Мовчазний психолог

Кожного разу, коли я сідаю навпроти нього в цьому крихітному віконці екрану, у мене в голові одне й те ж питання: навіщо я взагалі тут? Смішно, якщо подумати. Це не так, як я собі уявляв. Я ж думав, що приходиш, тобі дають чіткий план, поради, стратегії, щось типу: «Данієле, ось у тебе проблема, її треба вирішувати ось так, ось тут твої слабкі сторони, працюй над ними, а це — твоя сильна сторона, розвивай. А дівчину покинь, не варта вона тебе».
Якось так я це собі й бачив: чітко, ясно, конкретно.

А тут усе не так. Сиджу навпроти, розповідаю про себе, про свої заморочки. Чекаю, що він щось скаже, дасть хоч якусь пораду. А він мовчить. Киває й мовчить. Вираз обличчя спокійний, наче взагалі нічим не занепокоєний. Іноді щось бурмоче — «угу» або «хм». І все. Усе! Ось за це я плачу? За те, що він зрідка киває й каже це своє «хм»?

Перші кілька сесій я намагався грати за його правилами, ну, в сенсі, реально розповідав про себе, розкладав усе по поличках. Мені було цікаво, коли він нарешті почне говорити, коли візьме й скаже щось вагоме. А він сидить, киває й мовчить. Спочатку це розважало, навіть трохи злостило, але я стримувався. Але коли ми перейшли до третього, четвертого сеансу, я вже почав по-справжньому дратуватися. Ну як так? Я йому свої думки, історії, емоції, а він сидить і зрідка видає це «угу».

Навіщо я сюди ходжу? Наче він тягне час. Ось реально, сиджу й бачу: він робить вигляд, що йому все це цікаво, що він слухає. А насправді просто чекає, поки я сам собі все розкажу, поки час іде, а гроші капають. Ну, не розводка?

Найдурніше, що мені не хочеться йти. Виходжу з кабінету — точніше, закриваю ноутбук — і в мене відчуття, ніби я знову упустив щось важливе. Наче ця бесіда — не зовсім порожня, ніби я просто не розумію, що в ній, до біса, відбувається.

Думка, ніби застрягає в голові, свербить: «А раптом він взагалі не розуміє, що відбувається у мене в житті?» Ну, серйозно, може, він там просто сидить і киває, бо йому нічого сказати?

Третій сеанс починається, як завжди. Відкриваю ноутбук, бачу його обличчя на екрані, сідаю зручніше. Хочу одразу сказати, що нічого не розумію, навіщо взагалі все це потрібно, що толку від цієї його терапії ніякого, але… мовчу.

Ми вітаємось, я кілька хвилин щось розповідаю. Він, як завжди, киває й іноді «угукає». І знову ця тиша, порожнеча, наче розмова нікуди не рухається. Сиджу й усе більше злюсь: у житті люди говорять по суті, обговорюють конкретні речі, завдання, плани. А тут, на цьому сеансі, я відчуваю себе ніби в тумані. Ну і як, запитується, це мені має допомогти?

Хвилин через десять не витримую.

— Слухайте, ну, а толк-то від цього який? Ми вже третій раз сидимо, ви тільки киваєте й мовчите, а я плачу за це гроші.

Дивиться прямо на мене, спокійно так, наче взагалі не ображається і не дивується. Я думаю: ну, ось зараз, зараз він щось мені скаже, щось, що розставить усе по поличках, і, може, я навіть зрозумію, чому він мовчить. Але він не поспішає.

— Розумію, що вам складно довіряти мені, — відповідає він рівним тоном, наче на автоматі. Я навіть не одразу розумію, про що він, бо ніби я його питав зовсім не про довіру. Або… про довіру теж?
Мені вже набридло дивитися в його спокійне обличчя, і я відводжу погляд. Починаю злитися ще більше: ну як так? Я тут сиджу, викладаю йому все, що в мене в голові, а він киває й каже, що розуміє. Розуміє, бачите, як. А я от не розумію, що це за «розуміння» таке, коли людина навіть не намагається пояснити, що, до біса, відбувається.

Після сеансу сиджу один у квартирі, і в голові крутиться ця його фраза про довіру. Думаю: чому мене так зачепило, що він сказав саме це? Може, я взагалі не вмію довіряти? А якщо це правда, то що я тут роблю? З іншого боку, чому я маю довіряти комусь, хто сидить і киває мені через екран?

Чим більше я про це думаю, тим більше здається, що він спеціально тягне час. Я не можу пояснити, чому, але кожного разу, коли він мовчить, я відчуваю себе так, ніби він мене перевіряє, ніби чекає, коли я нарешті зірвусь, коли скажу щось, на що він розраховує. І ця думка злить мене ще більше.

Минає тиждень. Я знову відкриваю ноутбук, уже на автоматі — звичне роздратування нікуди не поділося, але й особливого обурення більше немає. Просто сідаю навпроти екрана, включаюсь, вітаюсь.

— Данієле, здається, що ви думаєте, ніби я спеціально тягну час? Розумію, вам важко зрозуміти, чому я мовчу. І мені справді важливо, щоб ви знали: мовчання в терапії — це не порожнеча. Це… простір для вас. І якщо ви досі зі мною, значить вам цей простір дуже потрібен.
— Простір? — перепитую я, не приховуючи здивування. — Тобто ви мовчите, щоб… що? У мене був «простір»?
— Часто, коли ми починаємо говорити про щось складне, з’являється бажання почути моментальну відповідь. Підказку, пояснення. Тому що, якщо я просто підкажу або дам вам готову пораду, це буде моя думка, моє бачення. Але в цьому випадку, як би це пояснити… вам буде простіше погодитися з цим, ніж дійти до чогось свого.

Я уловлюю, про що він говорить, але все одно бурчу:

— Тобто ви мовчите, щоб не заважати мені думати?
— Можна й так сказати, — посміхається він, майже непомітно. — Мовчання дає місце, щоб ви могли почути себе. Без моїх готових відповідей, без моїх оцінок. Бо вам, перш за все, важливо зрозуміти, що відбувається у вас всередині, а не в мені.

Ну, логічно я все це можу усвідомити, але зараз я раптом бачу — реально бачу — як я сам за звичкою шукаю готові відповіді. Що б я не розповідав, що б не намагався обміркувати, я чекаю, що хтось за мене це доробить, підведе риску.
І тут до мене доходить: можливо, саме це мене й злить. Не лише в ньому, але й загалом у спілкуванні з людьми. У мене весь час відчуття, що я маю доводити свою правоту, якось відповідати, підлаштовуватись, щоб мене нарешті зрозуміли. І коли я викладаю щось важливе, а у відповідь — тільки мовчання, у мене всередині ніби закипає: «Ти що, взагалі не чуєш? Скажи хоч щось!»

Тут я раптом розумію: не його мовчання мене злить. Мене дратує, що, коли він мовчить, я залишаюсь сам із собою, і ніхто мені не каже, що я правий чи неправий, ніхто не дає цієї жаданої оцінки. Я не знаю, як на це реагувати. Порожнеча. І в цій порожнечі… ну, взагалі-то страшно. Страшно, що, можливо, все, що я кажу, насправді не має значення. Ніби я — один на один зі своєю внутрішньою тишею, і нікому навіть підхопити.

— Коли ми робимо паузу, ви починаєте чути свій внутрішній голос. Навіть якщо він суперечить тому, що ви хочете від мене почути. Тому іноді я мовчу. Щоб не говорити за вас, не відводити вас у своє бачення. Бо важливо, щоб ви самі дійшли до того, що для вас цінне, що вам потрібно.

Відчуваю, як всередині починає щось розплутуватись, якийсь тугий вузол — не одразу, але поступово. Ніхто мене не перебиває, не тягне за собою. Тиша. Я закриваю ноутбук після сеансу й розумію: так, щось важливе відбулося. Можливо, вперше за довгий час я почув не його, не чиюсь реакцію, а себе. І вперше мені не потрібно було нічого доводити.