Відвертість перед всіма. Історія Олександра

У моєму блозі понад 15000 підписників. Кожен мій пост набирає багато лайків і коментарів, але при цьому, я все одно почуваюся самотнім. Зустрічі з психологом, єдине, що допомагало мені розвіяти тугу і на кожну нашу сесію я йшов з натхненням. Можливо тому, що тільки там я мав змогу відкритися і показати себе справжнім, а не просто гарною картинкою у смартфоні.

Поступово ми вибудовували внутрішні опори, які робили моє життя більш стабільним. Однак того разу, відчуваючи приплив впевненості, я припустився помилки, яка могла коштувати всього, чого я досяг. Чого МИ досягли.

Починаючи сесію, я випадково забув вимкнути "Прямий ефір" в Інстаграм…

- Сашко, що не так? Ти виглядаєш засмученим – каже психолог.

- Я... Я випадково забув вимкнути ефір в Інсті... Не знаю, хто все це зараз побачив, - в шоці відповідаю я і тремтячими руками, вимикаю трансляцію.

На обличчі психолога промайнув шок, але він швидко впорався з собою, що надало впевненості і мені. Мені вдалося швидко помітити та вимкнути трансляцію, але удар було завдано. Я відчував, як моя приватність руйнується, а разом з нею і почуття безпеки, яке я так цінував на наших зустрічах. Скільки людей встигло зайти та побачити моє обличчя? Почути мої проблеми? Я був не просто наляканий, я вiдчуваю жах від того, що мої таємниці могли стати загальнодоступними. 

Моя перша думка була проста: "Ось воно, все скінчено". У голові крутилося безліч негативних сценаріїв, засуджуючі голоси та глузування. Психологу дивом вдалося мене заспокоїти. І він попросив мене не заходити до соціальної мережі хоча б пару днів. Скажу чесно, це було не просто. Але за цей час моя психіка відіграла таку кількість різноманітних сценаріїв, що здавалося виробила імунітет на будь-які нападки підписників.

І коли я нарешті відкрив Інстаграм, мій світ встав з ніг, на голову.

- Як ти почуваєшся зараз, після всього цього? - Запитав психолог на наступній зустрічі.

- Я розгублений... З одного боку, страшно, що всі дізналися мої секрети. З іншого - здається, багато хто мене добре розуміє. Дехто навіть сказав, що моя історія їх надихнула.

Було дивно усвідомлювати, що мої особисті страхи та проблеми могли когось підтримати або навіть надихнути. Мій жахливий прокол обернувся несподіваними повідомленнями підтримки. "Не один ти такий", "Дякую за відвертість" - такі фрази особливо запали мені в душу.

- Ти здивований, що получив підтримку?

- Я думав, що всі будуть мене засуджувати, сміятися, але дехто навіть розповів про свої схожі ситуації. Насправді, таких як я, повно. І, можливо, якщо ми почнемо більше говорити про свої переживання, нам усім буде простіше їх переносити.

Моє серце все ще прискорено билося від хвилювання, але в глибині душі я почав відчувати комфорт. Тепер, коли я згадую той день, мені вже не так страшно. Страшно було тоді, а зараз я відчуваю більше сили у собі. Я зрозумів, що мої проблеми та страхи можуть допомогти комусь іншому, хто теж мучиться від цього і думає, що він один такий. І що не потрібно постійно видавати ідеальну картинку. 

Так що можливо, це була помилка, але помилка, яка привела мене до нового розуміння себе та інших. Адже, не щодня дізнаєшся щось нове про себе в такий дивних спосіб.

Владислав Хасанов