Євген Комаровський: “Справжній психолог – це безцінний, рідкісний фахівець. Як родзинки у сирі: треба шукати, бо сиру багато, а родзинок мало”

Не буде перебільшенням, якщо я скажу, що моє покоління спочатку виросло на програмах Доктора Комаровського, а потім на них виростило вже своїх дітей. Звісно, ​​з Євгеном Олеговичем ми теж говорили про дитяче здоров'я, але трохи в іншому контексті. Читайте у нашому ексклюзиві про нові проекти Доктора Комаровського. Про те, чому сучасні діти відстають у психологічному розвитку на півроку-рік. А ще про те, чому справжній психолог - "це як родзинки у сирі" і на що здатний такий фахівець у команді. 

Я можу сказати, що зараз мені дуже не нудно. У мене постійні завдання та поточні консультації. Приблизно дві години на день я лікую своїх пацієнтів. Багато прохань про консультації від організацій, спільнот, шкіл, дитячих садків, на яких збираються матусі. Я з ними спілкуюся, відповідаю на питання. Таких зустрічей, зазвичай, буває дві-три на місяць.

Моя команда працює над великим освітнім проектом, який має назву “Журнал доктора Комаровського”. Це платний ресурс, який коштує приблизно долар на місяць.

У медицині є дуже багато речей, які не можна викласти у YouTube. Умовно кажучи, якщо ми однодумці, чи можу я вам розповісти, як лікувати грибок нігтів? Можу. Але мені доведеться озвучити назву антибіотика, що на YouTube робити не можна. Але коли почалася війна і мені писали наші хлопці з окопів із питаннями, як лікувати той самий грибок нігтів, ми це відео виклали на YouTube і воно набрало близько 3 млн переглядів. Але, окрім того, що я туди викладаю відео та статті, у мене є освітні курси.

Над створенням матеріалів для освітніх курсів ми зараз здебільшого і працюємо. Наприклад, ми маємо базовий курс сучасних батьків: від зачаття до року. Є спеціальні курси для татусів, є курси для бабусь. Є курси для того, щоб контролювати надмірну вагу. З початком війни контроль ваги став страшною проблемою і ми створили курс, який так і називається “PRO — схуднення”.

Зараз ми запускаємо новий великий курс, в якому розповідаємо про дитину від першого кроку і до 13 років, до підліткового віку. Ми над ним працюємо вже півроку, там понад сто лекцій. 

Це якщо коротко про те, чим я зараз займаюся. 

Іноді ловлю себе на тому, що можу розписати свою діяльність на два-три місяці вперед. І це мене рятує у зв'язку з війною. Це для психіки дуже важливо. Це розширює обрій планування. Я всім кажу, що найстрашніше у війну, з психологічної точки зору, залишитися віч-на-віч із собою. Тому перша моя порада – шукайте собі справи. А якщо твої справи потрібні комусь, окрім тебе самого, то це взагалі щастя. 

У мене стало дуже мало "моїх" тем. Іноді це такий розпач для мене. Тема "шмарклів та какашок" пішла в небуття.

Приблизно півтора місяці тому я їздив до Молдови: стандартна зустріч із батьками. Те, що зараз не можливо в Україні. Ви знаєте, зібралося близько 700 людей. Формат - вечір питань та відповідей. Мені там ставили питання про температуру, висипання, соплі і для мене це був такий релакс, ніби я перенісся у світлі, довоєнні часи.

Що зараз додалося? У мене дуже багато тем про здоров'я дорослих. Я зрозумів, що в мене виходить краще, ніж в інших, перекладати з “медичної мови” на людську. Тому коли я записую відео про мігрень або діабет, то це набагато зрозуміліше, ніж коли це робить хтось інший.

І я бачу як це потрібно, як це охоче дивляться. Особливо теми про здоров'я людей похилого віку. Мене це іноді дуже засмучує, оскільки це погана прогностична ознака. Коли я публікую відео про харчування людей похилого віку, то в нього приблизно 1,5 млн переглядів. А коли я публікую відео про те, як захистити здоров'я наших дітей та викладаю його у День захисту дітей, його переглядає 7000 людей.

Це те, чим живе наша країна. І це насправді – кошмарний прикошмар. Моя команда знає, що якщо пост називається “Здоров'я під час війни”, його подивиться, умовно, Х-людей, і якщо - “Здоров'я дитини під час війни”, його подивиться втричі менше людей. Тому ми вже свідомо в назвах роликів слова “діти” та “дитина” не вживаємо, тому що ніхто не дивитиметься.

Я зловив себе на тому, що коли люди обирають професію педіатра, вони думають, що більш вдячної спеціальності взагалі не існує. Що за здоров'я дитини тобі віддадуть усе. А ось і ніфіга. Працює приголомшливий психологічний феномен: коли дитина одужує - це Боженька, імунітет і т.д. А коли вона не одужує – її занапастив лікар. І працює це саме так.

Коли дитина занедужала, батьки на рівні підсвідомості відчувають свою провину. І на рівні підсвідомості ж цю провину намагаються на когось перекласти. І цим іншим, як правило, бувають або бабуся, або лікар. З лікарем простіше – він чужий. І бабуся теж, зазвичай, із цим згодна.

Якщо у нас кожна 10-та дитина – з гіперактивністю. Якщо дітей із розладами аутистичного спектру – величезна кількість. Якщо гаджети породжують безліч проблем. Для мене це питання цілком очевидне. 

Я не розумію, чому педіатр каже: “у вас, мабуть, вушко болить. Ідіть до ЛОРа”. Ну як може педіатр не подивитися вухо? Або сказати: "у вас атопічний дерматит - йдіть до дерматолога". Це ж маячня.

Захворювання, які діагностують у кожної третьої дитини, педіатр зобов'язаний лікувати сам, а не знімати з себе відповідальність та ганяти батьків по фахівцям. Коли я дивлюся норми когнітивного розвитку дворічних-трирічних дітей, написані 20 років тому, я можу сказати, що 90% сучасних дітей цим нормам не відповідають. Наші сучасні діти відстають на півроку – рік. Вони пізніше розмовляють. Чому? Бо батьки з ними не розмовляють. Вони спілкуються зі смартфонами. Дітей розважають гаджети – і це страшна проблема. Тому ця проблема – загальнопедіатрична. І тому педіатри мають отримувати підготовку.

Це так само як сімейний лікар не може не знати, як допомогти при депресії або ПТСР. Це базова інформація, бо ці хвороби у кожного другого мешканця країни. Нам не вистачить психіатрів та психологів. Тому ці знання мають бути у кожного кожного лікаря. А МОЗ відверто ігнорує навчання у цьому напрямку.

Я вам особисто скажу мою думку. Ось я – сімейний лікар. І до мене кожен другий звертається з проблемою, яка потребує знань у галузі психіатрії чи психології.

Якщо я зацікавлений допомагати своїм пацієнтам, мені для цього не потрібен МОЗ. У мене є інтернет, я всі протоколи, всі рекомендації, всі критерії діагностики отримаю за 15 хвилин і вивчатиму їх.

МОЗ може допомогти: підготувати критерії діагностики, протоколи допомоги та критерії, згідно з якими пацієнта треба направити до інших фахівців. Але парадокс полягає в наступному: від того, що я, як сімейний лікар, це все вивчу, моє життя не стане кращим. У мене тільки роботи побільшає. Тому питання виключно в тому, як зробити так, щоб сімейний лікар був зацікавлений лікувати сам і нікого нікуди не спрямовувати.

Але виходить, що якщо він сам лікує, то чітко за великим українським філософом Михайлом Жванецьким: “Сам придумаєш, сам робитимеш, тебе ж і покарають, бо погано зробив”.

МОЗ має сформулювати умовні 10 станів, при яких зобов'язані надавати допомогу сімейні лікарі. Просто їх перерахувати: депресія, ПТСР, різні варіанти розладів сну тощо. І надати чіткі критерії діагностики та алгоритм допомоги, вибір препаратів та випадки при яких відправляють до психолога, а при яких – до психіатра. 

Але це мають бути не порожні балачки, а конкретний протокол, який “залітає” у смартфон кожного сімейного лікаря. Все. Але хтось має взяти на себе відповідальність, витратити свій час.

У кожному медінституті є кафедра психіатрії. Уявімо, що я - міністр. Що я роблю? Вже завтра проводжу нараду із завідувачами кафедр. У нас є десять тем – хтось готує протокол допомоги при депресії, хтось інші питання. Потім я візьму ці протоколи та порівняю з рекомендаціями FDA. І якщо там буде маячня про “ароматерапію” чи “грязелікування”, то ці умовні завідувачі кафедр підуть викладати кудись в інше місце, бо не відповідають своїм займаним посадам. І все.

Тому говорити про те, що хтось лікуватиме окрім сімейних лікарів – це фігня. Так не вийде. Усіх лікуватимуть сімейні лікарі. Тому наше завдання – створити мотивованих, високооплачуваних, гордих, незалежних сімейних лікарів. І всі мають працювати для них. Створювати протоколи. Причому вони мають бути дуже конкретними.

Але цього поки що немає. Ось тому я сам записую відео. Наприклад, скоро буде відео про панічні атаки.

У мене постійно виходять відео про психологію. У мене є відео про “синдром біженця”. Але чому це в мене, а не в МОЗ?

І тому, що відчуваю таку потребу. Монетизації там немає. Це я плачу зарплату команді, щоб зробити таке відео.

Дуже скептично. У нас на психосоматику полюбляють списати все. Наприклад, у дитини бронхіальна астма. Якщо лікар не може її вилікувати і говорить про психосоматику – це фігня. Якщо правильно лікувати астму, вона лікується. Навіть, якщо тато курить у квартирі. Тому що потрібно знати протоколи та вміти застосовувати їх. Мало призначити дитині інгалятор – треба навчити маму ним користуватися. Переконатися у тому, що дитина вдихає те, що потрібно. Але треба вміти це пояснити. І тоді все працює. А можна сказати – у дитини психосоматика.

Я, здебільшого, спілкуюся з людьми, які “попереду всієї планети”. З крутими фахівцями, які приходили до мене. У нас у “Школі доктора Комаровського” було багато психологів, і це були класні фахівці.

Мій психолог, Євген Медреш, помер перед війною. Він консультував мене та весь наш бізнес. Я чудово розумію, що коли людина професіонал – це дуже круто. Інше питання, що ми, на жаль, маємо величезну кількість психологів, які незрозуміло де взяли свої психологічні освіти. І вони залишають бажати кращого.

Я розумію, як відрізнити сучасного лікаря, який працює в концепції доказової медицини від шарлатана і невуча.

З психологами мені складніше – я не занурений у цю тему. Але на мою думку, кваліфікований психолог - це дуже круто. Я всім, хто сумнівається, раджу подивитись шикарний серіал "Мільярди". Фільм про те, як працює справжній психолог в команді. Справжній психолог – це абсолютно безцінний, рідкісний фахівець. І я розумію, що в Україні вони як родзинки у сирі. Їх треба шукати, бо сиру багато – а родзинок мало.

Зараз я не маю психолога. В мене був психолог, якому я довіряв, але він помер. І поки що я не відчуваю потреби.

У мене дуже просунута команда та колеги і ось вони звертаються до психолога. Вони не доводять себе до критичного стану і це правильно та круто.

Я поки відчуваю, що сам можу дати собі раду. Коли на тобі величезний тягар відповідальності за інших людей, ти сам у собі менше колупаєшся, бо зайнятий роботою. І мені зараз взагалі не до цього. Мені є чим займатися, мої мізки постійно працюють. 

Потрібно структурувати свій день, структурувати свої думки, знати, чим ти будеш займатися завтра. І кому твоя діяльність принесе користь. 

І хто за це тобі буде вдячним.