Забуті спогади

Коли Міла зайшла на сесію, камера, як завжди, показала кут її квартири — ідеально чистий сірий диван, бежеві стіни і картина з якимось абстрактним плямом у центрі. Все як у журналі, де не живуть люди, а виставляють життя напоказ. Її обличчя, навпаки, видавало все — різкі риси, ніби вирізьблені з каменю, і тінь втоми в очах, ніби вона всю ніч розвантажувала вагони замість сну.

— Добрий день, Міло, — почав я, намагаючись зробити голос теплішим. Вона не з тих, хто переносить зайву м’якість, але і холод її напружував. — Як ви себе почуваєте?
Вона відповіла не одразу. Подивилася кудись убік, ніби шукала слова за межами екрану.

— Якщо чесно, не дуже.

— Щось сталося?

— Сни. — Вона видихнула це слово, ніби воно саме вирвалося, перш ніж її мозок встиг узяти під контроль.

Я трохи випрямився в кріслі. Ми вже торкалися цієї теми. Її сни були як розмиті аквареллю образи, що залишали неприємний післясмак.

Вона прикусила губу, ніби вагалася, чи варто ділитися. Потім коротко кивнула, ніби прийняла внутрішнє рішення.

— Там знову була я. Маленька, років п’яти.

Вона часто бачила себе дитиною у снах. Це була перша зачіпка.

— Що відбувалося?

— Я… — Вона зам’ялася, — Я кликала маму. Кричала, але вона не приходила.

Її голос трохи здригнувся, але вона тут же взяла себе в руки. У цьому було щось лякаюче звичне — ніби їй доводилося зупиняти себе, перш ніж емоції могли взяти гору.

— І все? — м’яко запитав я, намагаючись не поспішати.

— Ні. — Вона глибоко вдихнула, ніби збиралася пірнути в крижану воду. — Цього разу вона відповіла. Тільки це був не її голос.

Тепер я був повністю зосереджений.

— Який це був голос?

— Холодний. Чужий. І він сказав… — вона замовкла, прикриваючи очі, ніби їй потрібно було повернутися в той сон, щоб згадати. — "Тебе не врятують".

У кімнаті запанувала тиша. Її слова прозвучали так, ніби обрушилися з висоти.

— Що ви відчували, коли чули це?

— Страх, — коротко відповіла вона, але за цим словом, як за щитом, ховалася ціла буря.

Вона сиділа нерухомо, лише пальці трохи тремтіли на колінах.

— Ці сни нагадують вам щось із минулого?

Вона знизала плечима, дивлячись убік, але я бачив, як її губи трохи стиснулися.

— Моє дитинство? Не знаю. Я майже нічого не пам’ятаю. Тільки якісь уривки. Вчора я натрапила на стару фотографію. Там я… маленька. Стою в якомусь дворі. А на задньому плані мама.

Вона замовкла, ніби обмірковуючи, чи варто продовжувати.

— У неї на обличчі був синець.

— Що ви відчули, коли побачили це? — запитав я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно, попри те, як мої внутрішні пружини стислися.

— Я відчула… провину.

— Провину? Чому?

— Тому що я нічого не зробила. Я просто стояла там.

Я зробив коротку паузу, щоб вона могла перевести подих.

— Міло, ви ж тоді були дитиною. Невже дитина могла щось зробити?

Вона подивилася прямо в камеру.

— Я це знаю, але… не можу це відчути.

Її голос затремтів, і я зрозумів, що ми підійшли до краю. Ще крок — і доведеться зазирнути в саме серце її болю.

— Міло, якби ви могли звернутися до тієї маленької дівчинки зі сну, що б ви їй сказали?

Вона довго мовчала, її губи рухалися, ніби вона розмовляла з кимось без звуку.

— Я б сказала їй, що вона не винна.

І з цими словами її обличчя раптом розкрилося — потекли сльози, ніби прорвало греблю. Вона плакала, а я сидів, просто дозволяючи цьому статися. Інколи не потрібно говорити нічого, щоб людина почула головне.

Коли сльози висохли, вона тихо сказала:
— Я весь час ховалася у шафі. Коли вони сварилися… Я думала, якщо сховаюся, все припиниться.

Тепер спогади почали виринати. І в кожному з них була вона — маленька дівчинка, завмираюча від жаху перед світом, який вона не могла зрозуміти.

Наприкінці сесії її обличчя стало трохи м’якшим. Вперше за місяць я побачив у її очах проблиск чогось іншого — не впевненість, але, можливо, надію.

Коли дзвінок завершився, я сидів у тиші, перебираючи в голові почуте. Такі історії завжди ранять. Але якщо в неї вистачило сміливості зазирнути в минуле, то в неї вистачить сил і зцілити його.