Розхламлення. Історія Марії та її речей

Всім привіт мене звати Марія і я алкоголік. Жартую. Я – шопоголік. Або ні… навіть не знаю, як це називається.

Моя історія почалася тоді, коли я усвідомила, що моя квартира більше нагадує музей реліквій, аніж житловий простір. Кожна річ, від старих квитків у кіно до вицвілих фотографій, здавалася мені безцінним артефактом, пов'язаним із важливими моментами мого життя.

Але одного чудового (або не дуже) дня я зрозуміла, що цих речей стало занадто багато.

Я стояла посеред квартири, оточена речами, що накопичилися за роки. Підлога була вистелена книгами, одягом, сувенірами з подорожей і незліченними дрібницями, кожна з яких колись здавалася мені такою необхідною.

- Скоро мені потрібно буде купувати квартиру побільше - зазвичай віджартовувалася я від друзів, які приходили до мене в гості.

Але на той момент мені було не до сміху. Щось усередині мене клацнуло. Оглядаючи своє царство хаосу, я раптом усвідомила: всі ці речі, які мали наповнювати моє життя змістом і затишком, насправді стали важким тягарем. Вони забирали не лише фізичний простір, а й психологічну енергію.

І щоб зробити крок уперед, мені потрібно позбутися від багажу минулого.

Ах, якби це було так легко! Щоразу викидаючи якусь річ, я відчувала біль буквально на фізичному рівні. У результаті бігла стрімголов на смітник, щоб знову її забрати додому.

- Як гадаєш, що станеться, якщо ти почнеш розхламлятися? - запитав психолог на одній із сесій.

- Складно сказати... Боюся, що відчую порожнечу, - зізналася я.

- А що, коли ця порожнеча дасть тобі простір для нових можливостей та спогадів? - знову спитав він.

Я не знала, що відповісти. Розуміла, що психолог мав рацію, але все моє єство чинило опір цьому.

- Які спогади пов'язані із цими речами? Чому вони такі важливі?

Відповідаючи на це питання, я почала розуміти, що моя пристрасть до речей – це страх забути людей та події, які вони нагадують.

- Давай спробуємо подивитись на це під іншим кутом. Спогади та цінні моменти живуть у тобі, а не у цих предметах. Як тобі така думка? - запитав психолог.

Я кивнула, набралася рішучості, щоб нарешті викинути весь мотлох зі своєї квартири. Але це було важче, ніж я тоді думала.

Кожен викинутий квиток здавався мені зрадою моїх спогадів. Я була в паніці та не знала, що робити. Тоді психолог запропонував мені створити альбом спогадів, де я могла б зберегти фотографії важливих речей та записувати свої почуття та історії.

Цей альбом став моїм "компромісом" із минулим. Я почала фотографувати предмети, перш ніж розлучатися з ними, і записувати, що вони для мене означають. Ця вправа не тільки допомогла мені зберегти спогади, але й усвідомити, що важливі не речі, а моменти та почуття, пов'язані з ними.

Згодом процес розхламлення став для мене своєрідною терапією. Я виявила, що з кожною відданою чи викинутою річчю мені стає легше дихати. Моя квартира змінилася, стала світлішою та затишною, а я відчула себе вільною від кайданів минулого.

- Ніколи не думала, що зможу зробити це, - зізналася я на одній із останніх зустрічей із психологом.

Тепер, коли я оглядаю свою оновлену квартиру, розумію, що найцінніше, що я маю, - це не речі, а спогади та досвід, які вони уособлюють. І найголовніше - здатність йти вперед, залишаючи лише те, що справді важливо.

Ну і звичайно тішить, що мені не доведеться купувати нову квартиру, щоб вмістити туди всі свої речі!

Владислав Хасанов