Сублімація страху: як художники перетворюють фобії на мистецтво

Від заціпеніння перед комахами у Сальвадора Далі до ілюстрацій рідкісних страхів від Шона Косса — фобії здатні не лише паралізувати нас, а й ставати джерелом творчих осяянь. Як митцям вдається перетворювати особисті жахи на витвори мистецтва, чому страх перед смертю та самотністю переслідував Едварда Мунка та як самому знайти сили «подружитися» зі своїми фобіями? Відповіді на ці запитання читайте в нашому матеріалі.

Існують десятки різновидів фобій, серед яких найбільш поширеними є страх публічних місць, замкненого простору, самотності, а також боязнь змій і павуків. Науковці зазвичай поділяють ці стани на три великі групи. Перша — це соціальні фобії, коли людина переживає надмірну тривогу чи паніку під час взаємодії з оточенням або публічних виступів. Друга група — агорафобія, яка охоплює страх опинитися в місці, звідки важко швидко втекти або отримати допомогу, — від відкритих просторів і натовпу до цілковитої ізоляції. І нарешті, специфічні фобії: яскраво виражений острах окремих об’єктів чи ситуацій, приміром, тварин, природних явищ або медичних процедур.

Тонка емоційна організація та багата уява нерідко роблять митців більш уразливими до різних страхів, тож вони можуть потерпати одразу від кількох фобій. Водночас саме творчий процес стає способом «приручити» свій жах, адже, втілюючи внутрішню тривогу в живописі чи іншому мистецькому проєкті, художник ніби відокремлює її від власних відчуттів. Цей механізм, який у психології називають сублімацією, допомагає перенаправляти енергію страху у конструктивне річище — так, за словами психоаналітиків, людина зберігає внутрішню рівновагу та знаходить творче вирішення для власних емоційних конфліктів. Подібний підхід наближається до методів арт-терапії: він дозволяє поглянути на проблему відсторонено й поступово мінімізувати руйнівний вплив фобій.

Шон Косс, художник-ілюстратор із американського штату Огайо, вирішив дослідити найрідкісніші й найнесподіваніші людські страхи та створив серію з 31 ілюстрації фобій. Свої роботи він публікував щодня в Instagram, фактично перетворивши профіль на своєрідну «енциклопедію страхів». У колекції Коса можна побачити гіпнофобію (неконтрольований страх засинання), філофобію (страх закохатися) та херофобію (страх щастя й радісних емоцій), яку митець унаочнив за допомогою зображення усміхненого монстра.

Ця добірка ілюстрацій викликала значний резонанс: суспільство жваво відгукнулося на роботи митця, а він вирішив видати окрему книжку, присвячену феномену страху. Багато хто з глядачів зізнавався, що, впізнавши власні рідкісні фобії на сторінках художника, вперше відчув полегшення і зрозумів, що не один у своїх переживаннях. З психологічної точки зору це можна пояснити ефектом «нормалізації»: коли людина усвідомлює, що не єдина має певну фобію, рівень тривоги й відчуження поступово знижується.

Окрім того, ілюстрації Коса втілюють ідею сублімації: візуалізуючи фобії у вигляді творів мистецтва, автор не лише трансформує власні (або й колективні) страхи в естетичний об’єкт, а й створює безпечний простір для їх обговорення та переосмислення. Такий підхід суттєво пом’якшує негативний вплив фобій на психіку і може бути прирівняний до елементів арт-терапії, коли творчий процес стає одним із шляхів досягнення емоційного балансу.

Ви коли-небудь замислювалися, чому на полотнах найзухвалішого сюрреаліста Сальвадора Далі так часто з’являються комахи? Як з’ясувалося, король сюрреалізму мав специфічну фобію — інсектофобію, тобто сильний страх перед комахами. Найбільшу тривогу йому завдавали коники, які лякали митця ще з дитинства настільки, що він починав панікувати навіть при вигляді обгорток від цукерок, приймаючи їх за цих комах.

У своїй автобіографії «Таємне життя Сальвадора Далі» художник із відвертістю описує власний жах:

«Тяжкий, незграбний стрибок цієї зеленої кобилки шокує мене до заціпеніння. Усе життя це переслідує мене, мучить та зводить із розуму… Мені 37 років, і страх, який викликають у мене коники, не зменшився з часу підліткового віку. Я б сказав, що він, можливо, навіть зріс. Якби я був на краєчку прірви та коник стрибнув мені в обличчя, я б радше кинувся у безодню, аніж витримав його дотик».

Зі слів Далі, дитячі травматичні враження посилили цю фобію. Одного разу він із братом знайшов пораненого кажана й поклав його у відро, спостерігаючи, як тварина стала жертвою мурах. Побачене настільки приголомшило майбутнього митця, що спогад залишився з ним на все життя. В іншому епізоді він розчухав спину до крові, переплутавши родиму пляму з підшкірним кліщем.

Щоби зменшити власну паніку, Далі постійно використовував образи мурах і коників у своїх картинах, перетворюючи фобію на одне з джерел творчої енергії. Зокрема, на всесвітньо відомій картині «Постійність пам’яті» поміж пустельного пейзажу та розталих годинників можна помітити нашестя мурах — типовий «символ страху» художника. Ще однією фундаментальною темою Далі була смерть, якої він також панічно боявся, проте, подібно до інсектофобії, зміг відобразити цей жах у сюрреалістичних образах, тим самим сублімуючи власні фобії в мистецтво.

Що ви відчуваєте, коли дивитеся на «Крик» Едварда Мунка? Чимало людей, уперше знайомлячись із цим полотном, відчувають тривогу й навіть ірраціональний страх. Схоже, саме такими емоціями керувався і сам художник. Норвезький митець із дитинства був оповитий атмосферою втрат і страждань, які спричинили появу глибоких страхів. Найпотужнішим, за його власними зізнаннями, був страх смерті — адже митець утратив матір у п’ятирічному віці, а згодом від туберкульозу померли його сестра Софі та брат Андреас. З дитинства Мунк почав асоціювати смерть із болісним і невідворотним випробуванням, яке буквально паралізувало його.

Ця фобія виразно проступає у картині «Весна»: у центрі зображена хвора дівчинка, поруч із якою сидить мати, а за відчиненим вікном бушує свіже повітря й символізує відродження природи. Умовно кажучи, на полотні синтезовано дві протилежності — поступове згасання людського життя і повернення природи до свого розквіту.

Іншим важливим джерелом тривоги для Мунка була самотність. Цей страх найвиразніше втілився у його найвідомішому шедеврі — «Крику». Сам автор згадував, що ідея полотна виникла в момент, коли він відчув «подих туги» й побачив криваво-червоне небо над фіордом. Друзі митця пішли далі, а він залишився на мосту із відчуттям невимовної розгубленості, неначе чув нескінченний крик природи. Ця відчуженість від інших стала для Мунка символом болісної самотності, яка тривожила його все життя.

Митець також боявся «нещасливого кохання», яке порівнював із пожежею, що залишає після себе самий попіл. Мунк неодноразово потерпав від невдалих стосунків, а коли зустрів жінку, яка закохалася в нього й почала наполягати на весіллі, він настільки злякався близькості та відповідальності, що впав у глибоку депресію й навіть потрапив до психіатричної клініки. У цей період на його полотнах з’явилися зловісні жіночі образи, проте він також писав і прекрасних, недосяжних жінок, втілюючи власні романтичні поривання у символічній формі.

Подолати — або принаймні послабити — свої фобії Мунк зумів завдяки лікуванню в психіатричних закладах, а також постійному зверненню до творчості. Переносячи внутрішні страхи на полотно, митець фактично здійснював сублімацію власних тривог: перетворював руйнівні емоції на джерело натхнення й самовираження. Такий підхід нагадує сучасні методи арт-терапії: виражаючи невисловлені переживання через живопис, людина здобуває шанс подивитися на них зі сторони й поступово зменшити їхній негативний вплив на психіку.

Особисто в мене ситуативна фобія: я боюся сходів. Будь-яких. Паніка може охопити як на простеньких сходах в житловому будинку, так і на ескалаторі в метро. Власне, в метро і на дивних сходах, коли є повітря і видно частину безодні під ними, або ж гвинтові сходи я часто і отримую дозу панічного страху. 

Цей вид фобії називається клімакофобія, також відома як клімактофобія. При ньому людина відчуває страх під час ходіння по сходах чи сходинках. Психологи відзначають, що часто ця фобія виникає під час травматичного досвіду або від страху втратити рівновагу на очах у інших. Я ж не отримувала ані травматичного досвіду, не боюся я і осоромитись перед іншими. Особисто я намагалася подолати фобію, для цього піднімалася небезпечними сходами вверх, долала саморобні сходинки, коли спускалась з гори Мойсея в Єгипті. Утім, страх не зник. Найяскравіше я його відчуваю у метро. Іноді, навіть не можу ступити на сходинку ескалатора, бо здається, що полечу вниз.

Одного разу я усвідомила, що побороти фобію в мене не вийде. Але точно вийде з нею «потоваришувати». Для цього мені знадобились консультації з психотерапевтом. Так, спільними зусиллями ми знайшли спосіб боротися з моїм  страхом:

• Глибоко дихати - це заспокоює, коли хвиля ірраціонального страху огортає тебе повністю;
• Уявляти ту секунду, коли я подолаю останню сходинку - це заспокоює;
• Зупинятися та переводити дух;
• У випадку, коли піднімається група - я стаю останньою, щоб не заважати іншим підніматися чи спускатися;
• І, нарешті, я навчилася просити про допомогу, коли всі раціональні думки мене залишають. Так було одного разу, коли зупинився ескалатор. Я просто завмерла. На допомогу мені прийшов чоловік, який спитав чи потрібна допомога - я не відмовилась.