Мене турбує таке питання: всі мої стосунки закінчуються схожим чином. Партнерки говорять, що ми живемо як сусіди, що їм бракує компліментів, обіймів, ніжності тощо. Щодо сексуальних стосунків, дівчатам зазвичай хотілося цього менше, ніж мені. Ми доходили до частоти кілька разів на тиждень, і виглядало, що це влаштовувало обох.

Ініціатором розриву стосунків завжди виступаю я, бо в такі моменти відчуваю, що від мене вимагають бути тим, ким я не є.

Поясню: усе своє життя я стриманий в емоціях, у мене неактивна психіка, і мені не властиві перепади настрою. Вважаю логічним, що на початку стосунків є закоханість: усім хочеться частіше бачитись, більше часу разом, обіймів, сексу. Згодом, умовно через рік, настає інший етап, де менше спонтанних побачень і пристрасті, а більше побуту. І для мене це нормально й логічно.

Я продовжую проявляти турботу через подарунки, готую сніданки та вечері, планую й організовую відпустки. У всіх стосунках я покривав, мабуть, 99% базових фінансових потреб і близько 80% додаткових (подарунки не рахую). Проте з обіймами, поцілунками, а тим більше з компліментами я проявляю себе рідко.

Часто обираю жінок, протилежних мені, — експресивних, які багато сміються й плачуть... Сподіваюсь, зрозуміло пояснив. Ще помітив, що більшість таких дівчат виходять з аб’юзивних стосунків, де їм або зраджували, або, на жаль, застосовували силу, і розрив був для них важким. Вони звикли в конфліктах погрожувати розставанням, використовувати сильні слова.

Мені 34, і я мав чотири серйозні стосунки. Загалом ціную будь-які взаємини з людьми й, незалежно від обставин, не дозволяю собі ображати когось словами чи, тим більше, фізично. Розумію, що люди часто миряться, і хоча інші можуть прокинутися наступного ранку «як нова копійка», я такого сказати не можу.

Кілька разів я консультувався з психологами, пройшов приблизно десять сеансів в одного фахівця, думав, що нові стосунки будуть інакшими. І в певному сенсі вони стали іншими: я вже не боюся говорити про свої очікування, відстоювати кордони та відмовився від ролі «рятівника». Дівчина, з якою зустрічаюсь зараз, теж вийшла з аб’юзивних стосунків, де була зрада та мінімум пів року постійні погрози. Їхні стосунки тривали близько семи років.

Можливо, я написав забагато, але суть у тому, що я постійно ловлю себе на думці: я знаю себе всі 34 роки. Я ніколи не був експресивним, хоча не можу сказати, що повний інтроверт. Скоріше, я десь посередині. Загалом моя робота пов’язана з міжмовною комунікацією, і в цій сфері я доволі успішний.

Дійшло до того, що, коли знайомлюсь із дівчатами, майже одразу кажу: «Будь ласка, не очікуй від мене компліментів, постійних обіймів і проявів ніжності». Перший рік це всіх влаштовує, але згодом знову починається те, що я описав вище: претензії щодо браку уваги.

Я не хочу, щоб компліменти, поцілунки чи обійми стали для мене завченими вправами, зробленими лише для того, щоб уникнути претензій.

Зараз я пропоную парну терапію, бо відчуваю, що мене не чують. Коли я детально пояснюю свою позицію, дівчина чіпляється за якусь окрему фразу, і дискусія вже крутиться навколо неї, а не суті. Кожен гне свою лінію, але чує тільки те, що хоче.

Дівчина відмовляється від терапії. Її аргументи:

«Якщо тобі треба – йди».

«Ми тільки два роки разом, це не нормально так рано звертатись до психолога».


У попередніх стосунках я також пропонував парну терапію (хоча до цього сам не мав консультацій). Там аргумент був: «Ти це пропонуєш, щоб довести, що ти адекватний, а я – ні».

Закінчилося тим, що я пішов на терапію і зрозумів, що не хочу продовжувати такі стосунки.

Що зі мною не так? Чи нормально, що я не відчуваю потреби в тактильності? Чи висновок про те, що серйозні стосунки не для мене правильний?