Книга – не «цап-відбувайло»

Швидкі рішення, радикальні ініціативи “культурної революції” по позбавленню від всього ворожого - де її межа, де межа тих емоцій, які ховаються за цими ініціативами, а саме головне, що нами керує при цьому? Який погляд у нас на книгу - як просто на конструктор людської свідомості чи як на доступну можливість для людини сконструювати свою свідомість самій за допомогою книги? 

Якщо в пориві емоцій (ініціатив) викорчовувати все, що нам не подобається, то які конструктивні рішення ми готові протиставляти наслідкам цього і чи є вони взагалі ці конструктивні рішення сховані за емоціями? 

Навіть мантра вічного питання «хто, як не я?» від дружини алкоголіка може давати збій і коли таке стається, то пролітаючи біля голови її знову п’яного чоловіка сковорідка ясно ілюструє, що декомпенсацію ніхто не відміняв. Все в світі прагне до врівноваження, й жертві необхідна сатисфакція не менше, чим сковорідці піддатися закону сили тяжіння впавши на підлогу за спиною чоловіка. Як тільки сковорідка приземлиться, чоловіку з дружиною долею буде велено в сотий раз пробігтися по вже так добре знайомому колу: жертва – насильник – рятівник поки все зрештою не повернеться на свої місця через день-другий після того, як вона примірявши на себе роль насильника (а за нею не виключено, що й роль рятівника теж) змириться, як і раніше, зі своїм положенням, повторить сама собі своє «хто, як не я?» й піде далі нести свою ношу жертви підсвідомо мріючи про відплату. Зізнається вона в подальшому собі в цьому бажанні відплати чи ні – неважливо, а важливо, що рано чи пізно все повториться знову.

Але може бути й гірше, коли навіть немає можливості для відплати. Тоді жертва носить в собі агресію, яка, можна припустити, буде направлено на себе саму. Якщо не знайдеться «цап-відбувайло», то цим «цапом» будеш сам собі. А навіть, якщо й знайдеться, то відправлений лист не на ту адресу пошта повертає до відправника, а психіка – ще та пошта, їй відомо з ким і як ти граєш в які ігри. Відомо краще за тебе.

А що буде, якщо це ігри не між людьми, а між цілими народами? Колективна свідомість, як той основний неписаний кодекс, як клей, що об’єднує суспільство на рівні горизонтальних зв’язків, можна було б назвати народною ментальністю. Але в психічні ігри не грає свідомість, а грає підсвідомість. В колективній підсвідомості цілого народу є ті рушійні сили, які свідомості признати часто буває неможливо. Ці рушійні сили, які живуть архетипами і міфами в колективній пам’яті залишилися неусвідомленими, подавлені й заховані, як скелети в шафі, а отже, можливості їх прийняти теж немає. Без прийняття, без усвідомлення, ці архетипи будуть прориватися в свідомість раз за разом і прагнути повторити вже знайомий колективний досвід. Можна припустити, що якщо певна подія, наприклад війна, піднімуть в колективному несвідомому народу старий захований досвід, наприклад досвід жертви, а подальші події, які принесе війна будуть несприятливими, щоб ця енергія прагнуча сатисфакції дійшла до адресата, тобто насильника, то можна припустити, що вона тоді буде направлена на себе.

Якщо дотягнутися до насильника не виходить, щоб через покарання він отримав по заслугам, то треба викорінити все спільне з ним в собі й вже без різниці, що саме, тому що із-за ненависті та агресії, яка бурлить в колективному несвідомому, все, абсолютно все, що пов’язане з ним є апріорі окрашено чорним кольором. Навіть, якщо це частина твоєї історії, твого народного тіла, де представники народу, як носії ідентичності можуть постраждати від такого різкого викорінення, це не зупинить цієї енергії із глибин колективного несвідомого.

На днях прочитав статтю про те, що учні одного із київських ліцеїв здали на макулатуру книги російською. Я б і не відкрив, але побачив, що вийшло макулатури на тону з копійками. Спочатку я подумав, що невже в нас так багато книг Достоєвського і Толстого в одному із київських ліцеїв. Тема російської літератури дуже чутлива зараз, тому я б не став навіть про це писати. Але відкривши статтю я побачив на фото чи то переклад книги Вальтера Скота чи можливо іншої книги, але одне точно – це був переклад на російську, а не книга російського автора. Вбивши просту фразу «російську літературу на макулатуру» я з подивом для себе знайшов безліч статей, як в тій чи іншій бібліотеці збирають літературу російською мовою на макулатуру. Десь 57 тон книг за рік, десь 25 тон за місяць. Тепер треба було зрозуміти тільки одне – це приватні книги чи бібліотечні. Бібліотеки списують й так кожний рік певну кількість книг, але стало цікаво чи вони здають свої російськомовні книги за ініціативою на макулатуру. Добавивши слово «бібліотека» в пошуку я зміг знайти статі й про те, як бібліотеки не тільки збирають приватні книги, а й списують свої теж. Побачивши ще декілька фотографій з книгами французьких авторів, які були перекладені на російську, але відправилися на макулатуру, то відразу запитав себе - чи маємо ми заміну їм з українським перекладом?

Один кілограм макулатури коштує 3-4 гривні. Цікаво «Уліс» Джеймса Джойса в перекладі Хорунжого наскільки буде менше кілограма? Я почав фантазувати саме з таких думок. Роздумуючи про питання пов’язані до стратегії цих ініціатив і їх виконавців в мене виникало питання за запитанням. Якщо бажання приватних осіб розпорядитися своїми власними книгами, щоб таким чином відповісти і відреагувати свою агресію я розумію, то позбавлятися перекладів, які знаходяться в бібліотеках, коли замінити на переклади українською в таких масштабах потужності немає і вимагає мільйони робочих часів перекладачів, які мають ще бути й зацікавлені їх відновлювати прикладаючи свій хист, який так необхідний для перекладання з мови на мову художньої літератури. Про спеціально-технічну, наукову, професійну і тому подібне, я навіть не згадую. Якщо сотнями тон здавати на макулатуру книги, то є підозри, що про складності перекладу ніхто не думає.

Я колись читав «Сцени з життя богеми» Анрі Мюрже. Цієї книги немає українською взагалі. Я хотів би прочитати «Сеньйор президент» Мігеля Астуріаса. Вона начебто українською є, але немає оцифрованої, тобто e-book, а скільки є екземплярів надрукованої і де її шукати для мене загадка. Йдучи такою дорогою зрештою я дібрався й до філософських питань. Я представив, що через років сто п’ятдесят при певних історичних обставинах Україна могла би по волі нащадків окупувати Польщу й Словаччину, та якби цей неймовірний сценарій по волі нащадків, якими невідомо що або хто керував і штовхнув на таке стався, то стало цікаво, а поляки й словаки би здали на макулатуру, наприклад, мою книги, яка була написана 150 років перед цим по принципу, допустимо, національної приналежності?

Але ми говоримо не про це. Я не зачіпаю тему авторів по національній приналежності, моральність цієї проблеми, повторюсь, із причин травматичної чутливості краще залишити до кращих часів. Я зачіпаю єдиний практичний аспект проблеми – переклади, де за критерієм мови може бути безповоротно втрачений доступ до англійських, французьких чи іспанських авторів.

Така послідовність думок мене привела до тих самих з яких я почав цю статтю. І в сотнях тон літератури російською мовою, включаючи всі переклади, в цих сотнях тон книг, які відправляються на макулатуру чи не знайшли ми в деякому сенсі «цапа-відбувайла» на кого є змога направити агресію, яка кипить в колективному несвідомому. 

Але чи такий викид агресії не зашкодить доступу до світової літератури у зв’язку з відсутністю українських перекладів в таких масштабах?