумною, недостатньо цікавою, недостатньо гідною, взагалі «недостатньою».

Через це людина не дає собі права на розвиток. Адже щоб навчатися, потрібно визнавати, що ти чогось ще не знаєш. А це, у її картині світу, небезпечно: «Незнання = тупість». Тому будь-яка нова сфера викликає тривогу, а кращий спосіб уникнути тривоги — це взагалі не пробувати.

Виникають складнощі й у стосунках. Дівчина тримається осторонь, бо вірить: або її визнають найкращою, або засудять. А якщо поряд хтось більш талановитий чи успішний, то варіантів тільки два: або виснажувати себе спробами «довести, що теж можу», або знецінити цю людину, щоб самій не почуватися нездарою.

Страх перед авторитетами

Цей страх, що виріс ще з дитинства, коли будь-яке невинне питання могло викликати знецінення чи глузування, міцно оселився всередині. Тепер у дорослому житті кожна зустріч з людьми, які мають хоч якийсь соціальний авторитет — лікарем, викладачем, керівником, — стає випробуванням. Дівчина ніби зменшується поруч із ними, почувається не дорослою людиною, а знову маленькою дитиною, якій треба мовчки сидіти й не заважати.

В такі моменти в голові звучить установка: «Не займай час важливих людей. Не став дурних питань, щоб не виглядати дурною». І навіть якщо питання справді важливі, простіше змовчати, кивнути, удати, що все ясно, а потім довго себе картати, що не уточнила та «знову щось не розумію».

Звідси з’являється тривога перед будь-якими новими ситуаціями, де треба проявити активність, ініціативу, поставити питання або попросити пояснення. Одразу включається давній сценарій: «Ти що, тупа? Хіба не зрозуміла з першого разу?». Ці слова звучать лише в її голові, проте звучать гучно й боляче. Тому дівчина вибирає стратегію уникнення: краще не йти, не питати, не пробувати, ніж опинитися в ситуації, яка може закінчитися соромом. Навіть якщо ціна цього — втрачені можливості, нерозв’язані питання, дискомфорт. Головне — не відчути себе «тупою» ще раз. 

Сором і почуття провини

Сором став для цієї дівчини не просто почуттям, яке час від часу з’являється в незручних ситуаціях. Він перетворився на фон її життя, базове налаштування самооцінки. Сором вона отримала у спадок від нарцисичної матері — разом з постійними словами про те, що недостатньо розумна, спритна, правильна. І навіть зараз, коли дівчина виросла, ці відчуття не зникає, а навпаки — продовжує керувати її рішеннями, думками та діями.

Установка «я недостатньо хороша» змушує весь час доводити свою цінність, працювати на схвалення інших, прагнути бути «правильною». Але в цій гонитві немає фінішу. Навіть якщо вона досягає успіху, внутрішній критик знецінює досягнення: «Це легко», «Це може зробити кожний», «Це все одно нічого не варте». І все починається спочатку — новий забіг за визнанням, яке неможливо отримати.

Через це сором стає головним обмеженням. Він стримує будь-які спроби діяти, пробувати нове, брати на себе відповідальність. Адже кожна ініціатива — це ризик помилитися. А помилка автоматично означає ганьбу. І все повертає до старої болісної думки: «Я тупа і всім тільки заважаю». 

Саме тому дівчина уникає всього, що може стати випробуванням: нової роботи, цікавих знайомств, розвитку. Краще залишатися в тіні, мовчати, не висовуватися. Бо тоді менше шансів почути критику, побачити осуд, знову відчути сором за свою «недостатність». Доросла «маленька дівчинка» боїться знову відчути провину за те, що чогось не розуміє та перепитує, і тим самим заважає мамі (вчителю, керівнику, партнеру, співрозмовнику) й дратує всіх своєю «тупістю».

Нарцисична мати  

Насправді проблема зовсім не в дівчинці та у її допитливості. Причиною роздратування матері була вона сама. Бо, не маючи відповідей, жінка не могла визнати власні недоліки — їй було боляче відчувати свою недостатню освіченість, невміння розібратися в почуттях і потребах. Усе це викликало почуття сорому, який вона миттєво проєктувала на доньку.

Коли дитина питала «чому?», мама чула це як докір: «Ти недостатньо розумна, бо не знаєш відповіді». І замість того щоб спокійно сказати: «Не знаю, давай дізнаємося разом» або похвалити дівчинку за цікавість, вона відмахувалася, ображала, знецінювала. Відповідала стандартним «Ой, відчепись», «Навіщо тобі це знати», «Що за дурниці». Тобто замість підтримки донька отримувала сигнал: твої питання недоречні, ти сама дурненька, якщо таке питаєш.

У таких стосунках у дитини формується переконання, що цікавитися небезпечно, питати соромно, а помилятися — це взагалі злочин. Адже кожна спроба проявити цікавість чи ініціативу закінчувалася приниженням. І це допомагає з’явитися потужному внутрішньому критику, який дорослішає разом з дівчиною. Той самий голос, який потім буде повторювати їй: «Ти мусиш знати все», «Ти не маєш права на помилку», «Якщо щось не знаєш — значить, ти нікчема».

Цей механізм дуже типовий для нарцисичних батьків. Вони не можуть дозволити собі виглядати слабкими чи некомпетентними навіть перед власними дітьми. Саме тому або прикидаються усевідами, несвідомо вигадуючи відповіді на всі питання, або ж різко припиняють будь-яку ініціативу дитини, щоб уникнути відчуття власної недостатності.

І тоді замість живого інтересу до світу, замість підтримки та визнання права на незнання, дитина отримує сором, провину, страх виглядати «не так». І вже з цим багажем іде в доросле життя, де кожне запитання, кожна нова ситуація сприймається як черговий тест, який вона боїться не пройти. 

Шлях до зцілення

Життя доньки нарцисичної матері — це ніби нескінченний марафон, де вона біжить, щоб довести собі й світу, що варта любові, що вона «не тупа», «не погана», «не зайва». Але попри всі старання, внутрішній критик усе одно готовий у будь-яку мить сказати щось отруйне та знецінити кожний крок.

Цей критик — це голос мами, що роками жив всередині. Він виріс разом з дівчиною, став частиною її «я». Щоразу автоматично зупиняє її на пів кроку до дії, щоб захистити від можливого сорому, приниження, болю, але насправді тільки відбирає свободу.

Зцілення можливе, але це не швидкий процес. Потрібна щоденна робота, де перший крок — почати помічати цей голос. Відділяти себе від нього. Запитувати себе: «Це дійсно я так думаю? Чи це той самий мамин голос, який я чую з дитинства?» І поступово, день за днем, дівчина вчиться ставити його на місце. Він не зникає миттєво, але вже не командує всім життям.

Важливою опорою стає розуміння: «Я не винна, що не отримала любові від мами. Це не через мене. Це через неї — її травми, її обмеження, її страхи». Відпустити цю провину — ніби розв’язати важкий вузол, який стискав серце роками.

І тоді з’являється місце для самоспівчуття. Для теплоти до себе. Для підтримки. Для внутрішнього «ти молодець» навіть за маленькі кроки. Для визнання: так, я можу помилитися, і це нормально. Я можу не знати всього, і це не робить мене гіршою. Я маю право запитувати, пробувати, сумніватися, шукати.

З часом цей шлях приводить до свободи. До внутрішньої гармонії, коли вже не потрібно весь час боротися з критиком, не треба доводити свою цінність. Бо вона вже очевидна: ти є. І цього достатньо.

Автор публікації: психолог, Наталія Ботяновська