490
Якщо коротко, то про те, як за допомогою психотерапії лікувати душевні рани та долати життєві кризи.
У своїй книзі Ірвін Ялом наводить історії пацієнтів, які звернулися до нього після того, як робота з іншими психотерапевтами не дала результату. Він описує не лише свої успіхи в лікуванні, але й власні помилки, упередження, поспішність та деякі інші промахи. Попри це, лікування завершилося успішно.
Ялом вважає, що всі проблеми його пацієнтів пов'язані з так званим болем існування. Їх мучили не лише поширені буденні проблеми, такі як самотність, головний біль, зайва вага, незадоволеність собою, горе, депресія чи любовна залежність. Ці проблеми мали глибоке коріння, пов’язане з їхнім життям. Їх турбували бажання, які неможливо було здійснити. Вони робили свідомі й несвідомі спроби впоратися з суворими фактами життя, які не хотіли приймати. Наприклад, одна пацієнтка прагнула бути разом із чоловіком, молодшим за неї більш ніж на 30 років, інший пацієнт хотів мати батьків, яких у нього не було, а ще одна жінка — повернути померлу доньку. Саме ці нездійсненні бажання стали причиною їхніх психічних розладів.
На думку автора, для психотерапії важливі чотири факти життя.
Усі люди стикаються з цими фактами, але не кожен здатний їх прийняти, через що виникають психічні розлади. Лікування полягає у прийнятті цих фактів і використанні їхньої енергії для розвитку.
Занурюючись у життя своїх пацієнтів, психотерапевт прагне позбавити їх ілюзій і навчити жити з відкритими очима, адже ілюзії послаблюють людський дух і відводять від відповідальності. Психотерапевти, як і їхні пацієнти, теж стикаються з неминучими фактами існування. У них немає готових відповідей на всі питання, вони не керівники, а спостерігачі та учасники, які разом із пацієнтами проживають їхні проблеми та шукають відповіді на болючі запитання.
Ось кілька ідей із книги.
Однією з пацієнток Ялома була 70-річна Тельма, закохана у свого попереднього психотерапевта. Любов важко поєднується з психотерапією — це ілюзія, загадка, тоді як психотерапевт прагне до ясності. Він змушений стати катом любові. Вперше побачивши Тельму, Ялом вирішив, що вона помиляється. Закоханість приносить радість, людина виглядає і почувається краще. Тельма виглядала змученою та занедбаною. Ялом вирішив відкрити їй очі й позбавити її нав’язливого почуття, яке мучило її.
Тельма розповіла, що вісім років тому у неї був роман із її психотерапевтом, молодим чоловіком (молодшим за неї на 35 років) на ім’я Метью. Вона показала Ялому дві свої фотографії: у молодості й вісім років тому. У молоді роки вона була красунею-танцівницею, а вісім років тому виглядала доглянуто та молодо.
Тельма протягом двадцяти років лікувалася від хронічної депресії та майже весь час відвідувала психотерапевтів, зазвичай практикантів місцевої психіатричної клініки. Одного разу вона почала терапію у Метью, молодого і привабливого психолога-стажера. Тельма відвідувала його близько двох років, після чого він перейшов працювати у державну клініку на повну ставку й залишив приватну практику. Тельма дуже засмутилася: сесії з Метью справді їй допомагали, він умів знайти до неї підхід, був добрим і розуміючим. Їхні розмови були не лише терапевтичними, але й філософськими, збагачували її духовно.
Після уходу Метью Тельма була змушена продовжити терапію з іншими психотерапевтами, але жоден із них не міг зрівнятися з Метью. Минув рік після їхнього розставання, і раптом вона випадково зустріла його на вулиці. Вони розговорилися, разом поснідали, потім пообідали. Все виглядало природно, хоча раніше їхні відносини були виключно професійними й не виходили за межі кабінету. Проте під час цієї зустрічі вони ніби опинилися в іншому світі: спілкувалися, сміялися, трималися за руки. Метью запропонував поглянути на нову квартиру, яку він нещодавно орендував. Тельма не була проти, тим більше що її чоловік був у відрядженні. Так само природно вони опинилися в ліжку, де провели ніч, що принесла Тельмі захоплення.
Їхній роман тривав близько місяця: вони зустрічалися, телефонували одне одному, Тельма була щасливою. Але раптом Метью перестав відповідати на її дзвінки. Через кілька днів вона без попередження прийшла до нього на роботу під час перерви. Метью сказав, що вони не повинні більше зустрічатися, бо це неправильно. Вони попрощалися, але Тельма не могла змиритися з розлукою. Вона постійно дзвонила йому, залишала голосові повідомлення, на які він спочатку відповідав. Згодом він повністю припинив спілкуватися. Під час останньої розмови Метью сказав, що вони мають повернутися до реальності.
Тельма не розуміла причин розриву, і це мучило її ще більше. Її депресія посилювалася. Вона цілими днями сиділа, дивлячись у вікно, майже не їла, занедбала дім і себе. Через пів року після розриву з Метью вона здійснила спробу самогубства, але її дивом вдалося врятувати. Коли Тельма була в лікарні, Метью відвідав її, але пробув лише 15 хвилин і поводився як психотерапевт. Він відмовився говорити про їхній короткий роман і обговорювати свої нові стосунки.
Протягом наступних восьми років Тельма телефонувала й залишала повідомлення на автовідповідач у важливі для неї дати: день народження Метью, день їхньої першої зустрічі, день останньої зустрічі, свята тощо. Увесь цей час Тельма знову й знову переживала кожну мить їхнього короткого роману. Вона відвідувала інших психотерапевтів, але жодному з них навіть не згадувала про Метью, боячись нашкодити йому. Ялома вона обрала за рекомендацією, бо їй сподобалися його книги, і тому, що сподівалася з його допомогою знову стати щасливою.
У Ялома сформувався негативний образ Метью. Він вважав його поведінку маніпулятивною, непрофесійною, такою, що завдає шкоди пацієнтці. Водночас його дії здавалися загадковими. Під час роману з Тельмою йому було близько 30 років, тож що він міг знайти в 62-річній жінці, хоча й доглянутій та привабливій? Можливо, у нього були власні психологічні проблеми, які він не зміг вирішити?
Після тривалих і безрезультатних сеансів, під час яких Тельма не припиняла переживати деталі свого короткого роману, Ялом запропонував їй вихід: запросити Метью на їхню терапію. Він розумів, що любов до Метью насправді була спробою уникнути старіння й самотності. Він питав у Тельми, що вона насправді знає про Метью, якого то ідеалізує, то ненавидить. Тельма вважала, що знає достатньо і не потребує додаткової інформації. На пропозицію запросити Метью на сеанс вона спочатку відповіла відмовою, а згодом погодилася. Ялом був упевнений, що Метью прийде, адже він теж, напевно, хотів позбутися нав’язливих дзвінків, які тривали вісім років.
На сеанс, куди мав прийти Метью, Тельма з'явилася помолоділою на десять років і прекрасно одягненою. Вона сама подзвонила Метью й запропонувала прийти на сеанс, на що він погодився. Метью виявився милим чоловіком близько сорока років. Він сказав, що готовий допомогти Тельмі всім, чим зможе. Його розповідь була зовсім не схожою на ту, що розповідала Тельма. За його словами, пацієнтка була йому дорога, він був готовий бачитися з нею, розмовляти, знати, що з нею відбувається. Але сама Тельма позбавила його такої можливості. Їй цього було мало: вона дзвонила йому по десять разів на день, залишала повідомлення, безперервно приходила в приймальню. Зрештою, коли вона здійснила спробу самогубства, його терапевт порадив йому повністю припинити стосунки з нею.
Усе це, за словами Метью, він розповідав для Ялома, а Тельмі це було прекрасно відомо. Однак він готовий повторити все ще раз. Вісім років тому у нього стався психотичний зрив. Він активно практикував медитацію, захоплювався буддизмом і їздив до Індії, де в нього почалися галюцинації. З Індії його забрав брат, після чого він провів близько місяця у психіатричній лікарні. Коли він вийшов звідти, то абсолютно випадково зустрів Тельму. Тоді він ще не повністю одужав, і буддійські доктрини здавалися йому реальністю. Любов до всіх живих істот раптом сконцентрувалася на Тельмі. Він був готовий повністю відмовитися від свого "я", розчинитися в ній, дати їй усе, чого вона хоче. Але з кожним днем вона хотіла все більше й більше.
Після цієї розповіді Ялом перестав бачити в Метью соціопата чи маніпулятора. Він уже не розумів, хто кого використовував у цих стосунках. Здавалося б, після цієї зустрічі мала настати ясність, і Тельма нарешті мала б знайти спокій. Але вона залишилася страшенно незадоволеною. Їй здавалося, ніби у неї щось ампутували, вона відчувала порожнечу. Ялом намагався пояснити їй, що вони з Метью відчували абсолютно різні почуття, і тому між ними з самого початку не було жодної єдності. У Метью був психоз, а Тельма була самотньою й оплакувала свою втрачену молодість. Їхня любов ніколи не повернеться, бо її ніколи й не було.
Незабаром Ялома відвідав чоловік Тельми Гаррі й повідомив, що після сеансів їй стає гірше, її симптоми посилилися, а він хоче повернути колишню Тельму. Було вирішено зробити перерву.
Через три тижні Ялом зателефонував Тельмі. Вона помітно повеселішала й сказала, що більше не потребує терапії — вони з Метью домовилися зустрічатися раз на місяць і розмовляти. Таким чином, вона позбулася депресії й повернула свого Метью, щоправда, уже в іншій якості. Після звільнення від ілюзій їхні стосунки продовжилися, але стали зовсім іншими.
Одним із пацієнтів Ялома був 39-річний Карлос, який поводився з жінками недопустимо. Він бачив у них лише сексуальний об’єкт і говорив, що мріє переспати з якомога більшою кількістю жінок, перш ніж помре від лімфоми, яку в нього виявили. Його батько теж помер від лімфоми в молодому віці.
Колишня дружина Карлоса жила в іншому місті разом із їхніми дітьми, 17-річними близнюками — хлопцем і дівчиною, які не мали тісного зв’язку з батьком. Після хіміотерапії Карлос приходив на сеанс змученим і слабким, говорив про своє нездужання, самотність, любов до дітей і боротьбу з хворобою. Але коли йому ставало легше, всі його розмови зводилися до сексу та жінок. Він був зовсім лисий після хіміотерапії, зі шрамами на шиї після видалених пухлин і підфарбованими бровами. Ніщо в його зовнішності не могло привабити жінок, але, незважаючи на це, він не припиняв шукати нові знайомства, хоч і безуспішно.
Одного разу Ялом відправив Карлоса на групову терапію. Одна з пацієнток поділилася з групою травматичним досвідом: вона розповіла, що її зґвалтували. Керівниця групи, психотерапевт Сара, щоб підбадьорити її, зізналася, що теж зазнала зґвалтування. Це викликало у Карлоса жвавий інтерес, який спочатку сприйняли за співчуття. Але потім його запитання набули такого характеру, що Сара змушена була перервати сеанс.
Ялом намагався пояснити Карлосу неприйнятність його соціальної поведінки. Він говорив, що той повинен будувати відносини з людьми незалежно від їхньої статі, підтримуючи їх і отримуючи підтримку натомість. Група — це мініатюрна модель світу, кожен у ній відтворює той реальний світ, у якому живе. Карлос прийшов у групу, щоб використати її як інструмент терапії, а заразом попрацювати над своїми соціальними навичками. Але в результаті всі його ненавиділи, терапевт не хотіла з ним працювати, і всього цього він досяг сам. Невже він так поводиться з усіма? Карлос відповів, що йому байдуже до чужих людей і їхнього болю — він ніколи не зустрічав людину, яка не була б готова піти на злочин заради роботи, грошей чи жінки. То чому він має їм співчувати? Щодо того, що він ставив запитання жінкам, які зазнали зґвалтування, то, по-перше, йому було цікаво, а по-друге, такі розповіді його збуджували. Коли жінки висловили обурення, він сказав їм, що це дурниця, через яку не варто перейматися. Він би взагалі не був проти, якби його зґвалтувала будь-яка з них. А якщо б це не було заборонено законом, він би із задоволенням сам ґвалтував жінок.
Ялом запитав, чи не шкода Карлосу цих жінок у групі: адже вони зазнали не лише фізичного, але й душевного болю, їх принизили, зламали, і їм знадобиться багато часу, щоб відновитися. Карлос відповів, що йому нікого не шкода. Тоді Ялом запропонував уявити, що всі живуть у світі, де зґвалтування легальне. Як би його дочка почувалася в такому суспільстві? Адже вона могла б стати жертвою будь-якого похітливого чоловіка, якому б вона сподобалася.
Карлос перестав жартувати й сказав, що для своєї дочки такого б не хотів. Ялом зауважив, що в такому світі їй не було б куди подітися, хіба що він сам замкнув би її в монастирі. Усі батьки займаються тим, що створюють кращий світ для своїх дітей. Який світ він хоче створити для своєї дочки? Карлос сказав, що хоче для дочки люблячої сім’ї та гарного, турботливого чоловіка. Ялом відповів, що якщо він хоче побудувати для дочки світ любові, то починати треба із себе, зі своєї поведінки. Людина має підкорятися власним правилам — це основа будь-якої етичної системи. Розмова набула не лише терапевтичного, а й філософського характеру, і тон Карлоса помітно змінився.
Карлос неодноразово розповідав Ялому про жінку на ім'я Рут, із якою він познайомився в одній із численних церков, які відвідував. Одного разу вони обмінялися кількома словами, після чого Рут пішла до своєї машини, і Карлос постійно шкодував, що не провів її. Він вважав, що якби зробив це, то, можливо, мав би шанс одружитися з нею. Щоправда, він говорив те саме й про інші випадкові зустрічі.
Ялом запропонував Карлосу подумати, як би його пропозицію руки й серця сприйняла людина, яка знає, що в нього рак на останній стадії. Фантазії про Рут підтримували в ньому надію, що інша людина дбатиме про нього. Але Ялом вважав, що Карлосу потрібно позбутися ілюзій і зосередитися на тому, що йому під силу. Він щойно оговтався від останньої хіміотерапії, і в його стані краще було б будувати й зміцнювати стосунки з тими, кого він уже знає.
Карлос також хвилювався через майбутній виступ на роботі: він не любив публічних виступів і не був у них успішним. У відповідь на будь-яку критику він одразу кидався в атаку. Ялом порадив йому не ототожнювати себе зі своєю роботою чи чимось іншим, що не є його сутністю. Під час виступу, який виявився дуже вдалим, Карлос постійно повторював собі: "Я — не моя робота, не мій виступ, не мої потерті черевики, на які, можливо, хтось звернув увагу".
Останні роки життя Карлос присвятив турботі про інших. Він організував групу взаємодопомоги для онкохворих і вів групу розвитку міжособистісних навичок при одній із церков. Його діти помітили зміни в батькові та переїхали до нього, перевівшись до найближчого коледжу. Він проявив до них максимум турботи й пішов із життя так, щоб вони знали: можна померти з гідністю та самовладанням.
Одна з пацієнток Ялома на ім’я Пенні пережила важку втрату — від раку померла її 12-річна дочка Кріссі. Дівчинка довго й тяжко хворіла. З моменту її смерті Пенні не могла думати ні про що інше. Вона замкнулася в собі, обклеїла стіни своєї кімнати фотографіями Кріссі, а її кімнату перетворила на вівтар із пам’ятними речами.
Минуло чотири роки після смерті Кріссі, але Пенні не могла відпустити її й продовжувала звинувачувати себе. Дівчинка померла, коли Пенні спала поруч із нею на окремому ліжку, обіймаючи дочку уві сні. Іноді Пенні поводилася так, ніби дочка все ще жива: купувала їй іграшки або говорила про неї в теперішньому часі. При цьому вона вірила в реінкарнацію й намагалася зрозуміти, у кого могла переродитися Кріссі. Це також було джерелом самозвинувачень: можливо, якби Пенні не підтримувала в дочці надію на одужання, вона пішла б раніше і з меншими стражданнями.
Пенні щодня спілкувалася з дочкою й проводила близько години на кладовищі, прибираючи могилу й розмовляючи з нею. Вона приділяла цьому стільки часу та уваги, що її чоловік не витримав і пішов. Пенні майже не помітила його відходу.
Ялом намагався пояснити Пенні, що вона чіпляється за своє горе, ніби завмерши в ньому. Більше того, вона не відпускає Кріссі в нове життя, тримаючи її в минулому. А якщо вона вірить у реінкарнацію, то цього робити не можна. Якби вона дійсно любила дочку, то дозволила б їй піти.
Пенні майже не звертала уваги на своїх синів — Брента та Джима. Вони збилися зі шляху, покинули школу, 16-річний Брент вже сидів у в’язниці за крадіжку зі зломом, а 19-річний Джим був наркоманом. Одна зі сварок Пенні з Джимом сталася через те, що він відмовився сплачувати внески за їхнє місце на кладовищі. Коли Кріссі була ще жива, Пенні придбала великий земельний участок на кладовищі, щоб уся сім’я могла лежати там разом, і змусила кожного члена родини сплачувати частку. Чоловік і діти погодилися під сильним тиском Пенні. Однак з часом усі виплати лягли на її плечі. Чоловік пішов, молодший син раніше віддавав половину своїх заробітків після школи на ці внески, але тепер він у в’язниці. Джим, як виявилося, взагалі нічого не платив. Після сварки з матір’ю він теж пішов.
Одного разу Пенні розповіла Ялому сон. Вона бачила двох хлопчиків, схожих на її синів, але з довгим волоссям, як у дівчаток, у брудних сукнях, одягнутих задом наперед, і туфлях не на ту ногу. Вони були нещасними й жалюгідними. Вона вважала, що бачила у сні своїх синів: вони завжди були "не такими". У Кріссі ж вона вкладала всі свої надії, і ось вона померла. Пенні несподівано промовила, що у неї померла не та дитина.
Ялом сказав, що такі думки — це нормальні людські почуття, багато батьків у гніві думають подібним чином. Але чи завжди вона так ставилася до своїх синів? Чи були проблеми з ними від самого початку, чи вони проявилися пізніше? Як вони сприйняли відхід батька? Що вони відчували, коли помирала Кріссі? Чи говорив хтось із ними про смерть?
Ці питання загнали Пенні в глухий кут. Вона зрозуміла, що ніколи не намагалася стати на місце своїх синів і подивитися на ситуацію їхніми очима. Її стосунки з чоловіками завжди були складними: батько рано помер, і вона його майже не пам’ятала, чоловіки матері приходили пізно ввечері та йшли рано вранці. Її перший чоловік, за якого вона вийшла заміж у 17 років, покинув її через місяць після весілля, а другий пішов під час її найбільшого горя. Частково ці стосунки вона перенесла на синів.
Коли померла Кріссі, синам було 8 і 12 років. Вони могли бути налякані, сумувати за сестрою, думати про власну смерть і приходити від цього в жах. Усе це пройшло повз Пенні — вона про це просто не замислювалася. У її будинку було три кімнати, і сини жили в одній удвох, тоді як у Кріссі була окрема кімната. Після смерті доньки кімната залишалася пустою, перетворившись на меморіал. Що в цей час мали відчувати хлопчики? Щороку Пенні святкувала день народження померлої Кріссі, але не дні народження своїх синів. Як вони мали це сприймати? Пенні зізналася, що навіть не думала про це.
Поступово вони з Яломом почали говорити про саму Пенні, її дитинство й те, як це вплинуло на її ставлення до життя. Зрештою вони дійшли висновку, що Пенні бачила у Кріссі шанс на краще майбутнє — те, чого не вдалося досягти їй самій. Вона мріяла, що Кріссі вступить до Стенфорда, вийде заміж за хорошу людину, матиме заможний дім і розумних дітей — усе те, чого не було у Пенні. Вона розповідала про своє важке дитинство: її мати була прачкою, яка працювала по 12 годин на день, а ночі проводила в барі. У 13 років Пенні почала працювати, покинула школу, почала пити, а до 18 років уже встигла вийти заміж і розлучитися.
Пенні хотіла, щоб Кріссі прожила краще життя, ніж вона сама. Але жодна сила не може скасувати смерть близької людини чи власну смерть. Це був один із найважчих висновків, до яких вона дійшла.
Після тривалих сеансів Пенні нарешті змогла переключитися на живих. Вона почала перейматися долею своїх синів і тим, що вона пропустила у їхньому вихованні. Зрештою обидва сини повернулися додому, й Пенні віддала кімнату Кріссі одному з них. Вони продовжували сваритися, але вже через буденні речі: через машину, яку брали без дозволу, чи через те, що один із них не міг довго втриматися на роботі.
Ялом зауважив, що дуже часто після смерті однієї дитини інші діти в родині страждають. Скорботні батьки віддають всі свої почуття померлому, ідеалізуючи його, ніби він невидимо присутній у житті щодня. Виживші діти нерідко починають ненавидіти мертвого брата чи сестру, адже вся батьківська любов дістається небіжчику. У той самий час вони самі страждають, горюють, не розуміють, як правильно ставитися до смерті, відчувають провину й нікчемність.
Поступово Пенні, за допомогою психотерапії, прийшла до важливого висновку: людина, яка пережила втрату, у першу чергу має зосередитися на живих. Живі люди поруч потребують уваги й любові, навіть якщо горе важко подолати. Це відкриття допомогло Пенні почати новий розділ у своєму житті.
Одна з пацієнток Ялома на ім’я Бетті була дуже повною жінкою. У самого Ялома було нездорове відчуття відрази до повних людей: він боявся, що робота з Бетті викличе у нього контрперенос. Контрперенос — це коли лікар відчуває до пацієнта ірраціональні емоції, які заважають правильному лікуванню. Коли він уперше побачив Бетті у своєму кабінеті, то зрозумів, що доведеться боротися не лише з її проблемами, але й із власними.
Ялом не знав, звідки взялася його відраза до повноти. Можливо, корені були в його дитинстві, коли його оточували повні владні жінки, зокрема його мати. Він мав "подолати" цю повноту, щоб стати повноцінним американцем першого покоління. Крім того, його завжди захоплювали стрункі жіночі тіла, а повні жінки руйнували це захоплення.
Під час першого сеансу Ялом із труднощами відкинув думки про насмішки та образливі порівняння, щоб зосередитися на пацієнтці. Він почав розпитувати Бетті про її біографію й дізнався, що їй 27 років, вона виросла на невеликому ранчо в Техасі. Її батько помер 15 років тому, мати залишилася на ранчо, а сама Бетті працює в центральному офісі великого універмагу в Нью-Йорку, звідки її тимчасово відправили на стажування в Сан-Франциско. Зайва вага була в неї завжди, але помітно повнішати Бетті почала наприкінці підліткового віку. Вона кілька разів намагалася схуднути, але швидко припиняла спроби.
Вона звернулася до Ялома, бо була незадоволена своїм життям. Вона працювала по 60 годин на тиждень, друзів у Сан-Франциско в неї не було, усе її життя залишилося в Нью-Йорку. Водночас вона боялася просити про переведення, адже й так не користувалася популярністю серед співробітників. Вона винаймала квартиру в передмісті, працювала, їла й рахувала дні до закінчення стажування — залишалося ще 18 місяців.
Її нью-йоркський психіатр доктор Фабер призначав Бетті антидепресанти. Вони не допомагали: Бетті все одно перебувала в депресії, погано спала, прокидалася серед ночі або рано-вранці. Усі вихідні вона проводила вдома перед телевізором, поїдаючи солодощі й не переодягаючись після сну. Їй ставало дедалі гірше, вона подзвонила Фаберу, і той запропонував звернутися до Ялома.
Ялома вразило те, що Бетті розповідала про свої проблеми в гумористичному ключі, невимушеним тоном, ніби намагаючись його розважити. Вона жартувала, розповідала анекдоти, передражнювала знайомих і, здавалося, була в чудовому настрої.
Спочатку Бетті детально описувала свої проблеми та буденність. Вона в обличчях розігрувала сценки й розмови з роботи, які були банальними. Ялом почав побоюватися, що вся терапія пройде у безкінечних розмовах про дрібниці.
Бетті розповідала, що доктор Фабер часто засинав під час її сеансів. Ялом і сам ловив себе на думці, що ось-ось заплющить очі. Він поговорив із Фабером і зрозумів, чому терапія не допомагала, а пацієнтці призначили таблетки. Проблеми Бетті утворювали замкнене коло: вона не могла зайнятися собою, бо була в депресії, а в депресію її вганяла життєва ситуація: тісна квартира й відсутність друзів.
Ялом намагався зрозуміти, що його так дратує в Бетті, і дійшов висновку, що вона, по-перше, не розповідає нічого особистого, а по-друге, постійно намагається бути веселою, уникаючи серйозності. Він попросив її оцінити ступінь відвертості на сеансах за десятибальною шкалою. Бетті відповіла, що поставила б собі 10 із 10 — вона абсолютно відверта. Тоді Ялом запитав, навіщо вона весь час намагається його розважити анекдотами й історіями, адже прийшла за допомогою. Вони домовилися, що Ялом перериватиме її щоразу, коли вона переходитиме на веселий тон.
Згодом Бетті відмовилася від свого грайливого тону й почала відкриватися. Вона зізналася, що боїться здатися доктору нудною й через це втратити його підтримку, тому й намагалася його розважити. Вона розповіла про своє самотнє життя, про потребу в близькості. Її депресія почала знижуватися, і вона рідше переїдала, намагаючись підняти настрій. Проте Бетті все ще не могла наважитися на кардинальні зміни, як-от дієту чи фізичні вправи.
У процесі бесід з’ясувалося, що батько Бетті, захворівши на рак, за короткий час сильно втратив вагу. У підсвідомості Бетті закарбувалася думка, що втрата ваги робить людей вразливими до раку. Їжа була для неї не лише єдиною розрадою, але й своєрідним захистом від хвороби.
Поступово тривожність Бетті почала спадати. Вона зважилася взятися за себе: обрала дієту, купила велотренажер і щодня проходила пішки по 5 кілометрів. Протягом трьох місяців їй вдалося схуднути зі 115 до 95 кілограмів, а потім ще більше. Це був важкий період, але Бетті трималася й не зупинялася. Глянувши на неї, навіть Ялом почав відмовлятися від зайвих шматків їжі, відчуваючи солідарність зі своєю пацієнткою.
Зрештою вага Бетті наблизилася до 70 кілограмів. Зміни стали помітними не лише їй, але й оточуючим: чоловіки почали звертати на неї увагу, супроводжували до машини, а перукар навіть зробив їй безкоштовний масаж голови.
Терапія, однак, не була легкою. Бетті часто переживала панічні атаки, їй снилися кошмари, і вона розповіла Ялому про страх смерті, який мучив її з дитинства. Разом вони дійшли висновку, що коли людина живе більш наповненим життям, її страх смерті слабшає.
Зрештою Бетті не лише кардинально змінила свій спосіб життя, а й почала допомагати іншим. Вона організувала групу підтримки для людей із зайвою вагою та почала ділитися своїм досвідом. Допомагаючи іншим, вона відчувала, що стає сильнішою сама. Це було не лише терапією для інших, але й для неї самої.
Через деякий час Бетті завершила свою стажування, повернулася до Нью-Йорка і почала вибудовувати нові стосунки з людьми та своїм власним тілом. Ялом зауважив, що її приклад показує, як допомога іншим може перетворитися на шлях до особистого зцілення.
Один із пацієнтів Ялома, 63-річний Саул, розповів йому про свою дивну проблему. Він отримав три листи зі Стокгольмського університету й не міг їх відкрити. Розповідаючи про ці листи, він приходив у надзвичайне збудження. Саул раніше був пацієнтом Ялома, але терапія припинилася, і вони не бачилися три роки. І раптом Саул сам наполегливо попросив про зустріч, щоб розповісти про листи.
Листи надійшли з невеликим інтервалом. Саул намагався змусити себе прочитати перший лист. Він прийняв заспокійливе, але так і не наважився розкрити конверт. Натомість він намагався вгадати, скільки сторінок у листі, розглядав його на світло, а зрештою заховав глибше в ящик стола. Те саме сталося з двома іншими листами. Незабаром у Саула з’явилися дивні фантазії: він уявляв себе підсудним, що відмовляється від адвоката та визнає свою провину. Він сам себе захищав, і судді його виправдовували. Іноді йому здавалося, що в нього ось-ось станеться інфаркт. Зрештою він дійшов до повного нервового виснаження й знову звернувся до Ялома.
Саул був успішним нейробіологом. Невдовзі після попередньої терапії він отримав запрошення до Стокгольмського дослідницького інституту у Швеції. Він отримав грант у розмірі 50 тисяч доларів і міг проводити власні дослідження або брати участь у спільних наукових роботах.
У Стокгольмському інституті він познайомився з доктором К., знаменитим нейробіологом, яким Саул захоплювався. Доктор К. не був лауреатом Нобелівської премії, але мав величезний авторитет у науковому світі. Раніше Саул захоплювався ним на відстані, а тепер ледь міг подолати свою боязкість, щоб почати живе спілкування.
Саул осиротів у семирічному віці, коли його батьки загинули в автокатастрофі. Його виховували тітка й дядько — холодні й нелюблячі люди. Відтоді він усе життя шукав дім, прив’язаність і схвалення. Він важко переживав невдачі, які посилювали його почуття власної нікчемності, і гаряче, хоч і недовго, радів успіхам.
Саул вирішив, що робота з доктором К. стане його найбільшим досягненням. Він мріяв видати спільну наукову статтю, але цьому постійно щось заважало. Наприклад, він надіслав статтю до одного наукового журналу, але через пів року отримав відмову: дані у ній застаріли. Журнал був готовий розглянути її знову, якщо автори кардинально її перероблять. Саул не знав, як повідомити про це доктору К., і просто промовчав.
Ситуація ускладнювалася тим, що Саул написав власну важливу статтю на схожу тему, де із захопленням відгукувався про ідеї доктора К. і цитував їхню неопубліковану спільну статтю. Журнал повідомив, що це неприпустимо: цитувати неопубліковані матеріали можна лише з письмового дозволу автора. Саул не міг просити про це доктора К., бо тоді той запитав би, що сталося зі спільною статтею. У результаті, поки Саул вагався, його власну статтю опублікували в іншому журналі, але без згадок про доктора К. та цитат з неопублікованої роботи. Саул панікував, утік зі Стокгольмського інституту й із жахом чекав реакції доктора К., який, на його думку, мав вважати його шахраєм. Він навіть збирався повернути грантові гроші.
З одного боку, ця історія виглядала комічно й безглуздо. З іншого боку, у Саула кілька років тому стався обширний інфаркт, і він виглядав дуже погано. Було очевидно, що йому потрібна допомога. Ялом був упевнений, що в листах немає нічого страшного: це могли бути оголошення про конференції чи прохання про консультацію. Але він не міг просто наказати Саулу йти додому й негайно прочитати ці листи.
Ялом запитав у Саула, що той збирається робити далі. Саул відповів, що має намір написати листа доктору К., залишити науку, повернути грантові гроші й усе це зробити, не відкриваючи листів. Ялом провів кілька сеансів, намагаючись переконати його розкрити конверти, але це лише призвело до того, що Саул припинив відвідувати терапію, посилаючись на погане самопочуття. У результаті Ялом вирішив сам приходити до нього додому.
Стан Саула погіршувався. Він часто згадував, як грубо з ним поводилися дядько та тітка: дядько змушував його продавати газети, відбираючи весь заробіток, тітка не викликала лікаря, коли він хворів, а відвозила до лікарні. У нього розвинувся синдром самозванця. Саул почав переконувати Ялома, що в науці він — абсолютний нуль, що зруйнував кар’єри молодих учених, які були під його керівництвом, і відкинув наукову галузь на 20 років назад. Він перестав їсти й спати, його стан наближався до психозу.
Одного дня Саул несподівано сам прийшов до офісу Ялома. Він виглядав зовсім інакше, і Ялом одразу зрозумів, що це пов’язано з листами. Саулу подзвонив колега й повідомив, що доктор К. несподівано помер. Судячи з дати, він не встиг побачити публікацію Саула. Після цього Саул одразу дістав листи з ящика й розкрив їх.
У першому листі аспірант просив рекомендацію для отримання посади молодшого викладача в американському університеті. У другому — адміністрація університету повідомляла про смерть доктора К. і деталі похоронних заходів. Такі листи розсилали всім співробітникам університету. У третьому листі вдова доктора К. писала, що її чоловік дуже цінував Саула й почав писати йому листа, який вона додала. Це був теплий, дружній лист, у якому доктор К. повідомляв, що планує поїздку до Каліфорнії й буде радий побачитися.
Після цього депресія Саула зникла, як рукою зняло.
Вони провели ще кілька сеансів, і психічний стан Саула повністю нормалізувався. Через три роки Саул помер від інфаркту, але перед смертю залишив грантові гроші Стокгольмському інституту.
Ялом зробив висновок, що дитина, яку позбавили тепла, підтримки й схвалення, у дорослому віці не може об’єктивно оцінити, як до неї ставляться люди. Це може призводити до страждань через причини, яких насправді не існує.
Одна з пацієнток Ялома, 60-річна вдова на ім’я Ельва, спочатку йому не сподобалася. Вона лаяла всіх і кожного: своїх знайомих, родичів, усіх, кого знала, за винятком свого покійного чоловіка Альберта. Її гнів викликали друзі, які перестали запрошувати її в гості, і ті, що ніяк не могли залишити її в спокої. У кожній людині вона знаходила щось дратівливе. Вона ненавиділа лікарів, які повідомили, що Альберт помирає, і тих, які давали їй хибну надію.
Ялому вона нагадувала його матір, у якої теж був гострий і злий язик. Він намагався схилити Ельву до розмови про когось приємного, але зазнав невдачі. Вона давала всім знущальні прізвиська, сміялася з усіх, включно зі своїм сином і онукою. Проте з часом Ельва пом’якшала. Ялом виявив, що у неї прекрасне почуття гумору, і вони часто сміялися разом.
У Ялома й Ельви було багато спільного. Обидва були дітьми емігрантів: батьки Ялома приїхали з Росії, а батьки Ельви — з Ірландії. Їхні сім’ї були бідними, і їм довелося підійматися з самого низу. Взаємна симпатія допомагала терапії рухатися вперед. Коментарі Ельви ставали менш їдкими, і вона вже не так лаяла своїх родичів і друзів. Разом вони дійшли висновку, що саме її злоба відштовхнула від неї близьких. Коли гнів почав вщухати, вони знову повернулися в її життя.
Ельва переживала втрату чоловіка Альберта, але десь у глибині душі була впевнена, що він не міг зникнути назавжди — він десь поруч, невидимо присутній у її житті. Їй здавалося, що з нею щось не так, адже інші люди такого не відчувають. Насправді подібне переживають майже всі. Більшість людей не вірять у реальність смерті — своєї чи близьких. Навіть коли близька людина помирає, здається, що вона десь поруч, що вона не могла піти назавжди.
Одного разу Ельва прийшла на сеанс приголомшена. Її пограбували: на автостоянці вирвали з рук сумку. Вона одразу звернулася до поліції, але було вже пізно. Сумку без гаманця, в якому було 300 доларів, знайшли у придорожніх кущах. Ельва шкодувала про втрачений гроші, але ще більше її приголомшила думка, що з нею могло статися щось подібне. Виявилося, що вона зовсім не виняткова, а звичайна жінка.
Крадіжка змінила уявлення Ельви про світ. Вона відчула себе вразливою, оголеною й беззахисною. Вона — найзвичайнісінька людина, нічим і ніким не захищена. Раніше в неї була підсвідома впевненість, що покійний Альберт продовжує піклуватися про неї, оберігати її, і тому світ навколо здавався безпечним. Пограбування вселило в неї сумніви й зруйнувало цю ілюзію.
Розумом Ельва розуміла, що Альберт помер, але ілюзія допомагала пом’якшити цю правду. Навіть після смерті він ніби створював навколо неї ореол безпеки. Він був майстром на всі руки, міг полагодити все, що зламалося, і створював для неї комфортне й захищене середовище.
Ялом сказав, що пограбування підтверджує факт смерті Альберта. Якась частина Ельви не вірила, що він помер. Тепер вона знає, що це дійсно так. Альберта немає ні вдома, ні у дворі, ні в майстерні. Його немає ніде, крім її спогадів. Ельва розплакалася й ніяк не могла заспокоїтися.
Ялом помітив на її колінах ту саму сумку, яку вирвали з її рук. Вона була досить великою. Він запропонував перевірити її вміст — можливо, вона даремно носить із собою такий тягар? Може, це символ того, що вона тримається за минуле й не може його відпустити? Хіба не настав час усвідомити, що воно залишилося позаду?
Ельва почала виймати речі одну за одною. У сумці були порожні пластикові пакети, три упаковки паперових серветок, дванадцять ручок, три олівцеві огризки, два флакони парфумів і три щітки для волосся. Крім того, там були пачки фотографій, три записні книжки й великий кишеньковий ліхтар. Цукерки, монети, апельсинові шкірки, в’язальні спиці, степлер, три пари сонцезахисних окулярів, наждачний папір і різні клаптики тканини.
Коли все вміст сумки було викладено, Ельва заспокоїлася. Вони подивилися одне на одного, і все стало зрозуміло без слів. Настає момент, коли потрібно залишити минуле в минулому, з усіма його радощами й печалями, і перестати жити ілюзіями.
Пацієнтка Ялома на ім’я Мардж страждала на межовий розлад особистості. У її стані перепліталися депресія, тривога, суїцидальні нахили та розлади харчової поведінки. Зі своїх 35 років Мардж 23 відвідувала психотерапевтів. Під час сеансів вона безперервно курила, не могла всидіти на місці й через кілька хвилин після початку зустрічі починала метушитися кабінетом. Вона запевняла Ялома, що рано чи пізно накладе на себе руки — це лише питання часу. Ялом боявся, що йому доведеться її госпіталізувати, але не відмовився від роботи з Мардж. Він розумів, що такі пацієнти потребують допомоги найбільше.
Коли Мардж хвилювалася, у неї починалися спазми, які спотворювали її обличчя і викликали заїкання. У спокійному стані вони з Яломом обговорювали це й дійшли висновку, що таким чином вона несвідомо намагалася зробити себе непривабливою, захищаючись від сексуальних загроз. Але ці обговорення не допомагали: одне лише слово «секс» знову викликало у Мардж спазми. Це було пов’язано з тим, що в дитинстві її зґвалтував батько.
Мардж часто дзвонила Ялому ночами, скаржачись на свій стан. Один із дзвінків був викликаний тим, що вона прочитала в газеті статтю про дружину Ялома, яка пішла з посади керівника адміністрації Стенфордського центру досліджень. Університетська газета описувала її заслуги. Того ж вечора Мардж побувала на лекції молодої жінки-філософа. Самоненависть Мардж посилювалася щоразу, коли вона порівнювала себе з кимось успішнішим.
Ялом намагався переконати її не порівнювати себе з іншими жінками-науковцями. Він зазначив, що такої хвалебної статті про його дружину написали вперше, і пояснив, що порівняння, яке не на користь себе, — це спосіб саморуйнування. Набагато краще, на його думку, було б знайти в собі щось хороше. Наприклад, похвалити себе за волонтерську роботу з бездомними або порівняти себе з ними, адже їм набагато гірше. Але це порівняння образило Мардж і стало для неї ще одним приводом для самобичування.
На наступному сеансі Ялом вибачився за свою помилку й запропонував разом із Мардж з’ясувати, що покращувало її стан після сеансів: що він робив чи казав? Що говорила вона? Які події поза кабінетом викликали у неї стрес? Ця ідея зацікавила Мардж, і вони почали працювати над цим разом.
Виявилося, що Мардж не знаходила порозуміння на роботі (вона працювала в університетській лабораторії). Ялом розповів, що його дружина також мала проблеми у стосунках із колегами. Він зізнався, що і сам часто порівнює себе з іншими й не завжди це порівняння буває на його користь. Ці слова оживили Мардж, її настрій покращився, і це покращення тривало. Вона пояснила, що це сталося через те, що Ялом вибачився за невдале порівняння і поставився до неї як до рівної.
Одного разу на сеансі Мардж заговорила монотонним голосом про події дня. Раптом вона ніби впала у транс, і коли Ялом спробував вивести її з цього стану, заговорила іншим голосом — сильним і впевненим. Вона називала себе «Я», була іронічною, кокетливою та чарівною. Водночас вона лаяла Мардж, називала її жалюгідною, передражнювала й казала, що легко змусить її кинутися під машину. Її мова, манери та поведінка були абсолютно іншими.
Ялом розумів, що перед ним друга особистість, захована всередині Мардж. Іноді він хотів, щоб вона поверталася частіше, але вирішив залишатися вірним Мардж і працювати саме з нею. Коли він бачив, що Мардж ось-ось увійде в транс, він будив її. Він вирішив інтегрувати обидві особистості в одне ціле.
Мардж знала про своє друге «я», але не контролювала його появи й не пам’ятала, як поводилася в цей час. Ялом почав запитувати: «Що б зробила чи сказала ця особистість, якби була тут?» Мардж поступово почала робити пропозиції, які раніше висловлювала її друга особистість.
З часом Мардж стала все більше нагадувати своє впевнене, життєрадісне «друге я». Зникли нічні дзвінки, спазми, заїкання. Вона почала будувати соціальні стосунки, завела друзів і повернулася до свого хобі — фотографії.
Розщеплена особистість стала єдиним цілим, а Мардж змогла почати нове життя, залишивши свої страждання позаду.
У кожної людини є проблеми, всі страждають від самотності, відчаю, почуття безсилля і страху смерті. Але це не означає, що потрібно прожити життя в стражданнях і тривозі. Якою б короткою вона не була, варто шукати в ній хороше. Спираючись на різноманітний досвід своїх пацієнтів, Ялом доходить висновків, які надихають читачів сприймати життєві труднощі зі співчуттям, мужністю і глибоким розумінням себе та інших.
Переклад українською Вікторії Ширшової, читає Вадим Гасанов
532
484
487