← Назад

Як перемогти емоційного вампіра?

26/06/2024| views507
facebooktelegramviberX
 Як перемогти емоційного вампіра?

Тієї середи я сидів на кухні і вкотре ставив собі питання: "що зі мною не так?". На екрані ноутбука ось-ось мав з'явитися новий психотерапевт. Дмитро, мені здається.

— Як ти себе почуваєш? — спитав він.

— Чесно? Порожньо. Завжди порожньо, — відповів я, відчувши, як усередині знову розростається порожнеча.

— Розкажи докладніше, що ти маєш на увазі, коли так кажеш?

— Я живу, коли навколо мене драматизм, конфлікти. Наче мені потрібні чужі сльози, гнів, радість, щоб самому хоч щось відчувати. Наче я емоційний вампір!

— А що таке емоційний вампір для тебе і як ти розумієш, що ти - це він?

Я згадував недавні епізоди: сварка з колегою, напружена розмова з другом, навіть невеличка драма на вулиці — все це давало мені відчуття життя. Дмитро слухав уважно, не перебиваючи. Я не міг дивитися йому в очі, тому дивився у вікно. Усередині все кипіло, хотілося виговоритись, але слова застрягали в горлі.

— Коли ти вперше помітив, що тобі потрібно більше емоцій від інших?

Я замислився, намагаючись згадати. Дитячі спогади виринали уривками.

— Може, в дитинстві, — сказав я, повільно підбираючи слова. — Батьки завжди були зайняті, їм було не до мене. Я намагався привернути їхню увагу будь-якими способами. Іноді навіть поганими.

— Отже, ти навчився отримувати увагу через драму та конфлікти? — Уточнив Дмитро.

— Схоже, — зітхнув я. — Але чому мені все ще потрібне це? Адже я дорослий чоловік.

— Дорослий, але з дитячими ранами, — наголосив він. — Здається, твоя потреба у чужих емоціях — це спосіб заповнити внутрішню порожнечу, що залишилася з дитинства. Ці слова вдарили мене як молотом. У голові закружили думки.

MOZHNA. Допоможемо знайти свого психотерапевта

Вправи для відновлення емоційної рівноваги

Дмитро обережно спрямовував мене, допомагаючи усвідомити, як дитячі травми впливають на мою поведінку зараз. Ставало ясно, що моя потреба в чужих емоціях — це спосіб заповнити порожнечу, яка залишилася з часів, коли я був дитиною.

— Що ж робити? — нарешті спитав я.

— По-перше, зрозуміти, що ти не вампір, а людина з емоційними потребами, які можна задовольняти інакше. Давай спробуємо зрозуміти, що наповнює тебе радістю, спокоєм. Без драм.

Так розпочалася моя робота над собою. З кожним сеансом я все більше усвідомлював, як сильно залежав від чужих емоцій. Дмитро допомагав мені шукати радість у простих речах — прогулянках парком, читанні книг, тихих розмовах з друзями.

Як зберегти енергію та уникнути емоційного виснаження?

 Як перемогти емоційного вампіра?

Моє життя стало схожим на "квест з пошуку радості". Спочатку це здавалося нудним та безглуздим. Я звик до бурхливих емоцій і звичайне життя мене не надихало.

Перший тиждень я ходив парком, почуваючи себе дурнем. Дивився на дерева, слухав співи птахів, але всередині нічого не змінилося. Я, як і раніше, відчував порожнечу і тугу. Але Дмитро наполягав, що треба продовжувати. Він казав, що зміни не відбуваються миттєво, і потрібне терпіння.

Читання допомагало відволікатися від своїх думок, поринати в інші світи. Я помітив, що мені стає легше. Книги стали моїми тимчасовим прихистком, де я міг забути про свою власну порожнечу.

Проте процес був нерівномірним. Іноді зривався. Раптові напади туги та порожнечі змушували мене знову шукати драму. Я провокував сварки, починав конфлікти, іноді навіть бійки, аби відчути себе живим. Щоразу після таких зривів я почував себе винним і спустошеним.

Дмитро допомагав не зневірятися. Ми розбирали кожен випадок, шукали причини та способи впоратися з ним у майбутньому. Він навчав мене, як контролювати свої емоції.

Повільно я почав відчувати, що порожнеча заповнюється чимось іншим.

Через кілька місяців я вже не почував себе вампіром. В очах з'явилося щось нове – іскорка життя, не пов'язана з чужими драмами.

Ми з Дмитром продовжували наші сесії, але тепер уже для того, щоб зміцнити цей новий зв'язок із собою та миром.

Ці зміни відбивалися на всьому. Я помітив, що став спокійним, впевненим у собі. Люди довкола теж помічали зміни. Це надихало мене продовжувати.

Але головне було всередині. Я навчився насолоджуватись моментами тиші, бачити красу у простих речах. Ранкова кава, сонячне проміння, запах свіжоскошеної трави – все це стало приносити мені радість.

Одного дня я раптом зрозумів: я справді живу. Без драм та конфліктів. Просто живу. І це було справжнє диво.

Тепер, озираючись назад, я бачу, який довгий шлях пройшов. Від порожнечі та розпачу до наповненого радістю життя. І нехай цей шлях був важким, я навчився найважливішого – жити і відчувати життя по-справжньому.

telegram subsribe
email subscribe
Читати більше