Що добре і що погано у серіалі "Сто років самотності"

Минулий 2024 рік виявився щедрим на серіали, які увійдуть до умовного "золотого фонду". Серед них дві екранізації творів, що стали сучасною класикою: роману Джеймса Клавелла "Сьоґун" — історії про піднесення британського моряка, який став першим іноземцем у Японії XVII століття, та серії книг Патриції Гайсміт про талановитого і дуже везучого авантюриста містера Ріплі.

Але головний сюрприз чекав на глядачів наприкінці року: довгоочікувана екранізація роману Ґабріеля Ґарсія Маркеса "Сто років самотності", який став культовим ще за часів СРСР. Це виглядає як новорічний подарунок для всіх прихильників книги в Україні та за її межами.

З одного боку, з екранізацією "Ста років самотності" сталося найгірше, що тільки могло трапитися з адаптацією культової книги. Судячи з перших епізодів серіалу, його творці дослівно перенесли роман Ґабріеля Ґарсія Маркеса на екран, зі всією повагою до літературного джерела, включно з авторським текстом. У результаті вийшов набір рухомих глянцевих листівок, дуже яскравих у своїй екзотичній красі, але досить поверхневих.

Спеціально для тих, хто не читав книгу або погано пам’ятає деталі, відеоряд озвучується рядками з роману, які пояснюють сенс того, що відбувається на екрані.
Таке буквальне трактування налаштовує на комічний лад із перших кадрів. Наприклад, ми бачимо крупний план суворого мачо з великими вусами, який стоїть спиною до стіни й похмуро дивиться в камеру. А закадровий голос повідомляє, що "багато років потому, перед самим розстрілом, полковник Ауреліано Буендіа згадає той далекий день, коли батько повів його подивитися на лід". 

Далі, звісно, слідує сцена з льодом.

Така прямолінійна ілюстративність була б пробачною — навряд чи сьогодні у всій Латинській Америці знайдеться режисер, який зміг би знайти власну візуальну мову для екранізації роману Маркеса, адекватну поетиці літератури магічного реалізму. Навскидку можна навести єдиний такий приклад — це екранізація оповідання Хуліо Кортасара «Слина диявола» режисером Мікеланджело Антоніоні.

Сьогодні фільм «Фотоувеличення» визнаний беззаперечною класикою кіно, що справила помітний вплив як на кінематограф, так і на попкультуру загалом. Але для нас це ще й наочний приклад інтерпретації художнього твору, конгеніального літературному джерелу. Скориставшись фантастичним сюжетом Кортасара та його ідеями, Антоніоні вписав їх у власний художній світ, а паралельно створив пам’ятний портрет унікального часу й місця — Лондона шістдесятих.

Можна навести свіжіший приклад. Порівняймо адаптацію «Дюни» Девідом Лінчем, яку не прийняли шанувальники роману Френка Герберта, але яка мала яскравий авторський стиль, і разюче нудну екранізацію Дені Вільньова, який просто старанно, сторінка за сторінкою, переніс книгу на екран. Звісно, можна легко й просто зайняти перфекціоністську позицію (досить вразливу, насправді), що будь-яка спроба екранізувати текст зі статусом «великий роман» приречена на невдачу. Але екранізувати «Сто років самотності» особливо важко.

У книзі майже немає звичної нам романної структури з її строгими законами — це досить однорідна сімейна хроніка семи поколінь Буендія, у якій відображено історію Колумбії. Відсутність традиційного сюжету пояснюється тим, що роман задумувався як рукотворний міф, який наслідує священним текстам. Це історія світу в мініатюрі з виразним авторським голосом самого Маркеса. Фрагментарність книги лише підкреслюється ретроспективним враженням від власного читання роману, у якому не відчувається цілісності, він розпадається на окремі яскраві епізоди.

Тому можна сказати, що серіал від стримінгового гіганта Netflix (який сумно відомий серед поціновувачів серіалів своїм конвеєрним виробництвом шаблонного серіального продукту) — це найкраще, що могло статися з подібною книгою.

Творці дослівно перенесли роман Габріеля Гарсії Маркеса на екран із усією повагою до літературного джерела, включно навіть із авторським текстом. Як і будь-який інший серіал Netflix, «Сто років самотності» викликає захоплення глянцем дорогого рекламного ролика чи музичного кліпу. А неквапливий серіальний ритм, розтягнутий на 16 годин екранного часу, дозволяє не помічати проблем із драматургічною структурою історії. (Сам Маркес був категорично проти екранізації саме через неможливість втиснути книгу в середню тривалість фільму.)

Звісно, це не найпопулярніша думка: у мережі серіал звеличують до небес. Але висловлений скепсис зовсім не завадить автору із задоволенням подивитися другий сезон, коли він нарешті стане доступним. Усе ж таки така масштабна екранізація однієї з головних книг ХХ століття — це культурна подія міжнародного масштабу.