Спартак Суббота: “Мені пощастило, що я можу бути поганцем. І мені це подобається”

Як війна змінить підходи у роботі психологів, а заразом - розцінки на послуги? Як нововведення у психологічній допомозі, які впроваджує МОЗ та НСЗУ, вплинуть на галузь? Чому і куди змушені їхати професіонали від психології та медицини? Чому варто відмовитися від репутації? На ці питання MJ відповів психолог, кандидат психологічних наук Спартак Суббота. 

А бонусом - ми поговорили про особисте життя, але зовсім трішки. 

Я навчаюся у докторантурі. До осені треба її закінчити і захищати докторську дисертацію. Ще хочу робити курси, бо це найпопулярніший напрямок зараз. Вони можуть бути платні і безкоштовні, доступні для людей, які цікавляться психологією. Здебільшого, акцент роблю на соціальній психології. Раніше я більше акцентував клінічну психологію, але зараз вона в Україні не популярна. 

Галузь клінічної психології підпорядкувало собі Міністерство охоронини здоров’я. Зараз вони розвивають цей напрямок. Для людей на фронті морально-психологічне забезпечення має дуже відносну ефективність. А дозволити собі висококваліфікованих спеціалістів вони не можуть. Основна проблема військових - ПТСР.  Для забезпечення якісної допомоги при ПТСР в першу чергу треба використовувати ізоляцію від тригерних моментів і мінімізацію ризиків. А як це зробити, якщо військові постійно знаходяться на фронті? Правильно - ніяк. Наприклад, в Америці, зовсім інший підхід. Якщо у військового ПТСР, його демобілізують. Потім реабілітація і після відновлення людина може знову працювати. 

У нас населення зовсім не освічене в галузі психології. 

Люди не розуміють різниці між  психотерапевтичними підходами. Що наприклад, позитивна психотерапія і позитивна психологія - це зовсім різні речі. А низький рівень освіченості призводить до того, що психологія втрачає популярність, а людини, яка б це грамотно пояснювала простими словами, немає. Тому - курси. Це зараз дуже ефективно. 

Є й інші, дотичні до соціального поля процеси про які теж не говорять, тому що це зараз не на часі. Багато популізму, на кшталт того, що не можна “жалітися на якісь примітивні речі”. Я завжди пояснюю, що рівень травматизації визначається суб’єктивними факторами. Для когось смерть батька може бути менш травматичною, ніж для іншої людини смерть її собаки.

Наприклад, в мене батько помер, але особливість психіки така, що я не дуже прив’язуюся і легко відпускаю. У мене є товариш, у якого померла собака і він на терапію вже другий рік ходить. І уявіть собі ситуацію, коли така людина говорить, що в неї померла собака і вона в траурі, а з неї сміються, бо в когось квартири не стало, а хтось приїхав з Маріуполя, а хтось був у полоні. Звісно, ми не можемо порівнювати масштаб проблеми, але порівнювати масштаб страждання - можемо. 

Зараз в Україні стигматизація пов'язана з масштабами страждань. Коли я вчився в Інституті психічного здоров'я Українського Католицького Університету, Олег Романчук вів курс по когнітивно-поведінкової терапії менеджменту хронічних болей. Нас там вчили, що біль визначається не ступенем ураження, а сугубо інтерпретацією, якщо людина чутлива. Але у нас так не прийнято.  

“Нейропсихологічний потенціал рекреації після травматичного досвіду”. 

Але закінчити докторантуру і захиститися - це дві різні речі. В мене є два роки докторантури, а потім ще час на завершення роботи. 

І якщо повернутися до того, чим я зараз займаюся, то можу сказати, що обрав курси, тому що це швидко. І це приносить кошти. Вони людям подобаються, бо це цікаво і актуально. 

Зараз ви будете мене хейтити, але я вважаю, що це корисно. 

Хоч якісь навички у галузі психічного здоров'я мають бути. Сімейні лікарі це і так раніше робили, а тепер в них з'явиться інформація для тих, хто буде звертатися по допомогу. Чи це буде ефективно? Це Інше питання. 

Більшість спеціалістів в галузі психічного здоров'я і раніше не були ефективними. Вони не пам'ятають базу. І я не кажу зараз про якісь складні речі. Вони не пам'ятають базові речі по психології. Вони не знають в чому різниця між академічним напрямком, практичним і прикладним.

Багато людей кажуть, що всі законопроекти пов'язані з нововведеннями “нівечать і калічать напрямок психічної допомоги”. Але по факту в нас його й не було, а так хоч щось буде. Багато хто каже, що “краще ніяк, ніж абияк”, а я вважаю, що краще абияк, чим взагалі ніяк. І після візиту до сімейного лікаря людина буде знати куди далі йти: чи до психолога, чи до терапевта, чи до психіатра. Але я з ким не говорю, вони кажуть, що це фігня. 

Головне щоб були вмотивовані спеціалісти, бо вони дуже швидко втомлюються і не через низький рівень зарплатні, а саме через брак мотивації. Коли ви приходите до психолога, ви платите кошти і точно знаєте, чого хочете. А коли людина приходить за безкоштовною допомогою, вона думає, що зараз їй допоможуть. Швидко і за один раз. А в ідеалі - ще й підкажуть де гроші заробити. 

На рівні ідеї мені це подобається. Як це буде реалізовано, я гадки не маю, і не хочу мати до того жодного відношення. Це зараз сфера практичної психології. Цим будуть займатися психологи, які хочуть сидіти в кабінетах. А мені цікава наука. Наука - вона об’єктивна. Фактам байдуже на ваші почуття та думки. Є факт і якщо ви його використовуєте - то все. 

Я почну з початку. Всі високваліфіковані психологи виїдуть, тому що ринок у нас слабкий. У мене є товариш, він хірург. Дуже кваліфікований. Він каже, що народ зубожів. Ми їздили з ним в тур з подкастом. Я дивлюся, йому приходить повідомлення з банку, а там 6600 гривень. І так кілька разів. Я питаю: що це? А він каже: це моя зарплатня. Я питаю: а загалом скільки? Він каже - приблизно 20 000. Я не уявляю, як на це можна жити. У нього дитина, дружина. 

Люди зараз стають біднішими і через це біднішає вся медична сфера. В мене всі знайомі які можуть виїхати - виїжджають, тому що в Україні для цих спеціалістів немає майбутнього. Так і з психологами. За кордоном вони отримують гроші та повагу. Імідж психолога в Україні і Німеччині - це дві різні речі. Вони виїжджають, навчаються, йдуть до магістратури. Тому найкращі спеціалісти, яких я знаю, або виїхали, або перекваліфікувалися. Багато з них стали військовими. 

Військовими. Військовий-психолог мало отримує. Просто військовими, бо у них є діти. Але суть в тому, що галузь помирає. Вона не розвивається. В нас є багато обмежень. Обмеження вводять навіть на написання робіт. Наприклад, зараз не можна цитувати будь-кого з російських вчених. Ви не можете цитувати Павлова. Ви можете цитувати тільки того, хто цитував Павлова. 

Рости ціни не будуть, бо не буде можливості користуватись послугами незалежних спеціалістів. Люди не зможуть це собі дозволити. Якщо держава створить робочі місця для психологів, більшість з них буде на держзабезпеченні. 

Але психологів буде достатньо. Якісних спеціалістів буде небагато, але вони теж будуть. Кваліфіковані психологи, скоріш за все, не будуть працювати на держустанови, а будуть цим установам допомагати, консультувати. І я думаю, що запит на послуги буде значно більшим, ніж можливість оплачувати собі ці послуги.

Всі фахівці, які мають високий показник ефективності і володіють ефективними методами. Зараз я поясню. 

Є різні напрямки в психотерапії. Всі напрямки по-своєму хороші. Є, звісно, абсолютно деструктивні, такі, які не включаються до списку афективних методів. Наприклад, “розстановки”. Тобто, все що є доказовим - все ок. 

Найефективніший, найкращий, на мою думку, метод - це когнітивно-поведінкова терапія. Звісно, я буду за неї “топити”, тому що я сам - когнітивно-поведінковий терапевт, але вона краща через кілька причин. Перше - це короткостроковий метод. Друге - в нього є протоколи. Третє - він передбачає взаємодію з психіатрами, тобто комбінаторне лікування. Це один з методів, який дає навички менеджменту рецидивів, тобто, вчить жити після терапії. Це супер-крутий метод для лікування ПТСР. І це буде потрібно не тільки військовим, а всьому їх оточенню. Я не кажу, що у всіх буде ПТСР. Його діагностують приблизно у 25% учасників бойових дій. Але розлад адаптації, гостра реакція на стрес, горювання і інші діагнози будуть. 

З точки зору саморозвитку - є. З точки зору розвитку практичних навичок - ні. Тому що сама по собі магістратура і бакалавріат, якщо ви не проходите післядипломну освіту по спеціалізації, нічого не дає. Освіта необхідна, для того, щоб отримати спеціалізацію. 

У нас система освіти з радянських часів не змінилася по своїй суті, хоча по формі відрізняється. Умови здачі іспитів складні (саме умови, а не іспити), умови вступу складні. Хоча, зараз могли б зробити так, щоб молоді люди не хотіли виїжджати за кордон. Зараз немає жодної причини талановитій людині вступати в наші ВУЗи на тих умовах і в тих реаліях, які надає держава.

У нас і на пострадянському просторі досі совкове мислення. Якщо у вас є дитина і у неї п'ятірка по хіміх, четвірка по математиці і трійка по біології, якого будете наймати репетитора? По біології? А треба по хімії. Але у нас так не працює, бо у дитини має бути нормальний середній показник. 

Я навчався у військовому ліцеї, колишньому Суворовському, потім його перейменували, і в нас враховувався середній бал. Нахіба?  Ми там так с***и рвали, щоб у нас вийшов нормальний середній бал. 

Ми тут боремося з радянщиною, а вона у нас дуже глибоко. У нас, в принципі, і менталітет совковий. Наприклад, є умовна людина і вона комусь не подобається. Люди збираються і кажуть: “він поганий, не спілкуйтеся з ним”. Інша людина каже, а чого я не буду спілкуватися? А їй говорять: “якщо ти будеш з ним спілкуватися, ми з тобою не будемо”. Я бачив відео, як на партсборі публічно вивели тунеядця і засуджували його всією партією. 

І моя рекомендація: відмовляйтеся від колективу, значущість соціуму переоцінена. Робіть акцент на індивідуальності. Це єдиний варіант піти від стадного мислення і відмовитись від «ти мусиш, бо більшість так хоче».Особливо в Україні, особливо у воєнний час. Ви завжди знайдете когось для себе. Якщо від вас суспільство відмовляється, відмовляйтеся від нього раніше. Йдіть звідти, де вам не комфортно. Це ваше життя. Знаходьте собі однодумців. Я краще буду з трьома адекватними для себе людьми, ніж я буду весь час бігти і відповідати уявленню багатьох людей. Мені пощастило, що я можу бути поганцем. І мені це подобається. 

Найадекватніші люди - це байдужі люди до невдач інших. Ті, які не вникають у конфлікти. Ці люди тримаються своїх цінностей, рухаються у напрямку власного благополуччя. 

Ми спілкувалися з приятелькою і я пояснював, що є різні ознаки соціальної значущості: репутація, імідж, статус. Так от, від репутації треба відмовитися, бо вона - елемент тиску більшості на людину, яка є унікальною. 

От ви досягаєте успіху і я починаю думати: щось вона дуже успішна. І на її полі ми нічого з нею зробити не зможемо. А давайте їй зіпсуємо репутацію! І бидло збирається і починає псувати репутацію. Все. Хоча по факту на ваш професіоналізм це ніяк не впливає. А вас полюбили саме за ваш професіоналізм, а не за те, з ким ви спите, дружите, що дивитесь і яку слухаєте музику. Отже, репутація - це важіль тиску на людину, яка відрізняється від інших. 

Репутацію треба один раз забруднити і більше про це ніколи не думати. Доречі, ці слова я почув від однієї вельми розумної людини.

Є імідж. Це інше. Це те, як вас позиціонують. Репутація може бути погана, але імідж - поганця. І це різні речі. 

І є статус. Статус, це те, що залишається з вами незалежно від репутації. Багато людей ненавидять Трампа, а йому так байдуже на вашу думку. Чи погана в нього репутація? Так. Але є статус. 

Ніколи не спирайтеся на репутацію, спирайтеся на статус.

І доречі, найгірша репутація була у самих значущих персонажів: у Ісуса Христа, у Будди, у Ніколи Тесли. Репутація належить не людині, а ЗМІ. Тому треба рухатися згідно своїх цінностей. 

Я вже одружився. Кілька тижнів тому. 

Дякую! Я дуже задоволений. Це напевне, одне з небагатьох дуже свідомих рішень в моєму житті. Це точно не буде легко, але це буде цікаво. І просто знайти надійну людину - це дуже важко. Ми зустрілись з нею в непростий період, але я вірю, що це саме та надійна людина, з якою можна будувати сімʼю. 

Я сильно її люблю. При тому, що я думав, що ніколи не зможу цього відчути.