Віктор Франкл. Людина у пошуках сенсу

Якщо коротко - це розповідь про те, що довелося пережити ув'язненому кількох нацистських концтаборів, і про те, що навіть у найстрашніших умовах допомагає людині зберігати силу духу.

Віктор Франкл – австрійський психолог, який у роки Другої Світової війни був в'язнем кількох нацистських концтаборів. Він втратив там майже всю свою сім'ю — дружину, матір, батька та брата.

Віктор Франкл кілька років провів у нелюдських умовах, розуміючи, що його шанси вижити мінімальні. Але він вижив, і його досвід значною мірою став основою для створення нового підходу у психотерапії, орієнтованого на пошук сенсу життя і навіть найтрагічніших його подій. Свою концепцію Франкл розробляв ще до того, як потрапив у концтабір, але доля розпорядилася так, що його ідеї витримали найсуворішу перевірку реальністю.

Його спогади про роки ув'язнення і психологію ув'язненого багаторазово перевидавалися під назвами «Психолог у концтаборі», «Людина у пошуках сенсу», «Сказати життю "Так"».

У своїх спогадах головне місце Франкл віддав не описанню жахів концтаборів, а психологічному стану в'язня, його реакціям на нестерпні умови життя, які, здавалося б, повинні зламати будь-кого. Так траплялося з багатьма людьми, які просто не витримували й зневірилися, або відкидали будь-які уявлення про мораль, щоб зберегти собі життя. Але були й інші — ті, хто зберігав свою особистість і силу духу до останнього подиху, не ламаючись під ударами долі.

У концтаборі Франкл дійшов переконання, що у людини, навіть позбавленої всього, завжди залишається головна свобода — свобода вибору свого ставлення до обставин. Кожна людина може обрати, зберегти силу духу або підкоритися обставинам. Кожна людина може знайти сенс свого життя, без якого, на думку Франкла, життя буде прожите даремно.

Про які важливі ідеї розповідає Віктор Франкл у своїй роботі?

Сучасні люди дізнаються про те, що відбувалося в нацистських концтаборах, переважно з художніх фільмів та телевізійних передач. Але кадри цих творів, які часто супроводжуються сумною музикою, змушують нас ставитися до минулого з відтінком скорботи й сентиментальності. Насправді, як пише Віктор Франкл, життя всередині табору являло собою жорстоку боротьбу за існування, зокрема й між самими в'язнями — за шматок хліба, за одяг і взуття, за самозбереження — за себе самого і за близьких людей.

Найбільші шанси зберегти життя в концтаборі мали ті, хто відкинув будь-яке поняття совісті, ті, хто заради збереження життя був готовий піти на що завгодно.

Люди з твердими моральними принципами могли сподіватися лише на щасливі випадковості. Як людина, яка втратила своїх близьких і друзів у концтаборі, Віктор Франкл пише, що найкращі звідти не повернулися.

У концтаборах регулярно формувалися вагони із в’язнів, і ніхто з них ніколи не знав напевне, куди йде цей вагон — чи це переведення до іншого табору, чи він піде прямо до центрального табору, де відбувалася чергова «селекція» ослаблених і непрацездатних, яких відправляли до газових камер і крематоріїв. Кожен в’язень відчайдушно бився, щоб не потрапити до такого ешелону, і це була боротьба всіх проти всіх — щоб уберегти себе й близьких, потрібно було викреслити свій і їхні номери зі списків. Але це завжди означало також і те, що замість номера однієї людини поставлять номер іншої, адже кількість людей в ешелоні не повинна змінюватися. Збереження свого життя означало смерть іншого. І в таких умовах люди вже не думали про норми моралі, вони хотіли лише одного — зберегти своє життя і життя близьких.

Крім офіційного персоналу в таборі були так звані “капо” — ті, хто самі були в'язнями, але виконували роль табірних поліцейських — наглядачів, за що отримували відчутні привілеї та гарне харчування. Багато капо дивилися з презирством на інших в'язнів, вони психологічно зливалися з есесівцями, але при цьому часто були більш жорстокими. І хоча траплялися винятки, здебільшого порядні люди в ролі капо надовго не затримувалися.

Багато хто, дізнаючись про жахи концтаборів, не можуть повірити, що люди були здатні на таке. Як це взагалі можливо? Як зазначає Віктор Франкл, цьому є кілька пояснень.

По-перше, на посаду охоронців таборів призначали справжніх садистів — психічно ненормальних людей, яким приносило задоволення знущатися та бачити муки інших. Їх спеціально відбирали, коли потрібно було скласти дуже жорстоку команду. Капо, які мали великі шанси вижити, теж повинні були бути такими ж садистами.

По-друге, деякі могли просто втратити чутливість до людських страждань. Бачачи щоденний жах, вони переставали йому чинити опір. А тим в'язням, які допомагали катам обслуговувати газові камери та крематорії, видавали необмежені дози спиртного.

Але навіть серед охоронців і капо були винятки. Автор розповідає про начальника свого останнього табору, який був есесівцем. Як з'ясувалося вже після звільнення табору, цей начальник витрачав власні гроші, щоб купувати для в'язнів ліки. Але в той же час староста цього табору, який сам був в'язнем, був більш жорстоким, ніж будь-який есесівець.

Як зазначає Віктор Франкл, не варто спрощувати й ділити все на чорне та біле. Людина сама по собі є сплавом добра і зла. Умови лише висвітлюють певні грані її особистості. Добро і зло не залежать від того, до якої групи належить людина, вони залежать від самої людини та її вибору. Охоронець концтабору міг здійснити моральний подвиг всупереч усьому. Так, Віктор Франкл згадує, що одного разу мало не заплакав, коли один із охоронців таємно простягнув йому шматок хліба. У той же час багато в'язнів чинили зло своїм товаришам, і ницість людини, що опинилася «в одному з тобою човні», була особливо нестерпною.

Віктор Франкл пише, що його досвід допоміг йому зазирнути в найглибші глибини людської душі. Що ж він там виявив? Там було все, що властиве людині — і добро, і зло, і підлість, і неймовірна сила духу, незважаючи на нестерпні умови.

Так що ж таке людина? Чудовисько, яке знищує мільйони собі подібних? Чи той, хто, сам перебуваючи в безвихідному становищі, простягне руку допомоги товаришу? На думку Франкла, людина — це істота, яка завжди вирішує, ким вона є. Так, це істота, яка винайшла витончені знаряддя тортур, концентраційні табори і газові камери. Але це також і істота, яка йшла в ці камери з гордо піднятою головою.

Шок від прибуття міг початися ще до фактичного прибуття до концентраційного табору. Він наступав вже у поїзді, коли в'язні, які ще не знали, куди їх везуть, бачили напис «Аушвіц» (Освенцим). Тепер їм не залишалося нічого, окрім того, щоб звикнутися з цим жахом. Віктор Франкл згадує, як його пройняв страх, і почали ввижатись шибениці за парканом.

Але керівництво концтабору йшло на хитрий прийом. Новоприбулих зустрічали радісні й добре виглядаючі в'язні, які говорили різними європейськими мовами. Мета цього — приспати пильність новоприбулих, щоб вони легше розсталися зі своїм майном і цінними речами. Така тепла зустріч викликала щось на зразок маячні помилування — коли, всупереч очевидному, приречена людина починає вважати, що її становище не таке вже й безнадійне.

Але незабаром в'язень розумів, що все це було лише добре розіграним спектаклем, що у нього не залишилося нічого з майна, що у нього немає ні імені, ні заслуг, лише індивідуальний номер і голе існування. Людині потрібно було підвести риску під усім своїм попереднім життям.

До того як потрапити до концтабору, Віктор Франкл уже був відомим науковцем, психіатром. Але в таборі він, як і більшість, займався земляними роботами. Це, звісно, не було роботою в звичному розумінні, адже в'язні, по суті, перебували в становищі рабів.

Практично відразу після прибуття до табору починалася перша селекція — тих, хто виглядав надто виснаженими, відправляли до газових камер, на яких різними мовами було написано: «баня». Туди, як пише Франкл, відправилося практично 90 відсотків людей з ешелону, з яким він прибув. Автор назавжди засвоїв, що в таборі не можна виглядати слабким.

Дивно, що після того, як у в'язнів руйнувалася одна ілюзія за іншою, коли вони нарешті розуміли, що з ними сталося і що їх очікує, з'явилося несподіване — чорний гумор. Люди могли посміятися з усвідомлення того факту, що у них уже нічого немає, крім їхнього тіла. А потім з'явилася і цікавість. Як зазначає автор, це цілком природна реакція на надзвичайні ситуації — людина ніби відсторонюється від власних переживань, задаючись питанням: «Чи залишуся я живим?». Як підкреслює Франкл, така ненормальна реакція стає єдино нормальною в ненормальних умовах.

Багато хто замислювався про самогубство. Для цього достатньо було просто доторкнутися до колючого дроту, до якого був проведений струм. Але оскільки в таборі не доводилося розраховувати на довге життя, самогубство переставало мати сенс.

Фаза апатії — це своєрідний психологічний механізм, який допомагав в'язням сконцентруватися на єдиній можливій меті — вижити. Ця фаза характеризується тим, що в'язень відчував, як у його душі щось вмирає. У перші дні в'язень проходив через згасання звичних почуттів і емоційних реакцій, коли він намагався заглушити нестримну тугу за близькими. Потім він переживав етап огиди до всього — до лахміття, в якому він мусив ходити, до умов життя і праці. Потім він починав інакше реагувати на те, як табірна охорона знущається над іншими в'язнями, на що раніше не міг дивитися. На зміну співчуттю, обуренню, страху і огиді приходила байдужість. Автор згадує, як під час обіду його абсолютно не збентежив вигляд лежачого через скло трупа його знайомого, і він запам'ятав цей епізод тільки тому, що дивувався власній бездушності.

Такі прояви другої фази, як апатія, внутрішнє отупіння, байдужість — були захисною реакцією в'язня, вони робили його менш чутливим до постійних знущань та принижень.

Проте апатія не була повною. Старі почуття не були повністю забуті, вони могли виникнути знову. І це ставалося, передусім, не через сильні фізичні страждання, а через душевний біль і почуття несправедливості. Франкл розповідає, як одного разу, холодною зимою він дуже старанно працював на залізничних коліях, але коли він на секунду відволікся, щоб висякатися, його помітив конвойний, який вважав, що той ухиляється від роботи. Конвойний підняв камінь і кинув в нього. Це глибоко заділо Франкла, і найбільш образливим було усвідомлення того, що його не вважали достойним навіть лайки або покарання, до нього ставилися як до скотини.

В іншому епізоді автор зазначає, що для ув'язнених найбільш болісними були не фізичні страждання, а зневага та несправедливість, які були у діях охорони.

Коли всі думки людини зосереджені на єдиному завданні — вижити, її душевне життя стає досить примітивним. Бажання і мрії ув'язнених були нехитрими і зводилися до задоволення найбільш базових потреб — найчастіше ув'язнені мріяли про смачну їжу, оскільки їхній щоденний раціон був вкрай мізерним.

Але пробудження від мрій до нещадної реальності було нестерпно болючим. Віктор Франкл описує, як одного разу хотів розбудити товариша, якого мучив кошмар, але не став цього робити, оскільки зрозумів, що жоден нічний кошмар не зрівняється з тим жахом, який відбувається в реальності.

Ув'язнені страждали від голоду і буквально бачили як їхній організм жере сам себе. За станом тіла вони навчилися визначати, кому скільки залишилося. І скільки залишилося їм самим.

Примітивні потреби та необхідність постійно думати про виживання у більшості в'язнів призводило до знецінення решти. Ув'язненим була невідома сентиментальність, вони відкидали все, що не мало практичної користі для виживання.

Однак релігійний потяг міг пробитися і через всі ці тягарі, часом вражаючи своєю глибиною. Багато голодних, змерзлих і змучених ув'язнених молилися і проводили богослужіння після виснажливої роботи.

Незважаючи на те, що зовнішні умови змушували ув'язненого регресувати до примітивних потреб і бажань, духовне життя, хай тільки у деяких, не зупинилося. Навпаки, ті люди, у яких раніше переважали духовні інтереси, відчували прагнення піти у свій власний внутрішній світ, і цікаво, що незважаючи на м'який характер, табірне життя не ламало їх. Вони могли сховатися від страху зовнішньої реальності у реальності внутрішній. У цьому Віктор Франкл бачить пояснення того парадоксу, що тендітні люди краще протистояли табірній дійсності, ніж зовні сильні та міцні.

Сам автор йшов у думки про свою молоду дружину, представляючи в особливо важкі періоди її посмішку, погляд, те, як він розмовляє з нею. Він робив це, навіть розуміючи, що не знає, чи жива вона. Він дійшов такого висновку, що істинна давня мудрість — вище за все у світі любов, у ній визволення людини і лише вона виправдовує наше існування. У найбільш важких ситуаціях людина може відтворити образ того, кого любить, навіть якщо того вже немає в живих.

У спогадах повсякденності минулого ув'язнений рятувався від свого безрадісного існування. Франкл згадував про, здавалося б, незначні події минулого — про те, як їде додому трамваєм, бере телефонну слухавку.

Іноді, наприклад, при переїзді з одного концтабору в інший у в'язнів з'являлася можливість побачити щось гарне, і їхня реакція виявлялася найінтенсивнішим чином. Так, автор описує, як одного разу його вразив вигляд захоплених гарним заходом сонця облич ув'язнених. Він зазначає, що якби на них хтось подивився збоку, то ніколи не подумав би, що майже всі ці люди знають, що приречені.

Іноді у таборах влаштовувалися маленькі концерти. І багато хто приходив на них, навіть ризикуючи лишитися без обіду. У таборі знаходилося місце і гумору. Автор порівнює гумор зі зброєю, яку використовує душа для самозбереження - він допомагає абстрагуватися від нестерпної дійсності. Гумор був можливий, тому що життя у таборі було сповнене контрастів, які висвічували певну відносність людських страждань та радості. Так, в'язні концтаборів, побачивши звичайних тюремних ув'язнених, заздрили їм. А одного разу Франкла в ешелоні ув'язнених перевозили з Аушвіца до іншого табору, але ніхто не знав до якого. Усі дуже боялися, що їх відправлять до Маутхаузена, але коли ув'язнені побачили, що їх везуть «лише» в Дахау, де не було газової камери, вони почали ледь не танцювати від радості.

У таборі знецінювалося практично все, що не служило безпосередньо збереженню життя. Але крім цього, втрачаючи власні цінності, людина втрачала і переставала цінувати й саму себе. Той, хто втратив почуття власної гідності, переставав сприймати себе не тільки, як духовну істоту, а й взагалі втрачав відчуття себе як суб'єкта. Людина ставала частиною маси, частиною стада. Але, крім цього, вона починала почуватися іграшкою долі, від якої нічого не залежить — все визначає випадковість. І так часто було насправді.

Вже коли війна була закінчена і всі чекали звільнення, Франкл доглядав за хворими на тиф у лазареті. Він та його колега з нетерпінням чекали, коли їх звільнять та вивезуть із табору. І ось невдовзі його пацієнтів посадили в машини і вивезли, але Франкла та його колегу, на їхнє величезне розчарування, так і не забрали. Вони вірили, що їхніх пацієнтів везуть на волю, але, як з'ясувалося потім, хворих привезли до іншого табору, закрили в бараках і спалили.

Звичайний середній табірник жив із відчуттям того, що він безвільна іграшка долі. Втрата ідентичності, скасування всіх колишніх заслуг, деградація духовного життя, дратівливість через недосипання, голод та поневіряння призводили до того, що людина починала боятися приймати власні рішення, брати свою долю у свої руки.

Але були люди, у яких почуття власної гідності мало духовну основу. У таборі вони зберігали цілісність своєї особистості. Їхній приклад доводив, що стан людської душі не залежить від навколишніх умов.

У роботі Віктора Франкла чітко простежується думка духовної свободи людини. На глибоке переконання Франкла, людина — це продукт численних умов і впливів — біологічних, психологічних чи соціальних.

Людина, навіть незважаючи на тиск обставин, може подолати апатію та приборкувати роздратування. Коли зовнішню свободу в неї відібрано, людина може зберегти внутрішню. Віктор Франкл згадує, як деякі ув'язнені, йдучи в колоні і проходячи бараками, говорили іншим добрі слова, ділилися з товаришами останніми крихтами хліба. Навіть у таборі, де у людини відбирали все, ніхто не міг відібрати в неї головного — свободи поставитися до обставин так чи інакше.

Віктор Франкл дійшов парадоксального висновку. Навіть страшні умови табірного життя не роблять із людини типового таборника. Стати або залишитися людиною — це результат лише внутрішнього рішення. Цю духовну свободу не можна відібрати в людини до її останнього подиху, і це те, що допомагає їй наповнювати життя змістом. Людина може знайти сенс навіть у стражданнях, яких у таборі було достатньо. Автор зазначає, що ключове питання життя в таборі полягало у тому, чи має для людини сенс саме страждання та смерть. Адже якщо ні, якщо весь сенс її існування в тому, чи збереже вона життя чи ні, а це залежить від волі випадку, то таке життя недостойне людини. Як зазначає автор, людина постійно протистоїть долі, і головне у цьому протистоянні — можливість перетворити своє страждання на внутрішнє досягнення.

Віктор Франкл розповідає про ув'язнену концтабору, жінку, яка хворіла і знала, що їй незабаром доведеться померти, але вона залишалася дуже зосередженою до кінця і була душевно бадьора. Вона говорила, що вдячна долі за те, що та обійшлася з нею так суворо, тому що у колишньому своєму житті вона була надто розпещена, а духовні її цінності були дрібними.

Віктор Франкл дійшов висновку, що у таборі духовно деградували ті люди, які не мали ніякої внутрішньої опори. У чому полягала внутрішня опора тих, хто її мав?

Франкл цитує Ніцше: «У кого є „Навіщо“, той витримає майже будь-яке „Як“».

Найбільш пригнічуючим у таборі було відчуття безмежності мук та страждань. Ніхто не знав, скільки страждання ще триватиме. Термін перебування здавався безмежним. Автор називає існування ув'язнених у концтаборі «безстроковим тимчасовим існуванням», відчуттям того, що майбутнього не існує. Люди почувалися живими трупами, для яких вже закритий реальний світ. Невизначеність кінця зводила з розуму.

Існування ставало ретроспективним — людина занурюється у минуле, при цьому знецінює сьогодення та майбутнє. Це означає також і те, що вона перестає шукати можливості впливу на дійсність, що оточує її, не може піднятися над обставинами.

Коли людина не може побачити кінець свого тимчасового існування, вона не може бачити і мету свого життя і дивитися в майбутнє, і це позбавляє її опори, а життя її занепадає.

Вміння звернутися до майбутнього, до якоїсь значущої мети, незважаючи на табірну дійсність, допомагало внутрішньо підтримувати себе самого та слугувало опорою.

Щоб людина могла витримати будь-яке, найкошмарніше «як», у неї має бути мета, її «навіщо». Але якщо мети немає, людина ламається і внутрішньо гине. Вона позбавляється внутрішньої опори, і тому опускається і душевно, і тілесно. Це виявлялося фізично - такий ув'язнений просто залишається нерухомо лежати в бараку, перестає вмиватися, ходить під себе і ні на що не реагує.

Людей, схильних до роздумів, мучать питання сенсу життя. Але жоден філософ досі не знайшов на нього відповіді, підходящої всім. І можливо, головна причина, чому ми не знаходимо на нього відповіді, що задовольняє всіх, у тому, що саме питання має бути поставлене по-іншому.

Питання не в тому, чого ми чекаємо від життя, а в тому, чого воно чекає від нас. Це не ми повинні питати про сенс життя, а воно питає нас кожну секунду.

І єдина правильна відповідь на це питання може бути не в абстрактних роздумах, а в діях, правильному виконанні тих завдань, які життя ставить перед нами. У кожної людини своя доля та свої завдання, тому на це питання і не може бути єдиної правильної відповіді.

Віктор Франкл прийшов до переконання, що навіть у стражданнях і смерті людина може побачити сенс і можливість для подвигу, і усвідомлення цього допомагало триматися і не впадати у відчай. І для ув'язненого концтабору це не було абстрактними міркуваннями та дешевим оптимізмом. Щоб не зламатися і не втратити себе, йому потрібно було мужньо прийняти свою долю та побачити сенс у стражданнях.

Автор розповідає про те, як вдалося відмовити від самогубства двох ув'язнених концтабору, які говорили, що їм нема чого більше чекати від життя. Але коли перед ними поставили питання про те, чого життя чекає від них, виявилося, що вони можуть побачити мету в житті, яке зовсім не безглузде, як їм здавалося. На одного чоловіка чекала дитина в іншій країні, на іншого чекала справа — серія книг, яку без нього ніхто б не закінчив.

Кожному з нас життя ставить це питання, і у кожного своя правильна відповідь на нього. Кожна людина унікальна, унікальне й те, що вона має зробити — чи то робота, кохання чи творчість. Ніхто не зробить за нас те, що чекає від нас життя. І розуміння цього означає прийняття відповідальності за своє життя. А той, хто усвідомив свою відповідальність, зрозумів і сенс свого життя, і ніколи від нього не відмовиться. Тому його ніщо не може зламати і він знайде у собі сили витерпіти будь-яке «як».

Вийшовши з концтабору, Віктор Франкл дізнався, що, за винятком сестри, вся його родина загинула, але це не зламало його. Після війни він продовжив свою роботу, став автором багатьох книг і започаткував власний психолого-філософський підхід - логотерапію, яка передбачає відкриття людиною свого прагнення до сенсу. Це прагнення надає людині сил витримати будь-яке випробування, навіть концтабір.

Для багатьох людей сенс життя нерозривно пов'язаний із релігійними почуттями. Сам Віктор Франкл теж був релігійною людиною, проте це не означає, що його ідеї не підходять для атеїстів чи людей, яким байдужа релігійність. В одній зі своїх лекцій Віктор Франкл сказав чудові слова: «Зрештою, Богу, якщо він є, важливіше, чи ви хороша людина, ніж те, вірите ви в нього чи ні».

Переклад української Вікторії Ширшової