"Носферату" – перший блокбастер для покоління "тіктокерів"

Кінотеатрами України пройшов довгоочікуваний римейк класичного фільму жахів "Носферату" режисера Роберта Еггерса, якого 10 років тому називали головною надією жанру. Спробуємо розібратися, що не так з новим фільмом 41-річного класика пост-хорорів. 

Американський "незалежний" режисер Роберт Еггерс стрімко стартував. У 32 роки він демонструє на престижному інді-фестивалі "Санденс" дебютний фільм "Відьма" (2015), містичний трилер, що зробив зіркою Аню Тейлор-Джой ("Хід королеви"). Історія здобуття відьомського дару молодою жінкою в пуританській громаді Нової Англії XVII століття відзначалася вишуканою постановкою, історичною достовірністю та тією двозначністю на межі реальності та фантазії, яка вирізняє талановитий містичний трилер. Цей маленький шедевр став не просто великим хітом, що вдесятеро окупився у прокаті, а й "миттєвою класикою" в жанрі постгорору.

Прем’єра наступного фільму режисера, сюрреалістичного постгорору "Маяк" (2019), відбулася вже в Каннах. Еггерс знову продемонстрував клас вишуканої режисури, операторського мистецтва та історичної достовірності, а образний ряд історії двох наглядачів маяка, які поступово божеволіють на відрізаному від світу острові, ще більше, ніж "Відьма", базувався на юнгіанських архетипах. (У мережі можна знайти чимало матеріалів, що аналізують обидва фільми з точки зору вчень Фройда та Юнга.)

На жаль, перший високобюджетний фільм режисера "Варяг" (2022) провалився у прокаті й не став художнім одкровенням, як перші дві роботи. На відміну від "Маяка", де культурні впливи (готична література, романтизм у живописі, мистецтво фотографії XIX століття) були органічно вплетені в художню тканину фільму, "Варяг" ряснів помітною кількістю відвертих цитат. (Сам Еггерс охарактеризував "Варяга" як суміш "Андрія Рубльова" з його дивним поєднанням духовних пошуків і крайнього натуралізму та кіно-коміксу "Конан-варвар" у постановці одного з головних голлівудських "правих" Джона Міліуса.)

Тим не менш, новий фільм Еггерса, римейк класичного горору "Носферату, симфонія жаху" 1922 року режисера Фрідріха Вільгельма Мурнау, загальновизнаного шедевра німецького експресіонізму, всі чекали з великим інтересом. І хоча "Носферату" знову став комерційним хітом і, здається, отримав схвальні відгуки критиків, насправді нова робота Еггерса — це насамперед оглушливий художній провал.

З кожним новим фільмом художній світ у роботах Еггерса ставав дедалі більш умовним, що зрозуміло у випадку "Варяга", дія якого відбувається у 895 році. А в "Носферату" навіть розказана на екрані історія вже не має для його творців жодного значення. Не буде великим перебільшенням сказати, що новий фільм Еггерса — якщо не перший блокбастер для покоління "тіктокерів", то, безперечно, один із перших.

Фільм "Носферату" розпадається на безліч окремих сцен, які не випливають одна з одної, просуваючи історію вперед, до фіналу, як це прийнято в кінодраматургії, а існують наче самі по собі, подібно до набору рілсів.

Традиційно творці римейків намагаються, якщо не осучаснити класичний матеріал, то внести в нього якісь актуальні нотки, притаманні часу. Але Еггерс, навпаки, очищує свій римейк від усього, що він вважає зайвим, таким, що відволікає від сприйняття відеоряду. Якщо глядач не знає сюжет оригінального фільму про неприродну пристрасть трансильванського вампіра графа Орлока до молодої німкені (до речі, це вже другий римейк: свою версію під назвою "Носферату: привид ночі" зняв у 1979 році Вернер Герцог), йому буде непросто простежити розвиток історії.

Характери та мотиви персонажів, як і цілісність сюжету, не відіграють особливої ролі. Герої з’являються нізвідки, за ними не стоїть власна історія, незрозуміло, що ними рухає. Між персонажами не відчувається взаємодії, а їхня поява на екрані так само розпадається на окремі "номери". Це особливо помітно у грі досвідченого Віллема Дефо, якому, по суті, нічого грати, і він видає напружений напівтеатральний перформанс.

Міскаст кидається у вічі. Спочатку головну жіночу роль мала виконати Аня Тейлор-Джой, яка склала б виразний дует із Біллом Скарсгардом у ролі графа Орлока — до того ж їхні образи однаково ірреальні. Замінивши її, Лілі-Роуз Депп зображає істеричність на тлі пригніченої сексуальності буквально на межі карикатури, що викликає радше комічний ефект. Нарешті, для готичного горору "Носферату" він безнадійно нестрашний: замість нагнітання саспенсу Еггерс віддає перевагу естетиці потворного, з відкушуванням голов у щурів та іншими сумнівними атракціонами. Звісно, знято це все неймовірно видовищно, а якість і багатство звуку вражають уяву.

Тож не дивно, що наступним проєктом Еггерса стане мюзикл — знову ж таки римейк "Лабіринту" (1986) Джима Генсона з Девідом Бові та юною Дженніфер Коннеллі у головних ролях. А той факт, що "Носферату" вже тричі окупився у прокаті, говорить про те, що Еггерс точно знає, за якими фільмами майбутнє. Питання в тому, чи захоче глядач, вихований на класичному жанровому кіно, дозволити відвести себе дорогою все більшого розпаду традиційного кінематографічного наративу.

А чому рілси користуються такою популярністю, ми аналізували тут.