Ігроман. Розповідь про подолання себе

Я з юності був захоплений онлайн-іграми. Вони давали мені можливість уникнути повсякденності, стати кимось іншим, кимось, хто сильніший, впевненіший, успішніший.

Все починалося безневинно. Але згодом…

"Ще один рівень", - казав я собі, коли на годиннику було вже пізно.

"Ще одна місія", - переконував себе, коли наставав час йти спати.

Ігри почали забирати дедалі більше часу. Я помітив, що почав пропускати зустрічі з друзями, забував про домашні справи, робота здавалася мені нудною та непотрібною. Мій настрій став залежати від успіхів у віртуальному світі.

Якщо я програвав, то все життя здавалося сірим та безглуздим. Якщо вигравав – думав, що можу підкорити світ.

Якось я прокинувся і зрозумів, що просидів за іграми всю ніч, а вранці була важлива співбесіда на роботу, яку я справді хотів отримати.

Я спізнився та втратив свій шанс. Тоді я зрозумів, що мені потрібна допомога.

- Ігри – це не просто спосіб вбити час, правда? Вони щось означають для вас, дають щось, чого не вистачає у реальному житті, – сказала мені психолог на першій зустрічі.

Ми почали розмовляти про моє дитинство, перші ігри, про те, як я відчував себе у школі, в університеті. Виявилося, що я часто використовував ігри, щоб уникати незручних соціальних ситуацій та приховати свою невпевненість у собі.

– Як вам ідея навчитися знаходити задоволення у реальному житті, не втікаючи у віртуальний світ? – запропонувала психолог. - Хочете пограти у таку гру?

- Звісно ж я хочу!

- Чим би ви хотіли займатися, крім ігор? Що вас цікавить? - Запитувала психолог.

- Ну, я непогано вмію гріти піцу в мікрохвильовій печі, - жартував я.

Після кількох сесій я почав розуміти, що в реальному житті навіть банку коли не завжди міг відкрити без сторонньої допомоги. "Як взагалі дожив до 30 років?!" - крутилось у мене в голові. Було смішно і водночас не дуже.

Але психолог не здавалася. Вона переконала мене записатися до спортзалу. На її думку, спорт міг стати новим джерелом адреналіну, яке замінює віртуальні битви.

Перші походи були цікавими. Я зрозумів, що мої м'язи у реальному житті далеко не такі, як у мого персонажа у грі. Після першого тренування я відчував кожен м'яз - навіть ті, про існування яких раніше і не підозрював.

Але через біль та незграбні спроби освоїти тренажери почав відчувати певне задоволення. Реальні зусилля принесли реальні результати!

Я став краще спати, менше їсти. Я вже казав, що в мене були проблеми із зайвою вагою? Так ось, вони були.

І тут трапилася зустріч, яка додала у моє життя нових фарб. Один із тренерів, який колись теж захоплювався іграми, поділився зі мною своєю історією про те, як він замінив ігрову залежність марафонськими забігами.

Його історія надихнула мене, і я вирішив спробувати. Тож я вперше записався на марафон. Думка про те, що я збираюся бігати 42 кілометри, здавалася мені божевільною. Але я відчував, що готовий до нових випробувань.

У міру наближення марафону я все більше втягувався у підготовку. Мої ранкові пробіжки стали не просто тренуваннями, а своєрідною медитацією. Я почав помічати, який прекрасний світанок, як свіже повітря наповнює легені, як добре відчувати втому після справжньої фізичної роботи. Моя залежність від ігор відступала, поступаючись місцем новим захопленням і бажанню жити справжнім життям!

І ось день марафону настав. Стоячи на старті, я дивився на інших учасників — усі вони були настільки різними, кожен із своєю історією, кожен зі своєю мотивацією. Ми були не як конкуренти, а товариші, кожен із яких долав свої власні бар'єри.

Коли я нарешті перетнув фінішну стрічку, то разом із втомою і здавалося б повною виснаженістю, відчув неймовірне почуття гордості за себе. Мої очі наповнилися сльозами - сльозами радості та подяки. Це було щось, про що я навіть не мріяв.

Ігри більше не контролювали мене. Я знайшов нове джерело щастя, нову пристрасть та нову мету. Я був вдячний психологу, тренеру та новим друзям за те, що підтримували мене на цьому шляху.

Владислав Хасанов