Що означають наші сни?

Я довго відкладала похід до психолога. Подруги казали, що це може допомогти, але сама ідея розповідати про свої переживання чужій людині здавалася мені дивною. Та й навіщо? У мене все було "нормально". Ну, принаймні, так я думала, поки одного разу не помітила, що засинаю з важким відчуттям страху. Це почалося кілька місяців тому. Сни про бабусю.

Кожного разу одне й те саме: я заходжу до її старої квартири, де ми жили разом, коли я була дитиною. Там завжди темно, ніби хтось навмисно закрив усі штори. Лише на кухні горить світло. Тьмяне, жовте, як у лампах старого зразка.

Я відчиняю двері й бачу її. Вона сидить за столом, як раніше, у своєму звичному старому халаті з квітковим візерунком. Але її обличчя дивне — порожнє, без емоцій, майже як маска. Вона щось говорить мені, але її голос звучить так, ніби я слухаю його крізь товщу води. Я чую звуки, але не розумію слів.

Кожного разу я прокидаюся з гулом у вухах і відчуттям, що щось зробила не так. Або, навпаки, чогось не зробила, але повинна була. Цей клубок у грудях залишався зі мною весь день, заважав зосередитися. Спочатку я думала, що це просто випадкові сни, викликані втомою. Але потім вони почали повторюватися все частіше.

Бабуся померла десять років тому. Ми були дуже близькі. Мама працювала майже цілодобово, і я росла з бабусею. Вона була для мене не просто бабусею — вона була моїм домом, моєю опорою. Коли її не стало, я думала, що пережила її смерть. Це було боляче, але життя йшло вперед: робота, кар'єра, турботи. Тоді я навіть не плакала багато, просто прийняла це як даність.

Але ці сни… Вони щось у мені зворушили. Після одного з них я натрапила на її стару фотографію — давно загублену й раптово знайдену серед старих паперів. На знімку вона була молодою, такою, якою я її ніколи не знала: з гладкою шкірою, сяючими очима й тією самою м’якою усмішкою, яка завжди мене заспокоювала. Я не змогла стриматися й заплакала. Це була не просто смуток, а якесь невимовне відчуття провини, від якого я не могла позбутися.
Коли я прийшла на терапію, мені було важко говорити. Як пояснити почуття, яке сама не розумію?

— Ці сни… вони здаються мені занадто реальними, — сказала я, намагаючись підібрати слова. — Ніби вона намагається щось мені сказати.

Я розповіла, якою вона була. Строга, але справедлива. Бабуся вміла тримати все під контролем, навіть коли грошей було обмаль чи мама затримувалася допізна на роботі. Вона завжди казала: "Головне, щоб ми були разом". Вона пекла пироги з яблуками. Могла висварити мене за розбиту чашку, але за п’ять хвилин обіймала й казала: "Нічого страшного, головне, щоб ти не порізалася".
Я завжди думала, що вона знала мене краще за всіх.

— А що відбувалося у вашому житті, коли її не стало? — спитав психолог.

Я почала згадувати. Це був мій останній рік в університеті. Я щойно завершила диплом, почала шукати роботу. Тоді бабуся захворіла — серйозно, лікарі казали, що їй потрібен постійний догляд. Все було як у тумані: лікарні, аптеки, метушня.

— Але в мене просто не було часу, щоб ходити до бабусі, — промовила я, ніби це був факт, який не потребував пояснень.

Але в ту ж секунду я відчула, як усередині щось обривається.

Я згадала, як відкладала поїздки до неї, думаючи: "Зайду наступного тижня". Як пропускала дзвінки, бо була зайнята. А потім її не стало. Вона померла одна, у своїй квартирі, а я дізналася про це не одразу.

Моє дихання стало нерівним, і я відчула, як сльози почали підступати до очей.

— Я навіть не попрощалася з нею, — прошепотіла я.

Це було боляче сказати. Але разом із болем прийшло й полегшення, ніби я нарешті визнала те, що так довго приховувала. Мені здавалося, що я пережила її смерть. Але тепер я розуміла, що весь цей час ця провина жила в мені, прихована глибоко під шарами метушні та звичного "тримайся".

Сни про бабусю були не її голосом. Це був мій власний голос, який нагадував мені про те, що я намагалася забути.

Після цього я почала працювати над цим почуттям. Психолог запропонував мені написати лист бабусі, у якому я могла б сказати все, що не встигла за її життя. Це було нелегко. Перші слова давалися важко, але потім вони ніби самі полилися на папір: "Пробач мене… Я сумую… Я так хотіла, щоб ти знала, як багато ти для мене значила".

Коли я закінчила, прочитала лист уголос на одній із сесій. Це було важко. Голос тремтів, сльози текли, але всередині стало легше. З часом сни почали зникати. Бабуся більше не з’являлася на кухні, не намагалася щось сказати. Натомість я почала помічати її присутність в інших дрібницях. Коли пекла яблучні пироги. Коли чула стару пісню, яку вона любила.

Тепер я можу думати про неї з теплом. Іноді смуток все ще накочується, але він уже не давить, не розриває мене зсередини. Це не почуття провини, а пам’ять. Жива, світла пам’ять, яка залишається зі мною, навіть коли її немає поруч.