Психологія злочинця: як справа Джека-Різника стала початком зародження профайлингу

Осінь у Лондоні завжди славилася похмурою атмосферою. Але листопад 1888 року занурив Іст-Енд у справжній жах. Туман огортав брудні вулиці Вайтчепела, немов природа намагалася приховати сліди одного з найжорстокіших і найзагадковіших злочинців в історії — Джека-Різника.

Вайтчепел уже тоді, в 1888 році, був притчею во язицех. Бідність, голод, холод, перенаселеність і розпуста перепліталися, створюючи ідеальні умови для трагедій. Саме тут, серед маргіналізованих і беззахисних, Джек-Різник знаходив своїх жертв. Ці жінки здебільшого заробляли на життя проституцією. Суспільство дивилося на них із презирством, залишаючи без жодного захисту.

Все почалося з убивства Маріанни Ніколс 31 серпня 1888 року, за яким послідували інші, відомі як "канонічна п'ятірка". Жінок убивали та калічили, а їхні тіла залишали в темних провулках і дворах Вайтчепела.

Щоб зрозуміти, що відбувалося тоді в Лондоні, потрібно уявити, як жили в ті часи. Робота була виснажливою, зарплата — мізерною. Робітний дім завжди стояв перед очима як альтернатива звичному життю. Щороку дорослі і діти хворіли й помирали від грипу та інших буденних для нас хвороб. І ось — вуаля — літо 1888 року закінчилося, прийшла осінь, а разом із нею з туману з'явився жорстокий убивця Джек-Різник.

Жертвами Різника, яких часто називають "канонічною п'ятіркою", стали Мері Енн Ніколс, Енні Чепмен, Елізабет Страйд, Кетрін Еддоус і Мері Джейн Келлі. Ці жінки, чиї життя обірвалися у 1888 році, належали до найбільш уразливого населення лондонського Іст-Енду — жінок легкої поведінки. Але не мешканок теплих борделів, а найдешевших "вуличних" дівчат.

Мері Енн Ніколс, знайдена 31 серпня 1888 року, була першою визнаною жертвою Різника. Енні Чепмен, убита 8 вересня, була знайдена з подібними порізами на горлі та пораненнями живота, що підтвердило побоювання поліції стосовно серійного вбивці.

Елізабет Страйд і Кетрін Еддоус були вбиті тієї самої ночі, 30 вересня. Мері Джейн Келлі, останню жертву, знайшли 9 листопада у її кімнаті; її вбивство було найжахливішим, що вказує на зростання жорстокості.

Був один цікавий, з точки зору криміналістики, нюанс у злочинах, скоєних Джеком-Різником. Вони всі відбувалися на вихідних, через що багато хто вважав, що вбивця мав постійну роботу протягом тижня.

Одна з численних теорій стверджує, що він міг бути лікарем. Його описували як "джентльмена у довгому чорному пальті та циліндрі", що змушувало багатьох думати, що він був людиною заможною.

Очевидно, на поліцію чинився великий тиск. Розслідування ускладнювали обмеження судової медицини того часу, а також, можливо, упередження щодо способу життя жертв.

Джек-Різник також прославився своїми "заграваннями" з правоохоронцями та газетами. Він писав їм листи. Найвідоміше з них — "Дорогий бос", у якому він сам назвав себе "Джеком-Різником". Ще одне послання під назвою - "З пекла", супроводжувалося невеликим пакунком, у якому лежала частина людської нирки.

Існує безліч теорій і припущень щодо особи вбивці. Одним із найбільш обговорюваних підозрюваних став Монтегю Джон Друїтт, адвокат із сімейною історією психічних захворювань, якого знайшли втопленим незабаром після останнього вбивства. Його власна родина підозрювала, що саме він був Різником, а його медичні знання і час смерті роблять його переконливим кандидатом на цю роль.

Аарон Космінський, польський перукар, також з історією психічних захворювань в анамнезі, був ще одним підозрюваним. Деякі сучасні джерела ідентифікували його як потенційного злочинця через схильність до насильства і проживання у Вайтчепелі під час убивств.

Френсіса Тумбла, американського лікаря-шарлатана, який перебував у Лондоні під час убивств, також тоді розглядали як потенційного підозрюваного. Його ненависть до жінок і колекція маток, вилучених у тварин і людей, зробили його підозрілою фігурою, хоча конкретних доказів, які б пов’язували його зі злочинами, немає.

Серед найбільш сенсаційних теорій — ідея про те, що Джек-Різник був членом британської королівської родини, а саме принцом Альбертом Віктором, герцогом Кларенським і Авондейльським. Ця теорія припускає, що вбивства були частиною прикриття, організованого королівською родиною, щоб приховати ймовірні стосунки принца з жінками легкої поведінки. Однак ця теорія не отримала жодних доказів. Але жодна з теорій так і не була підтверджена.

І як би Джек-Різник не нервував тодішній Лондон і всіх його мешканців, знайшовся і позитивний момент — завдяки кривавим убивствам і невловимому вбивці поліція отримала поштовх до зародження профайлингу та криміналістики.

До 1888 року злочини розглядалися переважно через призму дій: "що вчинив злочинець", "де це сталося", "які докази він залишив". Справа Різника змусила слідчих зазирнути глибше — у те, хто стоїть за цими діями.

Вбивства Джека-Різника продемонстрували, що мотиви злочинця можуть бути неочевидними, а його дії можуть диктуватися внутрішніми психічними конфліктами. Ця справа стала основою для зародження кримінальної психології як науки.

Перші спроби скласти психологічний портрет злочинця включали аналіз його почерку. Поліція припускала, що Різник був одинаком, людиною з глибокими особистими проблемами. Водночас його злочини вказували на високий рівень інтелекту і ретельне планування, але також і на відсутність емпатії, що характерно для соціопатії.

Щоб зрозуміти психологію Різника, важливо розглянути, що могло мотивувати його дії. Убивства, які супроводжувалися жорстокими каліцтвами, свідчать про те, що злочинець отримував задоволення від самого акту насильства. Можливо, він сприймав свої дії як «очищення» суспільства, що характерно для так званих «місіонерських» серійних убивць.

Інший важливий аспект — почуття контролю. Різник явно насолоджувався своєю перевагою над жертвами і над поліцією. Його здатність уникати затримання тільки підсилювала це почуття, що могло мотивувати його продовжувати.

Незважаючи на величезну кількість теорій, особу Джека-Різника так і не встановили. Частково це пов’язано з обмеженими можливостями криміналістики кінця XIX століття. Відсутність сучасних методів аналізу доказів, таких як ДНК-експертиза, залишила слідство в глухому куті.

Крім того, Вайтчепел був місцем, де злочини відбувалися постійно, а бідність і перенаселеність створювали ідеальні умови для зникнення злочинців.

Справа Джека-Різника стала не лише шоком для вікторіанського суспільства, а й важливим уроком. Вона змінила підхід до розслідувань, привертаючи увагу до психології злочинця. Це змусило слідчих шукати мотиви, вивчати поведінку й аналізувати, як минуле та оточення злочинця формують його дії.

Сьогодні Джек-Різник залишається символом жаху, але його «спадок» виходить за межі його злочинів. Це історія про те, як суспільство почало розуміти, що за кожним злочином стоїть людина з унікальною психологією, яку можна досліджувати, щоб запобігати майбутнім трагедіям.