Ідеальна дружина

Коли я вперше замислився про те, щоб звернутися до психолога, був ранок. Я прокинувся, подивився на дружину і зрозумів: усе котиться до біса. Вона лежала поруч, обличчям до стіни. Не спала. Її плечі були напружені, ніби вона чекала, коли я встану, щоб не починати розмову.

А раніше ми не могли наговоритися. Могли годинами базікати, сміятися, сперечатися про книжки, фільми, плани на майбутнє. Тепер — лише незручні паузи та натягнуті усмішки.

— Усе гаразд? — запитав я тоді.
Вона відповіла через кілька секунд. Занадто довго.
— Так, усе нормально.

Я знав, що це неправда. Її "нормально" звучало як "мені вже байдуже".

Моя проблема в тому, що я не можу зупинити цей внутрішній процес самознищення. Чим більше я боюся її втратити, тим сильніше відштовхую. Я не говорю їй про свої страхи — навіщо обтяжувати? Я мовчу, коли їй потрібна підтримка, бо думаю, що не впораюся. Я уникаю її друзів, щоб вони не помітили, який я нікчемний.

І це руйнує нас.

Нещодавно вона плакала. Я хотів постукати, запитати, що сталося, але всередині все стислося. Страх паралізував мене: а раптом вона скаже, що причина її сліз — я?
Наступного дня вона зробила вигляд, що нічого не було. Але я відчував її холодність. Її очі більше не шукали мої, її руки не тяглися до мене.

Ми віддалилися. Ми дедалі рідше вечеряємо разом, вона дедалі частіше затримується на роботі. Коли вона все ж удома, я ловлю себе на тому, що стежу за її діями: навіщо вона перевіряє телефон? Чому так довго в іншій кімнаті? Я починаю підозрювати, що вона шукає привід піти.

І ось я тут. Сиджу перед екраном ноутбука, чекаю на початок першої онлайн-сесії.

Психолог не поспішає, не перебиває, і це водночас дратує й заспокоює.

— Я думаю, мій шлюб розвалюється, — промовляю я.
Слова звучать голосно, майже оглушливо. До цього я не казав цього вголос. Навіть самому собі.

— Чому ви так думаєте?

— Тому що вона ідеальна. А я... Я просто не дотягую до неї. Я не той, хто їй потрібен.

І ось я починаю розповідати. Про її доброту, про те, як вона все встигає, скільки заробляє… Розповідаю, як дедалі рідше ми розмовляємо одне з одним, як помічаю її втому, як відчуваю, що вона вже майже на межі.

— На межі чого? — уточнює психолог.

— Розриву, — відповідаю.

Замість того щоб зробити її щасливою, я поступово відштовхую її своєю нерішучістю, своїми страхами та комплексами.

Він довго мовчить, а потім каже:
— Звучить так, ніби ви живете в постійній тривозі.
Я лише киваю.

— Давайте розберемося, звідки вона береться. Тому що іноді страх втратити когось сильніший за саму любов.

І я розумію, що це правда.

Я завжди вважав себе нормальним. Ну, ви розумієте, таким середньостатистичним чоловіком: робота, квартира в іпотеку, хобі ввечері. Не геній, але й не повний невдаха.
Поки не одружився.

Ось вона — моя дружина. Жінка, яка може все. Працювати, заробляти, готувати вечерю на шістьох і при цьому не виглядати так, ніби її переїхала вантажівка втоми. А я... ну, я теж працюю. Просто моя зарплата — це наче жарт, який я боюся розповідати вголос.

— Ви знаєте, скільки вона заробляє? — питаю я у психолога, бо мені вже байдуже, що він про мене подумає. Вдвічі більше за мене. Вдвічі!

Я знову бачу його нейтральне обличчя у маленькому віконці екрана.

— І що ви відчуваєте з цього приводу? — питає він, наче це не очевидно.

— Приниження, — випалюю я, і мене аж пересмикує від цієї відвертості.

— Вона каже, що це неважливо. Що це не впливає на її ставлення. Але як це може бути неважливо? Вона оплачує відпустку, робить великі покупки. Навіть новий диван, який я три місяці обирав, купила вона.

— А ви?

— А я? — передражнюю сам себе. — А я оплачую комуналку та інтернет. Ну, ще іноді продукти. Але навіть тут... Якось у магазині мені не вистачило грошей, і вона просто розрахувалася карткою, наче це нічого не значить.

— А для вас значить?

— Звісно! Це значить, що я... нікчема.

Я не можу не повернутися до голосу батька. Він завжди був поруч. Тихий, але настирливий. "Ти нічого не досягнеш". "У тебе немає ні амбіцій, ні характеру". "Якщо хочеш бути справжнім чоловіком, зароби сам".

І ось вона — жінка, яку я люблю. А вона заробляє вдвічі більше, бо у неї є амбіції, характер і мізки. А у мене ця дурнувата комуналка.

— Ви говорили з нею про це?

— Як я можу їй сказати: "Вибач, я почуваюся нікчемою, бо ти успішніша"?

— А чому ні?

Я мовчу. Бо це звучить безглуздо. Бо вона просто подивиться на мене своїм теплим поглядом і скаже: "Це неважливо, я тебе кохаю". І я знову не повірю.

— Ви думаєте, вона вас засуджує? — питає психолог.

— Проблема в тому, що вона мене не засуджує. Якби засуджувала, було б легше. Тоді я хоча б міг злитися на неї, а не на самого себе.

Він киває, а я продовжую:

— Мені здається, вона мене жаліє. Оце найгірше. Коли вона щось купує, а потім, щоб я не почувався винним, каже: "Це ж для нас обох".

— І що ви робите?

— Нічого. Я просто сиджу і роблю вигляд, що все нормально.

Психолог випрямляється у кріслі, але не квапиться з відповіддю. Він завжди мовчить довше, ніж мені хочеться, і в цьому мовчанні я починаю сам розбирати свої думки.
— Іноді мені здається, що вона була б щасливішою з кимось іншим. З тим, хто зміг би дати їй більше.

Я довго мовчу, потім зітхаю.

— Бо я сам у це не вірю. Бо в моїй голові є лише цей голос: "Ти її не вартий".

І тоді він запитує:

— А що, якщо цей голос не ваш? Якщо це просто ваш батько?

Це змушує мене задуматися: а раптом я справді тягну з минулого те, що давно пора викинути?

Я не можу точно сказати, коли все почало змінюватися. Може, після п’ятої сесії. Або десятої. Або в той вечір, коли я наважився поговорити з дружиною.

Це був звичайний день. Вона прийшла з роботи пізніше, ніж зазвичай, втомлена, але все одно зібрана. На кухонному столі стояла вечеря, яку я приготував (готувати — досі не моє, але хоча б нічого не згоріло). Вона усміхнулася, подякувала, але я бачив, що її щось непокоїть.

Коли ми сіли за стіл, я нарешті наважився.

— Послухай, — почав я, нервово крутячи виделку в руках.

— Нам треба поговорити.

Вона трохи напружилася, але кивнула.

Я довго підбирав слова. Вони не йшли. Все, що я хотів сказати, звучало в голові як скарга або ниття.

— Я відчуваю себе... не на своєму місці, — видихнув я нарешті.

— Чому? — Вона відклала виделку й подивилася прямо на мене.

Я зібрав усю сміливість, щоб зізнатися:

— Бо ти робиш усе. Ти заробляєш більше. Ти вирішуєш усі важливі питання. Я... боюся, що одного дня ти зрозумієш, що я тобі не потрібен.

Вона довго мовчала. І це мовчання було гірше за будь-які слова.

— Ти ніколи мені цього не казав, — продовжила вона. Її голос був тихим, але не осудливим. Швидше, розгубленим.

— Бо я боявся, що ти скажеш... що це правда.

— Ти серйозно? — запитала вона, і в її очах не було насмішки, лише здивування. — Ти справді думаєш, що я з тобою лише тому, що ти щось маєш мені довести?

Я знизав плечима, відчуваючи, як жар заливає обличчя.

— Я з тобою за те, ким і яким ти є.

Я мовчав.

— Ти думаєш, я не бачу, як ти стараєшся? — продовжила вона. — Ти піклуєшся про мене по-своєму. Ти даєш мені спокій, — сказала вона. — Я приходжу додому, де мене ніхто не судить, де я можу бути собою. Де не треба бути сильною чи успішною, бо ти завжди просто поруч.

Я застиг.

— Коли в мене був важкий день, хто завжди перший це помічає? Ти. Хто обіймає мене просто так, щоб я перестала думати про дурниці? Ти думаєш, це нічого не означає?

— Але це ж... дрібниці, — пробурмотів я.
Вона похитала головою.

— Це те, що робить наш дім домом. Я можу заробити гроші, купити новий диван чи оплатити відпустку, але ніхто, крім тебе, не змусить мене сміятися з моїх власних жартів.

Я дивився на неї, відчуваючи, як у мені руйнуються стіни, які я будував роками.

— Ти даєш мені те, чого не можна купити. Знаєш, скільки моїх колег із високими зарплатами почуваються самотніми у власних сім’ях? А в мене є ти.

Вона взяла мою руку й стиснула її. Я відчував, як ком підступає до горла. Хотілося щось сказати, але слова не йшли. Вона ніби перевернула все, що я думав про себе, про нас.

— Але я... все одно хочу бути кращим, — видавив я нарешті.
Вона усміхнулася.

Ми сиділи мовчки, і це було гарне мовчання. У той момент я зрозумів: іноді те, що здається "нічим", виявляється найважливішим.