Військовий з нуля

— У вас дуже гарні, яскраві блакитні очі, — каже мені чоловік років 30, з привітним виразом обличчя, лежачи на своєму дивані.

— Дякую. Від чоловіків таке чую не часто, — відповідаю я.

— Колись у мене були такі самі, але потім… щось сталося і вони згасли.

Я дивлюсь і розумію, що це не так. Його очі яскраві та випромінюють енергію. Але так, щось змусило його думати інакше. Дивлячись на цього чоловіка ніколи не подумаєш, що половину повномасштабної війни він провів на «нулі».

— Як ви гадаєте, що трапилося?

— Війна… Я зараз дома і… важко бути тут. Багато агресії. Найбільше на рідних. Зникла іскра всередині мене. Я не почуваюся як раніше. Хочеться штурмувати посадки, стріляти.

Мені стає тривожно. Я розумію, що коли закінчиться війна, з фронту повернеться багато людей зі схожими почуттями та суспільство має бути до цього готове.

— Коли виходжу на вулицю і бачу цивільних, які п'ють, кричать, мене це дуже дратує, — продовжує він.

— Що вас у цьому дратує найбільше?

— Ну… що хлопці там гинуть… я… я нічого не маю проти того, що люди там відпочивають, ми за це і воюємо, але хоча б блядь… не треба так напиватися, ходити, кричати. Ось ще коли виставляють в Інтернеті: «я на відпочинку…» (пауза) У нас навіть в окопах є «Старлінк». І я там навіть бачу як відпочивають люди, але це мені неприємно. Відпочивайте, але не потрібно виставляти це напоказ!

У його словах відчувається образа. Образа на всіх. Вона така сильна, що затьмарює навіть те хороше, що він має зараз. Вона відчувається через екран. У його словах, інтонаціях. Образа з'являється і в мене.

— Коли я йду в темряві мені здається, що десь супротивник у кущах. Можу бачити силуети. Воно відбувається ось так… (клацає пальцями) Хочеться дістати зброю та розпочати бій. Довіряти я зараз мало кому можу. Навіть якщо людина не так подивилася чи відповіла… мені так здалося, що це не так. Я починаю вибухати. Якоїсь миті намагаюся себе зупиняти та говорити: тут немає війни. Я зараз на лікуванні. Тут є люди зі зброєю, але ж це наші.

— Скажіть, будь ласка, ви з кимось про це говорите?

— Намагався з дівчиною. Але вона мене не може зрозуміти. Краще мені не стає.

— А зараз, коли розповідаєте, що відчуваєте?

— Коли говорю про нуль підвищується серцебиття і відчуваю, що я живий. Коли говорю про людей у мене більше ненависть. Люди не розуміють, що там хлопці гинуть.

Я розумію, що це деструктивні думки, але працювати з ними на першій зустрічі буде неправильно. Людині потрібно виговоритися, висловити думки та емоції, що накопичилися, відчути розуміння та підтримку. Тільки після цього переходити до якоїсь практичної роботи. Все що я зараз можу — це надавати мовчазну підтримку та проводити свою внутрішню роботу.

— Найбільше турбує, що я вже не відчуваю нічого до людей. Наприклад, до дівчини ось ця пристрасть, кохання, ось цього вже всього немає… На сім'ю мені якось байдуже. І що з цим робити я… чорт його знає, — плутано говорить він. — Тяжко серед людей, які не воювали. Вони не можуть мене зрозуміти, — знов повторює він. — Буває, посміхаюся комусь, а коли йду не маю емоцій. Взагалі.

Я буквально всім тілом відчуваю його біль, але намагаюся це не показувати, «контейную» почуття. Це дається важко, але я розумію, що маю якщо хочу допомогти. Мені не можна піддаватися емоціям. 

— У вас є в оточенні люди, можливо, військові з якими можна було б поспілкуватися на цю тему? — питаю я.

— Є військові, але вони не були на «нулі». Вони не мали прямого контакту з противником.

— А ще щось турбує?

— Я почав обманювати рідних.

— Як це проявляється?

— Ну, ось коли казав їм, що все добре. Кажу: на посту стою, в самому кінці, я не воюю. Тепер я їх обманюю навіть коли не варто.

— З того що я почув, ви брехали рідним коли говорили, що в безпеці, але не були в ній. Так?

—Так.

— Ми можемо сказати, що це був не так обман, як прояв турботи? Вони, напевно, хвилювалися б за вас.

— (Думає) Так, напевно так. Але тепер я обманюю й інших. Навіщо?

— Може, щоб захиститись від неприємних емоцій? Вони вас розпитуватимуть, а вам доведеться розповідати. А вони цього не зрозуміють. Це про цивільних?

— (Пауза, задумався). Так, про цивільних.

Щоразу коли клієнт замислюється — це добрий знак. Це означає, що почалися якісь внутрішні процеси, які допомагають переосмислити досвід та знайти більш ресурсне пояснення чи стан.

— Я знайшов психолога жінку, я з нею поспілкувався, але вона відмовилася від мене, — продовжує він. — Сказала: вибачте, я не військова, я не можу витримати, що ви розповідаєте. Вона сказала правду, вона не терпіла, вона не чекала, сказала, що не може і на цьому все закінчилося.

— І що ви відчули.

— Нічого.

Я розумію, що це неправда. Складалося враження, що за той час, що він пробув на війні, звик до настільки сильних емоцій, що тепер дрібніші, не пов'язані зі страхом життя чи смерті, просто не бралися до уваги. Мені хотілося донести це до нього. Показати що ні, ось… за час нашого спілкування ти вже проявив купу емоцій! Просто подивися! Зверни на них увагу!!! Але робити це було ще рано.

— Я вам написав повідомлення, не знаю бачите чи ні, це контакти військового, він же психолог. Це дуже молода людина, але брав участь у бойових діях, звільняв Ірпінь та Бучу. Можливо, в його обличчі ви знайдете те розуміння, яке шукаєте.

— Дякую. Тему війни я хотів би пропрацювати з ним, а от стосунки напевно з вами. "Ви берете пацієнтів?" — каже він і сором’язливо уводить погляд.

— Яких пацієнтів? З вами все гаразд! Ви не хворий. Вам просто потрібна підтримка та розуміння. Поспілкуйтеся з цим психологом, а якщо захочете потім прийти до мене, я буду радий з вами працювати.

На цьому ми попрощалися. Я відчував легке збудження та полегшення.

Мені трапилася неймовірно тепла та усвідомлена людина. На жаль, з досвіду своїх знайомих я знаю, що не кожен військовий, повернувшись додому, усвідомлює важливість психологічної роботи. І особисто в мене це викликає жаль та занепокоєння.

Ірина Поляшева, Владислав Хасанов