Гіперопіка

Коли народився мій син, я думала, що нарешті здобула щастя. Це був момент, якого я чекала всю вагітність. На якусь мить я відчула себе всемогутньою. Моє тіло дало йому життя, і тепер моє завдання — захистити його.

Але дуже швидко це відчуття сили змінилося чимось іншим.

Спочатку це була легка тривога: раптом він зригне, поки я відвернуся? Або змерзне, якщо ковдра зісковзне? Це відчуття нагадувало тиху тінь, яка невідступно ходила за мною. Я намагалася не звертати уваги, адже, мабуть, це нормально для нової мами.

Я вставала вночі по п’ять, десять, п’ятнадцять разів, щоб перевірити, як він дихає. Іноді ловила себе на тому, що просто стою над ліжечком і слухаю, як повітря входить і виходить із його маленького носика. Якщо його дихання здавалося занадто тихим, я обережно торкалася його щічки, щоб упевнитися, що він живий.

Коли син почав підростати, моя тривога теж зростала. Тепер я переживала, що він може впасти з пеленального столика чи захлинутися, якщо занадто сильно заплаче. Кожен його рух здавався потенційною загрозою. Я купувала спеціальні подушки проти задушення, камери для спостереження, термометри для води та повітря. Усе, що тільки можна було купити для безпеки дитини, я купувала.

Тоді мені здавалося, що це правильно. Я була впевнена, що будь-яка нормальна мати зробила б те саме. Але тривога не зникала, а ставала сильнішою.

До двох років син почав ходити. І кожен його крок був для мене як випробування. Він оступався, а я бачила, як він падає не просто на килим, а, скажімо, на гострий кут столу чи вдаряється головою об стіну. Ще до того, як щось траплялося, я вже уявляла собі найгірші сценарії. І чим більше я намагалася запобігти небезпекам, тим більше їх помічала. Усі кути в домі я обклеїла гумовими накладками, шафи заблокувала, гострі предмети прибрала в найвищі ящики. Чоловік сміявся з мене: "Ти й самого його на верхню полицю поставиш, щоб не впав?" Я теж іноді сміялася у відповідь, але в душі мені було не до сміху.

Коли син пішов у дитячий садок, почався новий етап. Тепер я не могла контролювати його цілодобово. Я залишала його в чужих руках, і це здавалося мені не просто помилкою, а прямою загрозою його життю.

У перший день я ходила колами по дому, очікуючи дзвінка від виховательки. Увесь час думала: "А що, як він вдавиться під час обіду? А що, як його вдарять на майданчику? А що, як він просто загубиться?" Ці думки крутилися в моїй голові, як заїжджена платівка. Я перевіряла телефон кожні п’ять хвилин, очікуючи найгіршого.

Спочатку я виправдовувала це своєю любов’ю. Хіба не будь-яка мама хвилюється за свою дитину? Але з часом я помітила, що це хвилювання не приносить мені жодного спокою. Навпаки, воно виснажувало мене до повного знесилення.

Я намагалася розслабитися, говорила собі: "Він під наглядом, усе гаразд". Але щось усередині мене не дозволяло повірити в це. У голові крутилися історії з новин про дітей, які подавилися їжею або потонули в басейні, поки дорослі були поруч. Я більше не жила своїм життям. Уся моя енергія йшла на те, щоб запобігти можливим бідам. І найжахливіше — це не робило щасливішими ні мене, ні мого сина. Я відчувала, що втрачаю себе, але не знала, як можна по-іншому.

Син плакав. Я стояла навпроти нього з ножем у руках, який щойно вихопила у нього. Він просто хотів сам нарізати яблуко. У цьому не було нічого страшного, але я зірвалася. Складалося враження, ніби ніж у його руках був зброєю масового знищення.

Чоловік зайшов на кухню, подивився на нас і лише похитав головою. Увечері він сказав, що я занадто контролюю сина, що я його "душу". Слово "душиш" боляче зачепило. Я не хотіла вірити, що це правда.

Але тієї ночі я довго лежала без сну. Я перебирала в голові ситуації, як кричала на сина за те, що він заліз на гойдалки. Як не дозволила йому з’їхати з гірки, бо вона здалася мені надто високою. Як боялася, що він проковтне надто великий шматок банана. У кожному спогаді я бачила не тільки себе, але й його налякані очі.

Наступного дня я записалася до психолога.

На першій сесії я здебільшого мовчала. Терапевт, чоловік із теплим голосом і спокійним поглядом, ставив мені запитання, але я відповідала односкладно. Здавалося, ніхто й ніщо не зможе розібрати той хаос, що був у моїй голові.

Та потім він запитав:
— Лізо, а що ви відчуваєте, коли переживаєте за свого сина?

Це питання змусило мене замислитися.
— Я відчуваю... що він беззахисний. Що я повинна бути поруч, аби нічого поганого не сталося.

— А звідки у вас це відчуття? Ви завжди так почувалися з близькими?

Я не очікувала такого запитання. На мить здалося, ніби він зазирнув надто глибоко.

— Напевно, так. Я раніше про це не думала.
— Зазвичай такі сильні страхи мають коріння в минулому. Чи були у вашому житті ситуації, коли ви відчували, що не можете захистити когось із близьких?

І тоді мене накрили спогади.

Я знову була тією семирічною дівчинкою, яка сиділа біля вікна й чекала на тата. Ми тоді жили неподалік річки, і тато кожної суботи ходив на риболовлю. Це було щось на кшталт нашого сімейного ритуалу. Мама готувала обід, я малювала біля вікна, а тато повертався додому з уловом.

Але того дня він не повернувся. Замість нього додому прийшли сусіди й повідомили мамі, що тато потонув. Я пам’ятаю, як вона сіла на стілець і закрила обличчя руками. Ніхто не пояснював мені, що сталося. Просто сказали: "Тато пішов".

— Це був мій тато, — раптом сказала я. Голос затремтів. — Він потонув, коли мені було сім.

Психолог не перебивав, просто дивився із розумінням.

— Мама... Вона тоді зовсім віддалилася. Я залишилася сама.

Я замовкла, усвідомлюючи, як ці спогади пов’язуються з моїми сьогоднішніми почуттями.
— Лізо, як ви думаєте, чи могло це вплинути на те, як ви ставитеся до безпеки свого сина?

Я кивнула, відчуваючи, як горло стискає клубок.

— Я весь час боюся, що він... Що він може зникнути, як тато.

— Це цілком зрозуміло, — сказав він. — Схоже, ваш страх за сина пов’язаний із тим болем, який ви пережили в дитинстві. Це не просто тривога за нього. Це спроба впоратися із втратою, яка досі живе у вас.

Ці слова були як удар блискавки. Я ніколи не пов’язувала свій страх із тим, що сталося тоді. Але тепер усе стало на свої місця. Мій син став моїм "другим шансом" захистити когось, коли я не змогла захистити себе. Але я розуміла, що цей страх руйнує і мене, і його.

Після тієї сесії я повернулася додому з відчуттям, ніби під ногами немає землі. Слова психолога продовжували звучати в моїй голові: "Ваш страх за сина пов’язаний із тим болем, який ви пережили в дитинстві".

Я не могла думати ні про що інше. Щось у мені ніби тріснуло, і через цю тріщину вирвалися спогади, почуття, страхи, які я так довго намагалася не помічати. Це було боляче, але водночас — звільняюче.

На наступній сесії я чесно зізналася:
— Мені складно повірити, що я можу просто відпустити контроль. Мені здається, якщо я послаблю хватку, станеться щось жахливе.

Він слухав уважно, а потім запитав:
— А що саме станеться, якщо ви спробуєте трохи послабити контроль?

Я замовкла. У голові крутилися жахливі картини: син падає з гойдалок, давиться їжею, потрапляє під машину. Усі ці образи були такими яскравими, що я не могла уявити, як можна ризикувати. Але терапевт знову запитав:
— Лізо, а ви впевнені, що ваш контроль справді захищає сина від цих ситуацій?

У глибині душі я знала, що не можу запобігти всьому, що може статися, але боялася зізнатися собі в цьому.

— Спробуйте подумати про це не як про відмову від турботи, а як про поступове відновлення довіри. До світу. До себе. І до вашого сина.

Ці слова звучали правильно, але не переконливо. Довіра? Я ледве довіряла навіть самій собі, не кажучи вже про інших людей.

Ми почали працювати над цим крок за кроком.

Перше завдання було простим: дозволити сину самостійно порізати яблуко. Я купила безпечний дитячий ніж, але все одно стояла поруч, стискаючи кулаки. Серце билося так, ніби він оперував живу бомбу. Але він порізав яблуко. Усміхнувся. І в цей момент я зрозуміла, що мій страх був набагато сильніший за реальну загрозу.

Наступним кроком стала прогулянка на майданчику. Я намагалася не втручатися, коли він ліз на гойдалки чи гірку. Ноги підкошувалися, руки тремтіли, але я бачила, як він справляється сам. А головне — як він щасливий, що може робити щось без моєї допомоги.

Кожного разу я приходила на сесію з цим досвідом, і психолог допомагав мені розбирати свої почуття. Він пояснював, що контроль — це моя спроба уникнути болю. Що за ним приховується страх знову пережити втрату. Я розповідала про свого батька, про те, як намагалася взяти на себе відповідальність за все, щоб ніхто більше не пішов.

Психолог м’яко підводив мене до думки, що світ не такий страшний, як мені здається. І що головне — не створювати у сина таких самих страхів.

Процес був довгим. Я не можу сказати, що тривога зникла повністю. Є дні, коли я знову боюся відпустити сина на крок. Але тепер я принаймні можу це усвідомити і спитати себе: "Це мій страх чи реальна загроза?"

Одного разу на прогулянці він побіг надто далеко, а я інстинктивно крикнула, щоб зупинився. Він обернувся і крикнув у відповідь:
— Мам, усе нормально!

І я зрозуміла, що він має рацію. Усе справді нормально. Тепер я вчуся бути не щитом для свого сина, а його супутницею. І здається, я нарешті починаю розуміти, що це й означає бути мамою.