Як я вчилася бути мамою

— Я вам одразу скажу, у мене, здається, щось із головою. Ні, справді. Я дивлюся на цього… дитину і думаю: а хто це взагалі? Це я його народила? Серйозно?

Знаєте, у пологовому будинку я все чекала. Чекала, що зараз станеться щось важливе. Ось він з’явиться на світ, я його побачу, і мене накриє. Ну, як у фільмах: мама дивиться на малюка і відразу розуміє, що це сенс її життя. А у мене нічого. Нуль.

Коли його поклали мені на груди, я думала: «Ну, може, пізніше. Зараз просто шок, біль, втома. Це нормально, почекай». А потім нас привезли до палати, і я залишилася з ним одна. Ось він, лежить у ліжечку, сопе, такий маленький, зморщений… чужий.

Першу ніч я провела в якомусь напівавтоматичному стані. Він плакав — я годувала. Потім змінювала підгузок. Потім гойдала. І щоразу в голові крутилася одна думка: «Я що, тепер завжди так?» Я дивилася на інших матусь у палаті. Вони розчулені, у них усмішки до вух, вони вже називають дітей «мій солоденький», а я не можу. Навіть просто нормально подивитися на нього не можу.

Знаєте, я намагалася. Чесно. Старалася знайти в ньому щось рідне. Але щоразу, коли я брала його на руки, усе в мені ніби кам'яніло. Наче це просто… обов’язок. Треба, значить, треба.

Коли нас виписали додому, я думала: «Ну ось зараз усе зміниться. Вдома простіше. Я звикну, стану матір’ю». Але замість цього стало тільки гірше.

Він лежить у своєму ліжечку, дивиться на мене цими очима, а я не знаю, що робити. Його погляд мене лякає. Ніби він знає, що я не справляюся. Іноді мені здається, що він теж відчуває: я його не люблю. 

Я ж знаю, що повинна любити. Він же мій. Він не винен. Але всередині — нічого. Тільки втома. І знаєте, що найстрашніше? Іноді я думаю, що він узагалі не мій. Ну, ніби підмінили. Що це чиясь інша дитина, а мені просто її дали, і тепер я маю за нею доглядати. Розумієте? Ви ж не думаєте, що я монстр? Бо я так думаю. 

Приблизно так почалася моя перша розмова з психологом.

Я очікувала, що вона почне мене соромити, питати, чому я не люблю свою дитину. А вона, навпаки. Послухала і сказала: «Це нормально. Ти не одна така».

Я навіть розплакалася прямо там. Від цього «нормально». Ніхто мені до цього такого не казав. Усі тільки повторювали, яка я молодець, яка я сильна. А мені хотілося кричати: «Я не сильна! Я взагалі нічого не можу!»

Психолог сидить, слухає, киває. А потім так спокійно каже: «Ви взагалі відпочиваєте?» Я ледь не розсміялася йому в обличчя. Відпочинок? Від чого? Від свого життя? У мене ж дитина на руках 24/7, чоловік на роботі, ночі неспокійні. Яка, до біса, різниця, відпочиваю я чи ні?

А він мені: «Різниця велика. Спробуйте подумати, як ви могли б викроїти хоча б годину на день для себе». Я спочатку думала: знущається. Ну яка година? Дитина ж не дасть! Я довго пручалася. Казала, що мені ніхто не допоможе, усі тільки вимагають, щоб я справлялася сама. Але він, зараза, наполегливий. «Ви пробували просити про допомогу? Просто сказати: мені потрібен час для себе».

Ну, я спробувала. Мама погодилася кілька разів на тиждень сидіти з дитиною. Чоловік спочатку бурчав, але потім теж втягнувся. І ось я одна. Йду гуляти. Просто гуляю. Без візочка, без крику. Дивлюся на людей і ловлю себе на думці, що мені не хочеться додому. Але потім — повертаюся. Не з радістю, але й не з такою вагою. Стало трохи легше. 

І ось він якось на одній із наступних сесій, психолог мене запитує: "Ви сердитеся на дитину?" Я аж завмерла. Як можна сердитися на немовля? А він так спокійно: "Можна. Це нормально. Злість — це не про дитину. Це про те, як ви втомилися. Як вам важко".

Мене ніби струмом вдарило. Я зрозуміла: так, я злюся. Але не на нього. Я злюся на себе. На цю ідею, що я маю бути ідеальною мамою. На всіх, хто каже, що я "справляюся". На все це пекельне коло, в якому я варюся. Потім він запропонував записувати мої думки. Не красиві щоденники з фотками малюка, а все чесно, як є. Хоч із лайкою. "Виписуйте все, що дратує, лякає, злить. Папір витримає".

Я почала писати. Іноді виходило страшно: стільки злості, стільки втоми. Але стало ще трохи легше. Я перестала носити це в собі.

Ще він сказав одну важливу річ. "Материнська любов — це не спалах. Це процес. Вона зростає поступово. Ви вчитеся впізнавати свою дитину, а вона — вас". І я раптом зрозуміла: я можу не бути ідеальною мамою. Я можу бути просто собою.

Він більше не чужий. Він — мій. Просто маленька людина, яку я поступово вчуся любити.

Зараз, коли все трохи вщухло, я думаю: а я тоді справді була на межі. Просто цього не помічала. Ну, як це зазвичай буває: йдеш, поки не впадеш. Але цей психолог... Він якось умудрився мене витягти, жодного разу не тиснувши.

Ось що мені особливо запам’яталося. Якось він сказав: «Ви не зламані. І лагодити вас не потрібно. У вас немає завдання стати ідеальною мамою. Ваше завдання — бути собою».

Тоді я сиділа перед ним і мовчала. Щось усередині мене клацнуло. Я зрозуміла: я стільки часу себе ненавиділа, стільки себе ламала, що забула, яка я взагалі. Забула, що я не лише мама, але ще й людина. 

Це було як дозвіл. До цього я весь час чекала, що в один момент щось зміниться, як спалах: я прокинуся зранку і відчую себе тією самою "ідеальною мамою". Але він пояснив, що любов — це процес. Вона не завжди приходить одразу. Це нормально. 

Ми з ним почали працювати над тим, щоб я перестала себе заганяти. Він прямо вчив мене помічати, що зі мною відбувається. Злість, втома, роздратування — це сигнали, а не ознаки того, що я погана.

Наприклад, раніше, коли малюк плакав, я почувалася абсолютно безпорадною. А тепер, якщо він починає кричати, я зупиняюся і думаю: "Що я зараз відчуваю? Це про нього чи про мене?". Іноді це просто втома, іноді роздратування, іноді страх, що я не впораюся. Але замість того, щоб терзати себе, я просто приймаю це. Не біжу одразу до нього, не картатиму себе, а даю собі секунду.
Я навчилася помічати маленькі моменти. Як він усміхається уві сні. Як чіпляється крихітними пальчиками за мою руку. Я почала бачити в ньому людину, а не лише тягар відповідальності. 

Звісно, не все ідеально. Бувають дні, коли хочеться сховатися під ковдру і зробити вигляд, що мене немає. Буває, що він плаче так, що я сама починаю плакати. Але тепер я знаю, що це нормально. Я маю право бути втомленою, злою, нещасною. Це не означає, що я погана. Це означає, що я жива.

Любов дійсно прийшла. Не одразу, не як у фільмах, але поступово. Вона почала зростати з цих дрібниць. Коли він уткнувся в моє плече і заспокоївся. Коли у нього прорізався перший зуб, і я вперше побачила цю смішну криву усмішку.
Зараз я розумію: я не повинна бути якоюсь "правильною" мамою. Я просто його мама. З усіма своїми страхами, помилками, злістю, але й радістю теж.

І найголовніше — я знаю, що справляюся. Не ідеально, не як на картинці, але як можу. І цього достатньо. Тому що для нього я вже найкраща. Просто тому, що я його.