Як перемогти емоційного вампіра?

Тієї середи я сидів на кухні і вкотре ставив собі питання: "що зі мною не так?". На екрані ноутбука ось-ось мав з'явитися новий психотерапевт. Дмитро, мені здається.

— Як ти себе почуваєш? — спитав він.

— Чесно? Порожньо. Завжди порожньо, — відповів я, відчувши, як усередині знову розростається порожнеча.

— Розкажи докладніше, що ти маєш на увазі, коли так кажеш?

— Я живу, коли навколо мене драматизм, конфлікти. Наче мені потрібні чужі сльози, гнів, радість, щоб самому хоч щось відчувати. Наче я емоційний вампір!

— А що таке емоційний вампір для тебе і як ти розумієш, що ти - це він?

Я згадував недавні епізоди: сварка з колегою, напружена розмова з другом, навіть невеличка драма на вулиці — все це давало мені відчуття життя. Дмитро слухав уважно, не перебиваючи. Я не міг дивитися йому в очі, тому дивився у вікно. Усередині все кипіло, хотілося виговоритись, але слова застрягали в горлі.

— Коли ти вперше помітив, що тобі потрібно більше емоцій від інших?

Я замислився, намагаючись згадати. Дитячі спогади виринали уривками.

— Може, в дитинстві, — сказав я, повільно підбираючи слова. — Батьки завжди були зайняті, їм було не до мене. Я намагався привернути їхню увагу будь-якими способами. Іноді навіть поганими.

— Отже, ти навчився отримувати увагу через драму та конфлікти? — Уточнив Дмитро.

— Схоже, — зітхнув я. — Але чому мені все ще потрібне це? Адже я дорослий чоловік.

— Дорослий, але з дитячими ранами, — наголосив він. — Здається, твоя потреба у чужих емоціях — це спосіб заповнити внутрішню порожнечу, що залишилася з дитинства. Ці слова вдарили мене як молотом. У голові закружили думки.

Дмитро обережно спрямовував мене, допомагаючи усвідомити, як дитячі травми впливають на мою поведінку зараз. Ставало ясно, що моя потреба в чужих емоціях — це спосіб заповнити порожнечу, яка залишилася з часів, коли я був дитиною.

— Що ж робити? — нарешті спитав я.

— По-перше, зрозуміти, що ти не вампір, а людина з емоційними потребами, які можна задовольняти інакше. Давай спробуємо зрозуміти, що наповнює тебе радістю, спокоєм. Без драм.

Так розпочалася моя робота над собою. З кожним сеансом я все більше усвідомлював, як сильно залежав від чужих емоцій. Дмитро допомагав мені шукати радість у простих речах — прогулянках парком, читанні книг, тихих розмовах з друзями.

Моє життя стало схожим на "квест з пошуку радості". Спочатку це здавалося нудним та безглуздим. Я звик до бурхливих емоцій і звичайне життя мене не надихало.

Перший тиждень я ходив парком, почуваючи себе дурнем. Дивився на дерева, слухав співи птахів, але всередині нічого не змінилося. Я, як і раніше, відчував порожнечу і тугу. Але Дмитро наполягав, що треба продовжувати. Він казав, що зміни не відбуваються миттєво, і потрібне терпіння.

Читання допомагало відволікатися від своїх думок, поринати в інші світи. Я помітив, що мені стає легше. Книги стали моїми тимчасовим прихистком, де я міг забути про свою власну порожнечу.

Проте процес був нерівномірним. Іноді зривався. Раптові напади туги та порожнечі змушували мене знову шукати драму. Я провокував сварки, починав конфлікти, іноді навіть бійки, аби відчути себе живим. Щоразу після таких зривів я почував себе винним і спустошеним.

Дмитро допомагав не зневірятися. Ми розбирали кожен випадок, шукали причини та способи впоратися з ним у майбутньому. Він навчав мене, як контролювати свої емоції.

Повільно я почав відчувати, що порожнеча заповнюється чимось іншим.

Через кілька місяців я вже не почував себе вампіром. В очах з'явилося щось нове – іскорка життя, не пов'язана з чужими драмами.

Ми з Дмитром продовжували наші сесії, але тепер уже для того, щоб зміцнити цей новий зв'язок із собою та миром.

Ці зміни відбивалися на всьому. Я помітив, що став спокійним, впевненим у собі. Люди довкола теж помічали зміни. Це надихало мене продовжувати.

Але головне було всередині. Я навчився насолоджуватись моментами тиші, бачити красу у простих речах. Ранкова кава, сонячне проміння, запах свіжоскошеної трави – все це стало приносити мені радість.

Одного дня я раптом зрозумів: я справді живу. Без драм та конфліктів. Просто живу. І це було справжнє диво.

Тепер, озираючись назад, я бачу, який довгий шлях пройшов. Від порожнечі та розпачу до наповненого радістю життя. І нехай цей шлях був важким, я навчився найважливішого – жити і відчувати життя по-справжньому.