Демони нашої підсвідомості або Як письменники сублімують

Як муза приходить до автора – це дуже індивідуальне, інтимне явище, навіть у певній мірі містичне. Це можна порівняти з осяянням, яке настає для сліпого, який блукає в темряві, – він відкриває очі й з подивом бачить світло, так само і письменник починає судомно стукати по клавіатурі, дивлячись у порожнечу перед собою.

Я говорю, насамперед, про себе і свої відчуття при зіткненні з магією натхнення. Особливо це стосується коротких оповідань, коли тригером зазвичай виступає якийсь загадковий предмет, забута річ, випадково кинута фраза або дивний погляд незнайомця. І подія, яка мене вразила, якимось незбагненним чином перетворюється на яскраві видіння в голові, але не перед очима або уві сні, а десь у глибині підсвідомості.

Так сталося і з моїм оповіданням «Наречена», де головний герой, юнак, який ніколи не мав дівчини, раптово знаходить на вулиці відрізану голову молодої красуні й вирішує на ній одружитися. І ця історія вилилася на папір за якихось пару годин, але мене потім незліченну кількість разів читачі запитували, а що надихнуло на такий, м’яко кажучи, нетривіальний сюжет?

У це складно повірити, але одного зимового вечора, коли я йшов додому, вже стемніло, і на засніженому газоні біля сусідньої багатоповерхівки я помітив білий поліетиленовий пакет. Він явно не був порожнім, за його формою здавалося, що всередині щось є, щось об’ємне, кругле, схоже на м’яч або…

Все інше домалювала уява. І голову прекрасної дівчини зі світлим волоссям, і нареченого на додачу. Ось як це спрацювало в випадку з «Нареченою». Чому саме такий дивний сюжет – важко сказати, можливо, це особливість моєї психіки, а можливо, в той момент був такий настрій, який перетворив звичайний пластиковий пакет із супермаркету на жахливу знахідку головного героя оповідання.

Цікаво, що в реальному житті я ніколи не бачив ані відрізаних, ані відрубаних голів і важко уявляю, як би сам на це зреагував.

Раніше, до повномасштабного вторгнення, я бродив ночами по околишнім полям, уважно дослухаючись до суцільної темряви. Часто в лісосмузі за мною “слідували” невидимі у темряві “сутності”. Я чув, як тріщали гілки під їхніми “копитами” або “лапами”, і серце шалено калатало у грудях. Інколи я відчував, що хтось дивиться мені в спину, і лише неймовірним зусиллям волі змушував себе не озиратися. Куріпки, що злітали з-під ніг, безшумно ширяючий над головою сич, голос бугая у темряві, від якого кров холоне в жилах, дикий кабан, що ламався крізь густу кукурудзу – усе це потрясало свідомість, і прийшовши додому, я одразу починав писати.

Хочу зауважити, що фактично жодне з понад півсотні написаних оповідань я не вигадав у прямому сенсі цього слова. Я не намагався будувати сюжет, грати зі словами, думати про характери героїв. Оповідання самі, з власної волі приходили в голову, я ж їх просто записував, ніби хтось мені їх надсилав або шепотів у нічній тиші.

Досить дивний випадок, про який я хочу розповісти, стався зі мною на дачі під час роботи над великим романом. Тут варто зазначити, що я абсолютно не терплю вторгнення в мій простір, особливо коли перебуваю в “інших світах”.

Почувши скрип хвіртки, я повернувся на землю й виглянув у вікно. Посеред двору стояла незнайома літня жінка в строкатій сукні, і, впершись руками в боки, по-господарськи оглядала мої володіння. З жалем відклaв ноутбук убік і спустився на перший поверх.

Закінчивши огляд, незнайомка зупинила свій погляд на мені і, не терплячи заперечень, грубим, низьким голосом сказала:

— Вам потрібна страховка!

Від такої нахабності я втратив дар мови. Прийнявши моє мовчання за згоду, вона негайно вмостилася в дачному кріслі під деревом і, діставши чистий страховий поліс, почала його заповнювати.

— Який тут номер будинку? – діловито поцікавилася вона. Огромна чорна бородавка на її довгому носі надавала їй схожості із відьмою з казок братів Грімм.

— Мені не потрібна страховка! – наче звільнившись від магічних чар, несподівано випалив я.

— Страховка потрібна всім! — відрізала неприємна агентка. — Мало що тут може статися… — і вона ще раз поглядом обвела мою дачу, кований паркан і світлу тротуарну плитку на доріжках.

Але чари нахабної тітки вже перестали діяти на мене. Я вигнав її й замкнув хвіртку на ключ. І тут же написав оповідання «Каліграф». Придумувати нічого не довелося – страхова тітка “лягла” на грунт оповідання як рідна. Єдина відмінність від оригіналу була в тому, що мій герой, банківський клерк Мартін, після того як із його будинком дійсно почали відбуватися дивні катаклізми — град, терміти, пожежі — забив агентку, яка вже заповнила страховий поліс і вивіз на місцеве сміттєзвалище.

Чим довше я живу, тим більше переконуюся, що мозок людини є чорною скринькою, і треба поводитися з ним дуже обережно, щоб не випустити назовні прихованих там демонів.