Майстерня свободи

Мені 50 років, і моє життя раптово стало здаватися абсолютно безглуздим. На перший погляд все начебто нормально: є родина, робота, будинок, навіть два авто на стоянці. На папері я – успішна людина. Але кожен день починається однаково: я прокидаюся, дивлюся в стелю і думаю, навіщо взагалі вставати.

Робота, на яку я ходжу тридцять років, не приносить нічого, окрім грошей. Гроші, звісно, добре, але коли весь день проводиш за комп'ютером, заповнюючи нескінченні звіти та таблиці, починаєш задумуватися, чи не змарнував ти життя. Дружина сидить навпроти на дивані, втупившись у свій телефон, діти давно виросли та десь зникли. Залишилася тільки робота, яку я ненавиджу.

У дитинстві я обожнював возитися з машинами. Годинами міг сидіти в гаражі з батьком і копатися в карбюраторах, міняти колодки, займатися тюнінгом. Це було моє місце – запах бензину, брудні руки і звук гайкових ключів. Пам'ятаю, як мріяв відкрити власний автосервіс. Але потім батько сказав: «Це не робота для нормальної людини. Треба вчитися». І я пішов вчитися. Закопався в папери, в кар’єру, а мрії залишив у тому старому гаражі.

Тепер я тут, на прийомі у психолога. Друг на роботі якось згадав, що йому стало легше після терапії, і я вирішив, що гірше точно не буде. Хоча, чесно кажучи, терапевт – це останнє місце, де я хотів би опинитися. Але що робити.

– Що вас привело? – запитує він, дивлячись на мене уважно.

– Хрін його знає. Мабуть, життя, – кажу я, відчуваючи, що все, що я скажу, буде звучати безглуздо. Як ніби я сам не знаю, що не так, а він має все це розкопати. А я йому за це плачу.

– Що саме викликає у вас почуття незадоволеності? – продовжує він, і його спокій чомусь починає дратувати. Я вже встиг забути, що означає не поспішати.

– Усе, якщо чесно, – відповідаю я. – Мені 50, і здається, що все моє життя пішло не туди. Роботу ненавиджу, сім’я розвалюється. А я нічого не роблю. Просто сиджу і дивлюся, як все котиться в прірву.

Він киває, ніби це знайоме. Мовчить, дає мені можливість продовжити.

– Колись я любив машини. Реально любив. Годинами міг сидіти в гаражі з батьком і ремонтувати старий «Москвич». Хотів відкрити свою майстерню, – сам не знаю, навіщо йому це розповідаю, але продовжую. – Але замість цього пішов в університет, влаштувався в офіс і тридцять років просидів за комп’ютером. Працюю з фінансами. Ні краплі радості.

– Чому ви відмовилися від своєї мрії? – ставить він запитання, і я відчуваю, як всередині щось стискається.

Це був не мій вибір, а скоріше рішення обставин. Батько тоді мав рацію: жити на гроші від ремонту машин у нашому маленькому містечку було складно. Але відтоді минуло багато років.

– Мені сказали, що це дурість. Що машини – це не професія, а хобі, – кажу я, відчуваючи, як ця розмова торкається чогось старого і болісного. – Батько тоді наполіг, щоб я пішов в університет. А далі вже пішло: робота, іпотека, сім’я... не до мрій було.

– А зараз? Що заважає знову повернутися до того, що приносило радість? – його запитання застає мене зненацька.

Повернутися до старих мрій у 50 років? Та це смішно. Хто при здоровому глузді кине все заради того, щоб возитися з машинами?

– Я старий для цього. У мене є зобов’язання. Хто мене зараз візьме в майстерню? Та й кому це потрібно? Мені треба годувати сім’ю, – кажу я, і раптом ловлю себе на думці, що сам не вірю своїм словам. Наче це все просто відмовки, щоб не робити те, чого дійсно хочу.

Він знову мовчить. І ця пауза, цей момент тиші змушують мене подивитися на себе по-іншому. А що як? Що як я просто спробую?

– А якби не було жодних зобов’язань? – запитує він. – Що б ви зробили?

– Я б відкрив майстерню, – випалюю я, сам від себе не очікуючи. – У мене вдома стоїть стара «Нива». Я завжди хотів її відновити. Прямо з нуля, сам. Ставив собі це за мету на вихідні, але руки ніколи не доходили.

– Що вам заважає почати просто зараз?

Він ставить це запитання так спокійно, ніби це очевидно. Але для мене це не так просто. Я звик жити за правилами, встановленими кимось іншим. Працювати, заробляти, відкладати на пенсію. А ця ідея – знову зайнятися тим, що люблю – здається майже божевільною.

Але тут мене осяває: адже я вже втратив стільки років, боячись. Може, варто ризикнути?

Минуло півроку з того моменту, як я вийшов з офісу і більше туди не повернувся. Пам'ятаю, як тремтіли руки, коли писав заяву на звільнення. Дружина подивилася на мене, як на божевільного, але нічого не сказала.

Тепер у мене є маленька майстерня на околиці міста. Табличка "Автосервіс" висить трохи криво, але мене це не хвилює. Всередині все просякнуто запахом масла, і це найпрекрасніший запах у світі. Я почав з «Ниви» — того самого старого автомобіля, який роками припадав пилом у мене в гаражі.

Роботи хоч відбавляй. Не повіриш, скільки людей готові довірити машину 50-річному чоловіку, який "вирішив почати все спочатку". Вони сміються, кивають, а потім привозять свої старенькі BMW, Honda і навіть один Jaguar на ремонт. Не знаю, чи буде цей бізнес приносити великі гроші, та це й не так важливо. Вперше за довгі роки я у своїй стихії.

Психолога я не покинув. Зустрічаємося раз на тиждень. Тепер ми більше говоримо про те, як впоратися з цим дивним відчуттям свободи. Свобода, виявляється, річ лякаюча. Але кожного разу, коли я закриваю за собою двері майстерні і дивлюся на ряди гайкових ключів та воронку для масла, я розумію: я на своєму місці.