Доброго дня, шановні психологи! Пишу з надією на підтримку, адже сама зовсім заплуталась у своїх стосунках із батьками. Мені 35 років, і, на щастя, обидва мої батьки живі. Однак нам важко знайти спільну мову. Я навіть не знаю, з чого почати... Мабуть, з дитячих спогадів.

Пам’ятаю, як мій тато ще з дитинства завжди ставив когось у приклад або ж звинувачував мене у всьому, коли щось йшло не так. Він завжди акцентувався на моїх недоліках. Не заперечую, що, будучи дитиною, я могла помилятися, але хіба це мало бути єдиним, що бачив у мені батько? Мама також ніколи не визнавала своїх помилок і ніколи не вибачалась. Бували ситуації, де вона явно була неправа, але від неї я не чула ні слів жалю, ні визнання неправоти.

Іноді батьки могли тижнями не розмовляти зі мною, і врешті-решт я була змушена першою йти на примирення, адже не могла жити в конфлікті — це завдавало мені душевного болю. Батьки часто сварились на моїх очах, мама воліла вирішувати питання криками, а не спокійними розмовами.

Зараз я доросла, заміжня і живу окремо. Здавалося б, тепер мало бути легше, адже ми не бачимося щодня. Але щоразу, коли виникає якась ситуація, я все одно "винна у всьому". Я не можу повірити, що це справді так. У мене постійне відчуття провини, ніби в конфлікті саме я зобов’язана робити перший крок до примирення, бо інакше все це може тривати місяць чи навіть довше.

Ось нещодавня ситуація. Мені довелось лишити мого дворічного сина на день у батьків, оскільки потрібно було терміново поїхати до лікаря в інше місто. Це вимушений крок, бо чоловік працює постійно. Батьки люблять онука, і я завжди вдячна їм за допомогу. Та в той день, коли мене не було, дитина захворіла. Мама цілий день дзвонила, говорила, що хвилюється, що необхідно звернутися до лікаря.

Коли я приїхала додому, то теж відчула себе погано — температура піднялася до 39 градусів. Уранці ми з мамою і сином пішли до лікаря, після чого я вирішила залишитись у батьків на якийсь час, бо самій хворій було важко впоратись з дитиною. Після лікаря потрібно було закапати синові очі, тож я попросила маму потримати його. Але син почав плакати, і я ледь могла це зробити. У той момент мама просто сиділа і, замість допомогти, обіймала дитину та називала мене "живодеркою", бо я, на її думку, "силою" закапувала очі.

Почула ще й зауваження про те, що я розмовляю голосно, хоча я просто говорила виразніше через стрес. Я намагалася пояснити, що мені важко зробити це самій, але натомість отримала звинувачення в тому, що "знущаюся над дитиною". В результаті, я просто зібрала речі і повернулася додому, бо відчула порожнечу і повне виснаження.

Здається, мама ображається на будь-яке не так сказане слово, а ситуація завжди обертається так, що винна в усьому лиш я. Батько, у свою чергу, завжди її підтримує. Я постійно чую, що я "невдячна", "агресивна", "конфліктна" і ніколи не права.

Це все дуже боляче, і таких ситуацій було чимало. Потрібна порада. Може, справа насправді в мені? Чи можна щось змінити в цих стосунках? Буду вдячна за будь-які думки і підтримку!