Убиваючи Декстера

“Добропорядний” маніяк на ім’я Декстер Морган здобув мільйони шанувальників ще у першому сезоні, що вийшов у 2006 році. Свідомий законослухняний громадянин удень, Декстер Морган вночі випускає на волю свого внутрішнього звіра. У голові головного героя звучить голос так званого “Темного супутника”, який нашіптує, кого і як убити. Найчастіше це “погані люди” — злочинці та соціопати. Здавалося б, Декстер працює майже як “мураха-санітар лісу”… Однак серіал неодноразово (і безуспішно) намагалися заборонити у вільному показі через жорстокі криваві сцени. Боялися й появи наслідувачів, особливо серед підлітків.

Проте історія серійного маніяка, який знищує лиходіїв, так захопила глядачів, що випустили вісім успішних сезонів. Наразі на екрани вийшов приквел про перші вбивства — “Декстер: Первородний гріх”. Кожен сезон розкривав особистість маніяка з нових сторін, пробуджуючи у глядачів розуміння, а подекуди навіть співчуття. І, звісно, захоплення. Чому?

Декстер — це не Леон-кілер. Він не стріляє елегантно зі снайперської гвинтівки. Не філософствує загадково, як Ганнібал Лектер. Ні, дії Декстера Моргана глядач може спостерігати “наживо” — розчленування, задушення тощо. Глядач дивиться, розуміє й радіє разом із, здавалося б, чудовиськом. А потім живе звичайним життям, ходить до офісу й сам нікого не вбиває. Симпатію до маніяка можна пояснити феноменом проективної ідентифікації. Розглянемо це детальніше.

Отже, Декстера вигадав американець Джеффрі Ліндсей, а сценарій за мотивами його роману (“Демон, що дрімає в Декстері”) розробив режисер Джеймс Манос.

Головний герой проявив свої небезпечні нахили ще в ранньому дитинстві. Вітчим хлопчика помітив це й навчив “перенаправляти” жорстокі пориви на “поганих” хлопців. Початківець-маніяк знайшов спосіб якось контролювати свої манії.

Втім, отримавши доступ до жертви, Декстер дозволяв собі розкритися, демонструючи неабияку винахідливість у способах катування й убивства.

Повертаючись до буденного життя після вбивств, головний герой справляв хороше враження на дорослих і дітей. Як же злу вдавалося сховатися? Щоб відповісти на це питання, нам доведеться згадати ще одного популярного книжкового героя. Однак ця історія взята вже з реального життя.

У людської психіки є такий захисний механізм — розщеплення. Це коли жах, з яким стикається свідомість, є непостижним. Тоді сприйняття й усвідомлення (засвоєння досвіду) розділяються. Людина забуває страшні події: насправді психіка їх “ховає”, однак страхи можуть раптово нагадувати про себе — так проявляється, наприклад, посттравматичний синдром.

Залишаючи спогади на темній стороні, неусвідомленими, психіка залишає там само й реакції на пережите. Якщо травма дуже велика, у особистості відщеплюється та її частина, яка могла б ці події сприйняти й усвідомити. У результаті виникає певне “роздвоєння особистості”. Травма Декстера була надзвичайно сильною — ще дитиною він став свідком жорстокого вбивства своєї матері. Для будь-якої дитини мати — це могутня, майже божественна фігура. Знищення такої фігури неминуче веде до травмування, навіть якщо дитина не бачила її смерті. А якщо бачила — є ймовірність розщеплення.

Письменник Джеффрі Ліндсей вважав, що його Декстер страждає на дисоціальний розлад особистості (нездатність відповідати соціальним нормам). Однак у повсякденному житті Декстер має поважну роботу, друзів, сім’ю. Тобто частина його особистості цілком соціальна. Та й сам він виділяє “Темного супутника” як щось окреме.

Яскравіший приклад розщеплення особистості — Біллі Мілліган. Американець, якого у 1970-х роках судили за пограбування та насильство. Біллі став об’єктом досліджень психіатрів (і до 1988 року перебував на примусовому лікуванні), адже обстеження виявило в нього 24 окремі особистості. У юності Біллі зазнавав регулярного сексуального насильства й побоїв, що стало причиною розпаду його психіки на частини. Одна з них так і залишилася маленьким наляканим хлопчиком. Цікаво, що у Міллігана особистості говорили різними мовами, змінювали голоси, хтось малював, хтось знав математику… Наче всі функції мозку були задіяні, але не в одній людині, хоча й в одному тілі. Це опосередковано підтверджує психоаналітичне бачення структури особистості та провідних функцій мозку, чий потенціал розвивається в людині залежно від умов, хоч початково закладений у повному обсязі.

Деніел Кіз написав документальну історію “Множинні уми Біллі Міллігана” (1981), а Аківа Голдсман зняв за нею серіал “Переповнена кімната” у 2023 році. “Переповнена кімната” — так Біллі описував свій стан, коли одна з його субособистостей захоплювала простір, виходячи у “пляму світла” в “кімнаті”. Кінохіт “Спліт” (2017) також містить відсилки до історії Міллігана.

Здоровий захисний механізм розщеплення, за думкою психоаналітика Мелані Кляйн, проявляється ще у немовлят. Дитина стикається зі своїм першим об’єктом бажання — материнськими грудьми, які регулярно кудись “зникають”. Втрачаючи безпеку материнських грудей, немовля відчуває страх і перший гнів, у своєму нерозвиненому уявленні розщеплюючи груди на “хороші” й “погані”. Але й себе дитя також розщеплює, адже емоції радості (при зустрічі) та ненависті (при відторгненні, коли мати йде) надто сильні. Спрямувати гнів на матір неможливо, адже дитина надто залежить від неї. Тож гнів потрібно “відокремити” від себе, коли мати поруч. Так проявляється перша проективна ідентифікація — дитина асоціює свої “погані” переживання з “поганими” грудьми. Мелані Кляйн досліджувала й інші аспекти, але її теорія про проективну ідентифікацію згодом стала наріжним каменем у психоаналізі.

Ось і Декстер проективно ідентифікує себе з “Темним супутником”. А глядач — із Декстером.

У літературі розщеплення особистості та ідентифікація з її різними частинами з’явилися завдяки Роберту Стівенсону та його оповіданню “Доктор Джекілл і містер Хайд” (1886). Джекілл, як і Декстер, живе цілком порядним життям удень. А вночі перетворюється на гуляку Хайда. Друга іпостась поступово схиляє талановитого вченого Джекілла до створення зілля, яке дозволить Хайду взяти гору. Проте гульвіса стає вбивцею, і Джекілл, не витримавши ганьби, убиває себе.

Цю історію можна розуміти і як метафору — у кожному з нас є “темна сторона”. На думку батька психоаналізу Зигмунда Фройда, у “темряву” потрапляють витіснені мораллю або сімейними заборонами пориви людини. Інший відомий психоаналітик Карл Юнг вважав, що, окрім неусвідомлених поривів, у Тінь потрапляють і ті якості, про які особистість знає, але не хоче визнавати. Вони несумісні з уявленням про себе.

Усе погане, що є в Декстері, навіть його маніакальність і жага вбивства, йде у Тінь. При цьому герой-убивця лише частково ідентифікує себе з “Темним супутником”, витісняючи в нього зло. Проте “Темний супутник” — це одна з особистостей Декстера, і, зрештою, йому доводиться усвідомити та прийняти свою цілісність і навіть показати її близьким людям.

Ерік Еріксон, геніальний антрополог і психолог, описував проективну ідентифікацію ще й через потребу людини в самоототожненні з кимось або чимось. Якщо перед нами вбивця, який ліквідує суспільне зло, маючи в анамнезі дитячу травму, що все пояснює, нам значно легше ототожнити себе з таким героєм.

Залишається питання: навіщо?

Людина — істота агресивна. З точки зору психоаналізу, будь-яка активність (ентузіазм, ініціатива, творчість, позиція, воля, реакція, секс, амбіції) — це прояв якостей агресії. Насильство ж — її крайній прояв. Еволюція емоційного інтелекту дала можливість проживати й усвідомлювати багатство почуттів. Однак насильство перебуває під конкретною забороною. Не лише вбивство, але й підвищення тону, порушення етики, образи, погрози. Між тим, миру у всьому світі ще немає, і людина щодня стикається зі стресом і злом.

Ерік Еріксон вважав, що в індустріальному світі перед особистістю ще більше викликів, адже вона змушена дуже швидко засвоювати нове. Більше викликів — більше збудження. Більша потреба кудись скидати напругу.

Мистецтво завжди слугувало дзеркалом соціальних процесів. Кінематограф пропонує цілу низку героїв, із якими глядач може ототожнювати себе й разом із ними “випускати пар”.

Складно ідентифікувати себе з аморальним, безпринципним героєм, який не викликає навіть найменшої симпатії. Але у Декстера є мораль, є “причина” бути вбивцею і є принципи. Дитинство кілера змушує глядачів співпереживати й ще більше відкриває шлях для емпатії та ототожнення.

До речі, Декстер теж проективно ідентифікується, і не лише зі своєю темною частиною, але й зі своїми жертвами. Знаючи правду про себе, він вбиває свої “найгірші частини”, коли вбиває поганих хлопців. Цю майже невловиму ноту обов’язково вловлює і глядач, відокремлюючи себе-Декстера від інших, “більш справжніх” чудовиськ, не дозволяючи їм далі чинити зло.

Чим більший інтерес викликає психологія особистості, тим більше зростає цікавість до внутрішнього світу кіноманіяків. Психіка так влаштована — якщо зрозуміти страшне, то воно вже не здається таким страшним.

А ще за спробою пояснити й навіть десь виправдати “хороших” поганих героїв стоїть інша мета — прийняти власні вчинки, які вже не здаються такими жахливими на тлі розбірок у серіалах.

Кіноманіякам приписують унікальні, майже надприродні якості. Убивця й канібал Ганнібал Лектер — чудовий художник, знає все на світі (особливо в книзі Томаса Гарріса). Вражає почуттям смаку й Вілланель (Джоді Комер), кілершa-психопатка з серіалу “Вбиваючи Єву”. Єва, яка переслідує Вілланель, поліцейська — настільки одержима вбивцею, що не раз ризикує життям, лише б дотягнутися до об’єкта своєї темної загадкової пристрасті. Декстер Морган — така ж темна конячка.

Проживаючи з Декстером усі його темні вчинки, мільйони глядачів ніби “знищують маніяка в собі” — щоб залишатися соціально безпечними. А якщо напруга накопичиться — завжди є новий сезон.