Привид минулого в Tinder

Кирило підключається вчасно. Камера стоїть низько, тож я дивлюся на нього трохи знизу. Він цього або не помічає, або так звичніше. Можливо, звик домінувати в розмовах і зараз несвідомо компенсує нову для себе позицію — позицію людини, якій потрібна допомога.

На задньому фоні мінімалістична квартира: сірі стіни, пара постерів, шкіряний диван. Усе ідеально підібрано. Тут не відчувається життя, але відчувається стиль. Такі квартири виглядають чудово на фото і моторошно порожніми в реальності.

Він смикає комір сорочки, чухає шию, перебирає пальцями край столу. Виглядає так, ніби намагається струсити з себе щось невидиме, але липке.

— Мені потрібна допомога, — каже швидко, без зайвих емоцій.

Інтонація втомлена. Ні трагедії, ні надриву. Швидше, роздратування. На себе, на ситуацію, на те, що доводиться ось так сидіти перед незнайомою людиною в Zoom і пояснювати, чому його життя не складається.

Я киваю, показуючи, що слухаю.

Він не починає одразу. Думає, як сформулювати проблему. Люди рідко кажуть прямо "Я страждаю". Частіше вони приходять із чимось на кшталт "Мене це бісить", "Чому я не можу вже рухатися далі?" або "Що зі мною не так?".
— Я застряг. У минулому, — додає він, з наголосом на останньому слові.

Відчутно роздратований. Наче лає себе за це.

Його історія звучить типовою: стосунки тривали п’ять років, усе йшло до весілля, а потім дівчина пішла. Без зрад, скандалів і драм. Просто одного дня сказала: "Я більше не кохаю", зібрала речі за день і зникла з його життя.
Це не перший клієнт із подібним сценарієм. Але у кожного свій відтінок болю. Одні впадають у відчай. Інші — як Кирило — зляться. На неї, на себе, на те, що це взагалі сталося. На те, що він досі не може рухатися далі.

Типова послідовність. Спочатку — запій, потім робота, потім випадковий секс. Спроба заглушити порожнечу швидкими рішеннями. Потім — усвідомлення, що нічого з цього не допомагає, і, нарешті, рішення "будувати серйозні стосунки". 

Але вони не будуються.

Кирило старається. Він ходить на побачення, знайомиться, спілкується. Але кожна нова жінка виявляється "не тією". Голос дратує. Сміх якийсь дивний. Руки не так рухаються. Я помічаю важливу деталь: він не каже "мені не подобається" — він каже "не так". Наче існує певний ідеал, під який усе має підходити. 

І цей ідеал — Лєна. Точніше, не сама Лєна, а її образ. Відфільтрований, зафіксований у голові як еталон, за яким він тепер порівнює всіх.

Він згадує її недоліки, але навіть вони в пам’яті здаються "правильними". Не справжніми, не дратівливими, а якимись особливими, унікальними.

Ось у чому проблема. Він не шукає нову жінку. Він шукає старе життя. 

І поки він говорить, я бачу страх.
Роздратування — це лише фасад. Під ним — жах від того, що якщо він справді відпустить Лєну, у нього залишиться порожнеча.

А заповнювати її доведеться з нуля.

— Де ви шукаєте нових дівчат? — питаю я.

— В сенсі? У супермаркеті між полицею з сиром і йогуртами! У Tinder, звісно. А де ще?

На обличчі — легке здивування. Мовляв, а ви що, не в курсі, як це працює?

Кирило усміхається, але сміх якийсь порожній. Чекає, що я теж засміюся? Чи це його стандартний захисний механізм?

— Ну так, Tinder, — повторює він, уже спокійніше. — Листаю — симпатична, свайп вправо. Інша — теж норм, свайп. О, білявка, схоже на… — він осікається.

Але я вже знаю, що Кирило хотів сказати.

— Давайте розберемося. Ось ви свайпаєте, знаходите когось, йдете на побачення. Далі що?

— Далі починається х**ня.

Він відкидається назад, закочує очі.

— Коротше. На фото всі такі п*здець які красиві, а в реальності — не те. Голос дивний. Манери якісь не такі.

— А які мають бути?

— Та хрін знає. Нормальні. — Він знову хмуриться. — Мене дратує, що вони взагалі… інші.

Я мовчу. Люди не люблять мовчання, вони заповнюють його.

— От з Лєною такого не було, — продовжує він, ніби сам із собою розмовляє. — Ми одразу збіглися. Без цієї фігні, де ти сидиш навпроти людини й не розумієш, що взагалі з нею робити.

Цікаво. Він говорить так, ніби початкова легкість із Лєною була якоюсь містичною неминучістю, а не результатом п’яти років життя пліч-о-пліч.

— Вони не знають наших із Лєною жартів, — продовжує він. — Не розуміють, чому я люблю певну музику. Не можуть продовжити мою думку.

Кирило дивується: чому всі такі чужі? Чому все не складається, як раніше?

Відповідь проста: тому що це інші люди. Не Лєна. Не ті, хто прожив із ним п’ять років, вивчив його вздовж і впоперек. Вони не зможуть зрозуміти його з пів слова, бо вони тільки зустрілися.

Але він сприймає це як недолік. Ніби будь-яке неспівпадіння — це знак, що людина не підходить.

— Як думаєте, а у них взагалі є шанс?

— В сенсі?

— У мене складається враження, що вони мають просто ідеально вписатися у ваш сценарій, де головна роль уже три роки як зайнята. Ви чекаєте, що раптом з’явиться хтось, хто буде говорити правильні слова, рухатися правильними руками, слухати правильну музику?

Кирило відкриває рота, але швидко його закриває.

Я бачу, що влучив у точку. Він хоче відтворити своє минуле життя, а не побудувати нове. Але життя так не працює.

— Вам не жінки не підходять, — кажу я. — Вам не підходить реальність.

Кирило довго мовчить. Дивиться в екран так, ніби я ось-ось запропоную більш зручний варіант відповіді.

Але його немає.

Два місяці тому Кирило прийшов до мене з одним жорстко зафіксованим переконанням: "Мене задовбало, що всі жінки якісь не такі".

Він був роздратований, злий, впевнений, що проблема не в ньому.

Кирило щиро не розумів, що відбувається. Чому навіть найсимпатичніші й найрозумніші жінки викликали в нього лише роздратування? Чому після кожного побачення він ішов із відчуттям, що даремно витратив час?

І головне — чому ніхто не схожий на Лєну?

Точніше, не на саму Лєну, а на її образ, який він зберігав у голові, відшліфований до ідеалу. У його пам’яті вона не робила нічого незграбного, не сміялася дивно, не ставила дурних питань. Вона була ідеальною, бо існувала вже не як людина, а як привид.

Що змінилося за два місяці?

Кирило спочатку відбивався, сперечався, підколював, жартував — інколи смішно, інколи агресивно.

Але ми зробили три важливі речі:

Виявили його автоматичні реакції.
Він почав помічати, коли й як починає відштовхувати жінок, коли ловить себе на думках: "Не так говорить", "Не так рухає руками", "Щось у ній дратує". Це дало йому можливість зупинятися й не йти за звичним сценарієм.

Пропрацювали образ Лєни.
Ми розбирали не тільки хороше, а й те, що він забув або витіснив. Виявилося, що вона теж його дратувала, теж робила дурниці, теж не завжди "співпадала".

Дозволили йому не будувати одразу серйозні стосунки.
Кирило загнав себе в пастку: він вирішив, що якщо йде на побачення, то обов’язково має знайти "ту саму". Це створює жахливий тиск, перетворюючи побачення не на зустріч із людиною, а на співбесіду на посаду "майбутня дружина".

І ось сьогодні він приходить до мене іншим. Не повністю зміненим, не переродженим, але явно зрушеним із мертвої точки.

— Ну, загалом, я сходив на побачення, — каже він із явним задоволенням.

— Гарне побачення?

— Та начебто норм.

Він махає рукою, але видно — він задоволений.

— Чим відрізнялося від попередніх?

Кирило замислюється.

— Напевно, тим, що я не намагався зрозуміти, "підійде" вона мені чи ні.

— Тобто?

— Я просто… ну, розмовляв. Не аналізував кожну фразу, не шукав підвох. Раніше я думав, що мені жінки не підходили, а тепер розумію, що я сам собі не давав можливості взагалі когось побачити.

— А ця дівчина, яка вона?

— Та хрін його знає. Подивимося. Було непогане побачення, і це вже добре.

Кирило застряг у минулому не просто тому, що любив Лєну. Він застряг, бо не зрозумів, чому все закінчилося. Вона пішла різко, без пояснень, без скандалів, без права на "останню розмову". Це одна з найжорсткіших форм розриву. Коли людина зникає раптово, нічого не пояснивши.

Коли є зрада, скандали, зрада — це боляче, але, принаймні, зрозуміло. Є причина, є злість, є чітке "ось чому". А тут? Порожнеча.

У таких ситуаціях людина починає сама шукати пояснення.
А може, я щось не так робив?
А може, я просто не помічав, як усе йшло до краху?
А може, я міг щось виправити?

Усе це не дає рухатися далі. Бо якщо незрозуміло, чому минуле зруйнувалося — значить, воно все ще не завершене.

У цьому й була його головна проблема. Він не шукав нову жінку. Він шукав відповіді. І тільки коли Кирило зрозумів, що відповідей не буде, лише тоді він зміг її відпустити.