Собача стежка, тінь Вія в Лаврі, тротуари в колекторі або Як я писав роман про Київ

До однієї з річниць захоплення Києва ордами з півночі під червоними прапорами я вирішив написати роман про драматичні події тих пронизливих зимових днів. Перегортаючи пожовклі сторінки газет за 1917 і 1918 роки у бібліотеці Вернадського, я був вражений тим, наскільки ті криваві події нагадували сучасність. Істеричні статті в офіційній імперській пресі про український народ, якого, за їхніми словами, «не існувало», підірвані диверсантами склади боєприпасів на Звіринці, самопожертва українських студентів у бою під Крутами та варварський обстріл міста з важких гармат...

Піднявши значну кількість газетних підшивок, спогадів сучасників та карт того часу, я зрозумів, що матеріалу мені бракує, і доведеться добирати необхідне «ногами».

Я хотів побачити Київ столітньої давнини очима героя мого майбутнього роману.

Я почав із центру. Герой мого роману влаштувався працювати кореспондентом у найпопулярнішій газеті дореволюційного Києва — «Кіевлянинъ». Тираж газети становив від 10 до 12 тисяч примірників, що можна порівняти з сучасними популярними телеграм-каналами. 

До речі, останній номер газети вийшов у 1919 році, і на той момент її тираж досяг 70 тисяч примірників.

Ми всі звикли до сучасного міста з його широкими проспектами та бульварами, але коли я «прогулявся» зі своїм героєм Києвом початку ХХ століття, я був щиро здивований. Бульвару Лесі Українки, головної транспортної артерії, що з’єднує Печерськ із центром міста, тоді просто не існувало. Замість нього, з обох боків довгого земляного жолоба, який сповзав до Бессарабки, скрізь виднілися… городи киян. А з’єднувала ці частини столиці вуличка з чудовою назвою — Собача стежка.

Одразу за військовим шпиталем, де наприкінці роману лікувався мій герой, починалися безкінечні дерев’яні сараї, серед яких петляла вулиця Засарайна. На самому вершечку, на місці сучасної будівлі ЦВК і площі Лесі Українки, був стрілецький тир. Тут, просто неба, тренувалися майбутні молоді захисники Києва. Територія була обгороджена високим кам’яним парканом із вартовими баштами, вздовж яких до військового училища на Старонаводницькій вела справжня залізниця. Саме звідси, а не з центрального вокзалу, студенти й кадети в січні 1918 року вирушили в Крути, щоб дати бій загонам червоноармійців, яких вів Муравйов.

Перша будівля, яку впізнав мій герой — корінний киянин Денис, опинившись у Києві 1917 року, пробігаючи від Лаври в бік Арсеналу, був знижений на один поверх корпус Транспортного університету. Одразу за ним простягався величезний іподром. Так-так, справжній іподром на Печерську! Його адміністративна будівля з фігурами сурмачів на фасаді якимось дивом вціліла до наших днів.

За сюжетом роману, мій герой має повернути магічний перстень у саркофаг князя Ярослава Мудрого. У той час, коли перстень зник, він належав гетьману Івану Мазепі. Зрозуміло, що мені довелося шукати сліди персня по всьому місту.

Одним із найбільш шокуючих відкриттів стало відвідування церкви Всіх Святих, збудованої Мазепою у XVII столітті. Схована в кінці Економічної вулиці, в куточку Лаврського комплексу, ця невелика церковця привернула мою увагу гербом гетьмана на фасаді.

Скориставшись своїм письменницьким посвідченням, я попросив відчинити двері. Піднявшись на другий ярус, я застиг у подиві. Усередині панувало цілковите запустіння. Крізь крихітні запилені вікна ледве пробивався тьмяний світ. У напівтемряві куполів тріпотіли налякані птахи. Кафедра, що стояла посеред зали із потемнілими стінами, була затягнута павутиною, ніби вирвана з гоголівського Вія...

Постоявши кілька хвилин посеред зали із заплющеними очима, я усвідомив, що саме тут, у цьому забутому всіма місці, має бути прихована головна київська реліквія — перстень князя Ярослава.

Потім виникло ще одне питання, на яке не було відповіді навіть у істориків-києвознавців: як виглядали й з чого були зроблені тротуари київських вулиць.

Я консультувався з відомим істориком Віталієм Ковалинським (нині покійним), який багато років працював у музеї Києва. І навіть у нього не було відповіді на це запитання. Відповідь знайшлася зовсім не там, де ми її очікували.

Це був похід у підземелля на Нижньому Валу. Коли ми спустилися вниз, увагу привернула освітлена ліхтарем цегляна кладка зі світлої цегли, з якої були побудовані всі будинки того часу в Києві. Викладена «паркетним» способом кладка була точно такою, як описував Паустовський.

Тільки тут, на глибині, під землею, залишився недоторканим справжній київський тротуар, який я також описав у своєму романі.

Але найбільш вражаючий випадок стався вже під час завершення роботи над романом. Мій головний герой, студент Денис, мав повернути магічне кільце — annula sacra — у мармуровий саркофаг Ярослава Мудрого, який тисячу років стоїть у Софійському соборі.

Я ламав голову, радився з архітекторами: як мій герой, маючи лише кілька хвилин, може зрушити півтонну кришку саркофага й покласти кільце всередину? Завдання здавалося неможливим. Тож я вирішив піти на місце дії.

Наблизившись до лівого нефу собору, де стояв саркофаг, я застиг у подиві. Мої долоні спітніли, а тілом пробігли мурашки. На повернутій до відвідувачів грані саркофага було помітно невеликий отвір, точнісінько за розміром кільця. Походження цього отвору досі не може пояснити жоден історик чи екскурсовод...

Коли починаєш писати роман, виявляється, що світ навколо зовсім не такий, яким він здається. Ти знаходиш підтвердження своїм фантазіям у навколишній реальності. А тепер за романом послідувало продовження — друга частина.

Тут мені "пощастило" більше: я описую війну вже не в далекому 1917 році, а в лютому 2022 року, у деяких епізодах якої мені довелося брати участь особисто. А писати "з натури" завжди значно легше.