"Я не хочу жити". Чим може допомогти психолог клієнту?

Мене звуть Максим, мені двадцять п'ять. Колись я вірив, що моє життя буде сповнене можливостей і мрій. Я хотів побудувати кар'єру, створити сім'ю, подорожувати, проводити час із друзями. Але всі ці мрії зникли, залишивши мене почуттям порожнечі. Зараз я сиджу перед екраном ноутбука, намагаючись знайти сили продовжувати жити далі.

Кожний ранок в мене починається однаково: дзвенить будильник, я вимикаю його і лежу, дивлячись у стелю. Думки про те, що попереду ще один день нескінченної монотонної роботи викликають в мене огиду.

В офісі я виконував завдання автоматично, не знаходячи жодного сенсу. Колеги спілкувалися між собою, ділилися новинами та планами, а я відчував себе просто спостерігачем.

Відносини з дівчиною перетворилися на суцільні сварки та невдоволення. Ми жили разом, але відчували себе як чужі люди під одним дахом. Вона часто дорікала мені, що я став замкнутим і байдужим. Я намагався пояснити свої почуття, але слова застрягали у горлі. Не знаю чому. Зрештою, наші розмови закінчувалися криками чи гробовим мовчанням.

Навіть друзі, з якими колись я проводив багато часу, почали віддалятися від мене. Спершу я пропускав зустрічі, бо не було бажання виходити з дому. Потім вони перестали кликати мене, вважаючи, що маю свої проблеми. Я залишився віч-на-віч зі своєю депресією, відчуваючи, що ніхто не може зрозуміти, через що я проходжу.

Одного ранку, коли я знову прокинувся з думкою, що краще б я не прокидався взагалі, я зрозумів, що так більше продовжуватись не може. Я взяв телефон та почав шукати допомоги. Випадково натрапив на сайт психологів, який привернув мою увагу.

— Я не хочу більше жити, — сказав я психологу на першій зустрічі.

В його очах я не побачив ані жалю, ані засудження. Це мене трохи заспокоїло, і я продовжив. Розповів про роботу, про те, як руйнуються стосунки з моєю дівчиною, і як почав прокидатися з думкою, що краще б не прокидатися.

- Як давно це почалося? — спитав він.

Я замислився і зрозумів, що давно, але я вперто ігнорував ці почуття, сподіваючись, що вони пройдуть. Але вони не проходили, а навпаки, ставали сильнішими.

Психолог запропонував мені подумати про ті моменти, коли я був щасливим. Я довго шукав щось світле у пам'яті. Згадав дитинство, як ми з батьками їздили на дачу, як я бігав лісом і ловив жуків. Тоді все було простіше.

Я навіть усміхнувся, згадуючи ці дні.

Наприкінці першої сесії він поставив мені ще одне несподіване запитання:

— Максиме, а що в житті приносило радість раніше? Вже у дорослому житті.

Це питання зачепило мене за живе. Я зрозумів, що давно не думав про радість та щастя. Все, що я робив, було спрямоване на те, щоби просто вижити, дотягнути до наступного дня.

Що приносило мені радість раніше? Гарне питання…

На наступній сесії ми говорили про мої захоплення та інтереси. Спочатку мені здавалося, що я їх не маю. Все, що колись тішило, зникло під тяжкістю рутини та розчарувань. Але поступово я почав згадувати. Я завжди любив малювати. Це було моїм захопленням з дитинства, яке я покинув із початком «дорослого» життя.

— А якщо спробувати повернутися до цього захоплення? - запропонував він.

Я купив альбом та олівці. Це здавалося безглуздим. Малювання? У мої роки? Але я вирішив спробувати. Увечері, повернувшись із роботи, я сів за стіл і почав малювати. Перша спроба була невдалою, але поступово, штрих за штрихом, на папері почали з'являтися образи. Я не думав про результат, просто дозволяв думкам і почуттям виражатись через малюнок.

Так, поступово, я почав отримувати задоволення від процесу і входити в стан потоку. Мій настрій покращувався хоча б на короткі проміжки часу.

Я розповідав психологу про свої успіхи, а він підтримував мене, допомагав зрозуміти свої емоції. Ми говорили про те, як важливо знаходити час для себе, слухати себе, свої бажання та потреби.

Однак у середині цього шляху сталася подія, яка геть вибила мене з колії.

Одного вечора, після чергового сеансу малювання, я знайшов листа від моєї дівчини на кухонному столі. У ньому Світлана писала, що більше не може терпіти мій стан і йде. Вона казала, що більше не бачить спільного майбутнього, що їй теж важко, і вона не може продовжувати жити в атмосфері постійної напруги та депресії.

Це було як удар. Все, що я намагався відновити, здавалося, руйнувалося. На наступну сесію я прийшов спустошеним, не знаючи, що сказати. Я почував себе знову на краю прірви.

Після розмови з психологом шок та почуття спустошення змінилися рішучістю не здаватися.

Я вирішив сфокусуватися на нових цілях та інтересах, щоб відволіктися від болю. Малювання залишалося важливою частиною мого життя. Я почав помічати, як мої роботи ставали яскравішими і виразнішими. Я навіть замислився над тим, щоб показати їх іншим. Це було сміливим кроком, адже я завжди вважав свою творчість чимось дуже особистим.

Минуло кілька місяців. Я не скажу, що моє життя повністю змінилося. Проблеми не зникли, але тепер я дивився на них по-іншому. Я навчився долати труднощі, не опускаючи руки і почав бачити світло в кінці тунелю, хоч до нього ще йти і йти.

Секрет мого виживання виявився простим: я навчився знаходити сенс у дрібницях і відкривати для себе нові радощі. І в цьому мені допомогла людина, яка повірила у мене тоді, коли я сам уже не вірив у себе. Так я навчився слухати себе і йти за своїми бажаннями.

Я навчився жити.