Найкращі психологічні фільми та серіали 2024 року

Кінець року – традиційний час підбивати підсумки. Складаючи для вас умовний рейтинг найкращих фільмів і серіалів 2024 року, ми керувалися не лише їхніми художніми достоїнствами, а й професійними міркуваннями: наскільки ці фільми та серіали можуть бути цікавими як практикуючим психологам і психотерапевтам, так і читачам, які цікавляться питаннями психології та терапії.

Ерос і Танатос, два базові потяги людини – потяг до смерті й потреба у любові – відіграють особливу роль у житті головного героя фільму «Химера». (У роль молодого неспокійного археолога на ім'я Артур правдоподібно перевтілився Джош О'Коннор.) Байдужий до найелементарніших побутових дрібниць, живучи виключно своєю роботою, Артур стає легкою здобиччю строкатої банди життєрадісних «чорних археологів», які використовують його талант знаходити античні скарби. Але золото для Артура не має жодного значення: він одержимий пошуком входу до підземного світу, щоб возз'єднатися зі своєю коханою. Сюрреалістична атмосфера італійської провінції 80-х у «Химері» знаходиться на хиткій межі між життям і смертю, дійсністю та сном, а тому одночасно нагадує гедоністичний карнавал життя у фільмах Фелліні та нічні кошмари. Фільм італійської режисерки Аліче Рорвахер, крім інших достоїнств, є щасливим прикладом того, що мова кіно продовжує знаходити нові форми, незважаючи на супергеройські блокбастери та безликий конвеєр Netflix.

Фільми Йоргоса Лантімоса – не найкомфортніше видовище. Його більш доступні для масової аудиторії історична сатира «Фаворитка» та феміністичне фентезі у декораціях дизельпанку «Бідні-нещасні» стали міжнародними хітами. Але тепер майстер «грецької дивної хвилі» повернувся до своєї манери ранніх сюрреалістичних трагіфарсів, наповнених сценами жорстокості та камерністю. 

На перший погляд, «Види доброти» – це три історії аб’юзивних стосунків, у яких один деспотичний персонаж домінує над іншим, підкоряючи волю різними методами. Влада, комфорт, статус або секс – усе це стає інструментом, що прив'язує жертву, яка страждає на так званий стокгольмський синдром. (Показово, що в усіх трьох новелах задіяний один акторський ансамбль.) Підвищуючи градус божевілля з однієї історії до іншої, Лантімос сатирично вивертає навиворіт цінності середнього класу в сучасному західному суспільстві, яке базується на трьох китах: сім’я, кар’єра, релігія. Холоднокровний погляд на кошмар психологічного насильства над особистістю, який ховається за кожним суспільним інститутом, витончена фантазія, сюрреалістичний гумор і високий клас режисури ставлять «Види доброти» в один ряд із сатиричними шедеврами таких майстрів, як Луїс Бунюель та Марко Феррері.

Британський мінісеріал про сталкінг "Оленятко" став не просто великим хітом, який за перший місяць переглянули майже 3 мільйони глядачів, але й соціальною подією, що вийшла за межі екрану. Глядачі через інтернет знайшли жінку, яка стала прототипом головної героїні-сталкерки, та зробили її історію надбанням ЗМІ. (Після цього стримінговий гігант Netflix, який випустив серіал, отримав судовий позов.)

Сюжет, заснований на реальних подіях, розповідає про Марту, яка страждає на хронічний маячний розлад особистості, та починає переслідувати Донні – стендап-коміка-невдаху, який працює барменом. Одинокому й невлаштованому Донні приємна увага Марти, але з часом вона перетворює його й без того нелегке життя на справжнє пекло. У фіналі цієї історії Донні, як і шотландський актор і драматург Річард Гадд, що ховається за образом головного героя, звертається до поліції (у Великій Британії найсуворіші у світі закони проти сталкінгу). А потім розповідає свою історію в моноспектаклі, який з часом стає сенсацією на Netflix.

Докладніше про серіал і те, що думають професіонали про розказану в ньому історію сталкінгу, можна прочитати в нашому огляді.

Найкращі серіали кримінального жанру 2024 року, "Ріплі" та "День Шакала", змушують глядачів співпереживати не "хорошим хлопцям", а злочинцям. Це непросто: невловимий кілер Шакал у виконанні Едді Редмейна, без роздумів натискаючи на курок, по суті є безжальним убивцею. Але в ньому відчувається певна душевна надломленість, невирішена психологічна травма, які викликають співчуття.

Ще більш цікавим є приклад героя серії романів Патриції Гайсміт – Тома Ріплі у виконанні Скотта Ендрю. У першій книзі серії "Талановитий містер Ріплі", яка лягла в основу серіалу, цей дрібний шахрай заволодів особистістю вбитого ним молодого "мажора" і, попри безліч помилок, зумів вийти сухим із води. Але, на відміну від неймовірно харизматичних і емпатичних персонажів Алена Делона (першого виконавця ролі Тома Ріплі), Метта Деймона та Джона Малковича, Скотт Ендрю показав свого антигероя не як привабливого негідника, а як нарцисичного нікчему. Такому втіленню банальності зла неможливо співпереживати, навпаки – хочеться, щоб його якнайшвидше спіймали.

Однак глядач потрапляє в пастку вишуканих формальних прийомів творця серіалу Стівена Заілляна, який написав і зняв цей неймовірно витончений і стильний нуар у класичному для жанру чорно-білому форматі. "Ріплі" нав’язливо нагадує, що кіно, взагалі-то, дивляться очима, і головне в ньому – візуальні образи.