Домогосподарка. Розповідь Ольги, про те, як вона знайшла новий сенс життя

Все життя я провела, в оточені каструль та сковорідок, переконуючи себе, що моє призначення — бути гарною господаркою та матір'ю. Але одного разу я зрозуміла, що мені цього замало. Я втратила себе в повсякденній рутині та турботах про інших, забувши про свої власні бажання.

Якось, стоячи біля раковини і перебираючи чергову купу кропу, я спіймала себе на думці: “А що для мене? Які в мене мрії?”

Ця думка застала мене зненацька. Мені стало страшно від того, що я навіть не можу уявити іншого життя. Я завжди думала, що моє покликання дбати про оселю та родину, але раптом зрозуміла, що не пам'ятаю, коли востаннє робила щось для себе.

-  А що тобі подобається робити? Що тебе радує? - Запитав психолог, коли вже не в силах терпіти, я записалася до нього на прийом. Це питання змусило мене замислитися. Я навіть не могла згадати, коли востаннє думала про те, що мені подобається. Весь мій час було розписано під потреби інших.

Дорогою додому я думала про те, що ж мені дійсно подобається. І зрозуміла, що мені завжди хотілося навчитися малювати. В юності я багато мріяла про художню школу, але якось не вийшло.

Ця думка не давала мені спокою всю ніч. Наступного ранку я вирішила: я малюватиму. Я не знала, чого чекати, але була сповнена рішучості відкрити для себе цей новий світ, про який так давно мріяла.

Після того як я раптом вирішила стати художницею (ну, чи хоча б, спробувати), почалася вся ця метушня з пензлями та фарбами. Перше, що я зробила — кинулася до магазину за художнім приладдям. Стою я там, дивлюся на всі ці тюбики та пензлики, і думаю: «Ого, ну й справи, а раптом із мене таки щось вийде?»

Перше заняття на курсах живопису було як перший клас у школі - хвилююче та страшнувате. Всі довкола здавалися такими впевненими, а я почувала себе як біла ворона. Та нічого, думала я, я покажу їм, хто тут Оля!

Ну, я взяла та й почала. Спочатку несміливо, потім все сміливіше.

Після кількох занять я почала помічати, що це реально захоплює. Я поверталася додому така горда та щаслива, показувала чоловікові свої картини. Він спочатку здивувався: “що, правда ти це намалювала? Непогано, Олечко”. А потім став підбадьорювати мене, каже, що бачить, як я змінилася, стала якось світлішою.

Тепер, занявшись не лише хатніми справами, а й собою, я відчуваю, що живу, а не просто існую. Того дня я по-справжньому повірила у себе.

Наступного дня я записалася на нові курси – тепер уже просунуті. Хочу вчитися далі, удосконалюватися. Я знаю, що шлях художника не найпростіший, але тепер я впевнена, що мені це під силу.

Ось так, проста розмова з психологом, та ,здавалося б банальне питання, змогли змінити моє життя.

Владислав Хасанов