Психологія - не наука

Перші сесії зі Світланою проходили майже як за підручником. Вона прийшла з таким натхненням, ніби тільки й чекала, що зараз я клацну пальцями, скажу чарівне слово, і всі її проблеми самі собою зникнуть.

Світлана була ідеальною клієнткою: слухала, кивала, вникала. На другому сеансі навіть завела блокнот і записувала майже всі мої слова і свої думки. На першій сторінці блокнота вона великими літерами написала щось на кшталт: «Знайти себе. Дозволити собі бути собою». Почерк був такий, акуратний, розбірливий, ніби на виставку каліграфії зібралася.

Вона почала ділитися своєю рутиною — робота, дім, вічна втома. Працює у великій компанії, щось на кшталт маркетингу. Начальники, звіти, постійна гонитва за ідеалом. Подруг немає, на роботі — колеги, не більше. У спілкуванні зі мною виглядала серйозною, ніби не дозволяє собі ні розслабитися, ні пожартувати.

Світлана скаржилася, що не відчуває себе справжньою, ніби живе якось за інерцією, і от тільки-но почала усвідомлювати, що це не нормально — прокидатися і відразу бажати, щоб день швидше закінчився. Це було її головне відчуття: порожнеча. Втомлива, в’язка порожнеча, в якій кожен день схожий на інший.

Вона приходила і розповідала, як намагається «тримати обличчя» і показувати всім, що у неї все під контролем. Але в ці моменти, здавалося, найбільше брехала самій собі. Я обережно починав розмови про її дитинство, про те, як довго вона себе так відчуває, що, можливо, навчилася це приховувати ще з тих часів, коли просто не знала, що може бути інакше. Але вона на такі розмови особливо не йшла, ніби боялася, що якщо хоча б раз відкриється, більше не зможе закритися.

Перші зустрічі проходили рівно, спокійно. Я давав Світлані прості вправи на усвідомлення і уповільнення, щоб вона могла трохи уважніше придивитися до себе і своїх реакцій. І якийсь час це працювало: вона навіть приходила і розповідала, що пробувала щось з наших бесід на практиці, і це давало результат.

Але після кількох таких тижнів почалися дивні речі.

Спочатку Світлана просто перестала записувати щось у блокнот. Я звернув увагу, але промовчав, подумав: ну, можливо, щось змінилося. Однак наступного тижня вона вперше скасувала зустріч буквально за пів години до початку, написавши: "Вибачте, затримуюся на роботі, не встигаю". Я відповів, що таке трапляється, і ми домовилися зустрітися наступного тижня.

Але наступного тижня вона знову скасувала зустріч. На третій тиждень все ж прийшла, але з якимось дивним настроєм — хмура, зі схрещеними руками і відведеним поглядом. Я вирішив не починати з питань про її самопочуття, а просто дати їй самій заговорити.

— Ви знаєте, я подумала… вся ця психологія — це ж не наука. Це просто розмови, від яких мало що змінюється.

Я розумію, що це вже не просто опір. Але продовжую слухати.

— Що привело тебе до такого висновку? — запитую.

Вона посміхається, ніби я щойно сказав щось дурне.

— Як ви взагалі можете знати, що я відчуваю? Як ви можете зрозуміти мене, мої проблеми, якщо я і сама не до кінця це розумію? Усі ці ваші питання, розмови про дитинство — це просто домисли. Лікарі лікують, вони дійсно знають, що роблять. А ви… тут сидите і просто розмовляєте!

Я уважно дивлюся на неї, відчуваючи, що за її словами ховається більше, ніж просто протест. Але вирішую дати їй можливість висловитися.

— Ну от, дивіться. Я ходжу до вас, так? Витрачаю час, гроші. І що? Як була в цій ямі, так і залишаюся, — вона закочує очі та відкидається на спинку крісла, демонструючи, як їй це все набридло.

У певному сенсі Світлана мала рацію. Психологія працює з невидимими, часом ефемерними матерій, які складно виміряти і які в деяких випадках більше нагадують езотерику або світську бесіду.

— Як давно ти так відчуваєш? — запитую, спостерігаючи за її реакцією. — Ну, пару тижнів тому задумалася. Просто раптом зрозуміла, що нічого не змінюється. Як би я не приходила сюди, я ніби топчуся на місці. Я все ще зла, все ще не розумію, навіщо взагалі живу. Ви ж повинні були мені допомогти, чи не так?

Я усміхаюся спокійно, без роздратування. Зрозуміло, що зараз вона намагається поставити під питання мою компетентність, ніби це я не справляюся з її проблемами.

— Світлано, а що б ти хотіла, щоб змінилося? Якого результату ти прагнеш?

Вона хмуриться, ніби я запитав про щось надто очевидне.

— Я просто хочу… нормально жити. Щоб не було цієї нескінченної втоми. Щоб мені не доводилося копатися в якихось дурних питаннях про себе. — Я розумію, що тобі може здаватися, ніби змін немає. Але ти приходила до цього довгий час, до цього стану. Це не завжди може змінитися так швидко, як хотілося б.

Світлана знову закочує очі.

— Ну от, знову, — каже вона з відтінком роздратування. — Знову ви про те, що "потрібен час". А скільки його потрібно? Рік? Два? А потім ви скажете, що проблема — в моєму опорі чи в дитячих травмах?

У цей момент я розумію, що ми знаходимося в центрі її невдоволення. Це щось, що вже давно сидить у ній.

— А що, якби ти мала рацію? — обережно кажу я. — Що, якби це дійсно була марна трата часу? Що б це значило для тебе? — Це означало б, що я витратила час даремно. — Ти відчуваєш, що від розмов мало користі, — підсумовую я. — Ну так!

Я розумію, що вона зла, але джерело цієї злості не в мені. Це не злість на психологію, а на її власний стан. Ми трохи мовчимо, і я чекаю, щоб Світлана сама відчула це.

— Світлано, — кажу я, намагаючись не злякати її напружену, готову вибухнути енергію, — мені здається, що твоя злість — не зовсім про мене і не про наші сесії. Але… скажи, у твоєму житті були люди, які хотіли "знати, що для тебе краще"?

Вона посміхається і хмуриться одночасно, ніби я сказав щось настільки очевидне, що їй навіть незручно відповідати.

— Ну ось, ти сказала: "я витрачаю час даремно", "розмови ні про що". А якщо уявити, що це не про мене, а про когось іншого? Про того, хто, як тобі здавалося, казав, як треба, ігноруючи твою думку?

Світлана мовчить, але в ній щось наче здригнулося. Вона відводить погляд і напружено дивиться вниз.

— Ви говорите про батька, так? — запитує вона, дивлячись повз мене. — Тобі так здається? — Він завжди знав, як "краще". Коли я намагалася щось пояснити, він казав, що я "не розумію", що він старший, розумніший. Називав усі мої почуття дурницями. — Світлана відводить погляд, ніби знову переживаючи все це. — Це як стіна. Ти б'єшся об неї, а тебе не чують. Кажуть, як треба, і неважливо, що я думаю чи відчуваю.

Вона знову переводить погляд на мене, і в її очах щось наче м'якшає, але не до кінця.

— А тепер, Світлано, уяви, що твоя злість — це не злість на "марні розмови" чи на мої запитання.

Вона раптово замовкає, здається, обдумуючи мої слова. Секунду — і на її обличчі проявляється легке розуміння.

На наступній зустрічі Світлана була іншою. Здавалося, що вона залишилася такою ж суворою і стриманою, але в її погляді з’явилася якась м’якість. Ми не бачилися два тижні, але по її напруженій тиші я відчув, що щось змінилося. Вона сиділа навпроти, ніби збираючись із силами, потім важко видихнула і сказала:

— Певно, ви мали рацію. Я… справді злилася не на вас. Не знаю, як так сталося. Ви ж просто ставили питання. А я думала, що ви… ну, такий самий, як він. Той, хто "знає краще".

Світлана опустила очі, ніби вперше дозволила собі щось визнати вголос. Я кивнув, підтримуючи її мовчки, заохочуючи самій розплутати цей клубок.

— Я навіть не думала про це, але якось… це спливло саме собою. Ваша фраза про людей, які "знають краще"… І ви знаєте, я зрозуміла, що все життя так само дивлюся на інших людей. Думаю, що вони бачать мене… ну, як батько. Вважають, що я нічого не розумію, що я… що я дурна, некомпетентна, що не знаю, як правильно.

Вона трохи нахилилася вперед, ніби в цьому зізнанні нарешті знайшла відповідь на своє запитання.

— Я весь час чекаю, що мене почнуть знецінювати, дивитися на мене зверхньо.

Я бачив, що це усвідомлення було нелегким для неї, але водночас у ній з’явилася якась внутрішня сила, ніби вона вперше змогла побачити свої реакції зі сторони. Я обережно запитав:

— Як ти почуваєшся зараз, коли бачиш це?

Світлана усміхнулася, уже без тієї гіркоти, що була раніше. В її погляді з'явилося щось схоже на полегшення, на довгоочікуване визволення.

— Наче спало напруження. Я думала, що завжди і всюди повинна захищатися, бути насторожі. Навіть із вами. А тепер я розумію, що… це не завжди потрібно.

Після цього наші сесії пішли інакше. Світлана почала помічати свої проєкції і поза кабінетом. Вона розповідала, як спілкувалася з начальником, очікуючи осуду, але цього разу зловила себе на думці, що це просто її стара звичка — бачити в кожному того, хто "знає краще", як їй жити. Вона побачила, як часто автоматично захищалася, боячись критики, якої, як виявилося, ніхто й не думав їй адресувати.

Наші зустрічі продовжувалися, але тепер у Світлани з’явилася якась легкість, якої раніше не було. Вона навчилася відчувати межу, де її страх заважав жити, а де справді була реальна загроза.

Її прогрес пішов швидше. І, що найголовніше, вона почала вірити в себе, у свої почуття, а отже — у своє життя, у якому більше не було потреби в постійній обороні.