Суб'єктивні історії

“Як минув ваш тиждень? - питає він. Серйозно? Який, до біса, тиждень? Кожен тиждень у мене однаковий! Пробки, робота, начальник, який на всіх кричить, ніби ми його раби. Приходжу додому – діти бігають по квартирі! Дружина завжди зі своїми претензіями. То я щось не так сказав, то не так глянув, то не вчасно повернувся. Пі*дець!!!”

“Я не можу піти від дружини, — каже він, як тільки починається сесія. Це прозвучало не як скарга чи питання, а скоріше як факт, з яким він змирився. Немов вже давно прийняв рішення залишитися, але тепер йому треба якось виправдати цей вибір, навіть перед незнайомою йому людиною…”

“Пам'ятаю, як спеціально коліна об асфальт розбивала. Всі дівчата бігають акуратно, щоб не впасти, а мені подобалося дивитись, як кров тече. Дивно це, правда?..”

Моє життя начебто нормальне: робота є, друзі є, але особисте життя — повна катастрофа. Щоразу, коли починав щось серйозне, все йшло навперейми. В інших — все нормально: зустрічаються, закохуються, одружуються. А в мене все ніби у тупиковій зоні. Два-три місяці, і стосунки розвалюються. Ніби я сам все псую

Де “живе серце” Даші Малахової? Скільки років актриса працює із психоаналітиком і чому так відкрито про це говорить? Чому називає себе “амбасадором дітей та підлітків”? Наскільки наше суспільство готове приймати психологічну допомогу? Відповіді на ці питання – у нашому новому інтерв'ю

Я почав дорослішати, і разом зі мною зростали мої страхи. Уже в підлітковому віці я навчився не висовуватися. Якщо в школі щось виходило — відразу зупинявся, щоб не виділятися. Краще вже залишатися в тіні, ніж знову опинитися в лікарні або втратити когось із близьких

“Давайте уявімо, що діти підросли, у вас з’явилося більше часу для себе. Чим би ви зайнялися? Що б принесло вам справжнє задоволення?”