Суб'єктивні історії

...Я вкрав гроші у найкращого друга, – вимовив я, не піднімаючи очей. Слова були важкими, як каміння, але вони вирвались назовні. – Я не знаю, як це сталося. Все було так раптово. Гроші лежали на столі, і я просто взяв їх

"Я... я вагітна", — сказала вона, нарешті зустрівшись зі мною поглядом. — Але справа в тому, що батько дитини не мій чоловік"

Мама заговорила першою. Її голос тремтів, очі були червоними від сліз. — Артеме, ну чому ти не сказав нам раніше? — спитала вона, і в її голосі звучали біль та розчарування. Я намагався пояснити, як мені було страшно, як боявся реакції, боявся втратити любов. Батько мовчав, але його обличчя виражало суміш гніву і нерозуміння. Він не міг прийняти, що його син — гей. Це суперечило всьому, у що він вірив

“Я прокидалася в сльозах, перед очима стояли ті самі стіни клініки, обличчя лікарів, звук апаратів. Я почала замикатися в собі. Ніхто не знав, через що я проходжу. Моя сім'я та друзі нічого не знали, я нікому не розповідала. Я намагалася жити далі, наче нічого не сталося, але це було неможливо…”

“Іван розповів, що після сварки з дружиною, начальниця запросила його на вечерю, і він погодився. Вони поїхали до неї додому. У той момент він відчував, що це єдиний спосіб якось вивільнити злість на дружину за те, що вона йому не повірила”

“Я не хочу більше жити, – сказав я психологу на першій же зустрічі. В його очах я не побачив ані жалю, ані засудження. Це трохи заспокоїло мене”

Після сесії я закриваю ноутбук і залишаюся сидіти перед чорним екраном. Її обличчя і її слова все ще переді мною. Чому я так сильно реагую? Можливо, я починаю бачити в ній не тільки клієнтку? Ці думки не дають мені спокою