Жертва чи диригент?

Я натрапила на цю психодинамічну групу випадково, гортаючи Instagram.

Тоді мені здалося, що це просто чергова реклама: «Звільни себе, почни жити інакше». Але я підписалася, бо в той момент була на межі.

Чоловік заявив, що втомився від «мого постійного контролю», і поїхав ночувати до друзів. Колеги на роботі почали мовчки скидати на мене свої завдання в пошту — без прохань, без запитань, наче так і треба. А вишенькою стала подруга Світлана: вона зателефонувала вкотре, щоб поскаржитися на свого Вітька, а коли я спробувала щось розповісти про себе, просто перебила. Тоді я сиділа на кухні, втупившись у телефон, і зрозуміла: якщо зараз нічого не зміню, просто вибухну. Ось так я і прийшла сюди — в надії, що мене почують і підтримають.

Минуло п'ять зустрічей. І весь цей час я чіплялася за звичну роль: скаржилася на чоловіка, роботу, подруг. Розповідала, як усі мене використовують, яка я нещасна, і чекала, що група підтвердить: так, Аню, ти свята, а навколо одні сволоти. Але чим далі, тим більше ставало зрозуміло: ці люди не дадуть мені звичної підтримки. Вони ніби бачили мене наскрізь, навіть коли я сама від себе щось приховувала, і я обрала стратегію мовчати...

Я підключилася до групи, як завжди, першою. Краєм ока глянула на екран: порожні квадратики, камера увімкнена тільки у психолога. Чай у чашці вистиг, але я його все одно тримала — так руки чимось зайняті.

Поступово почали заходити інші. Першим з'явився Саша. Знову розташувався на своєму дивані, як пан. Цей тип завжди виглядав так, ніби йому взагалі на все байдуже. Слідом Маша, вона майже одразу увімкнула камеру. Волосся, як завжди, ідеальне, усмішка натренована — як у ведучої телешоу. Ще кілька людей, хтось із вимкненими камерами. Ну і я сиджу.

— Добрий вечір, — сказав наш психолог Влад. Він говорив спокійно, як завжди. Цей його тон — ніби добрий, але ти одразу розумієш: не вислизнеш.

Усі почали щось мляво відповідати: хтось «привіт», хтось лише головою кивнув. Я мовчки дивилася на екран, думаючи, якого біса я взагалі тут роблю. Причин у мене для цього була купа. Тобто, купа виправдань. Але щось всередині бісило: чому я розповідаю все цим людям? Вони мені що, допоможуть?

У групі повисла тиша. Вона тут завжди буває, особливо на початку. Ніхто не хоче починати, усі чекають, що хтось інший відкриє рота.

І я раптом не витримала й заговорила.

— У мене знову відчуття, що все тримається на мені, — слова вирвалися самі. Сказала рівно, без емоцій, але всередині все стислося. — Чоловік... ну, ви знаєте. Говорити з ним — як із стіною. Що не скажу, все повз. А на роботі взагалі цирк. Усі свої справи на мене скидають, навіть не питають. Просто роблять вигляд, що так і треба.
Я зупинилася, наче думала, продовжувати чи ні. Але все одно продовжила.

— Подруги приходять лише тоді, коли у них халепа. Їм треба виговоритися, поскаржитися. А хто запитує, як у мене? Ніхто!

Усі мовчали. На екранах люди ніби завмерли. Психолог дивився на мене спокійно, наче чекав, що я ще щось скажу.
— І як тобі з цим? — запитав він.

Я видихнула, ніби хотіла розрядити обстановку.

— Як? Та бісить! І прикро. Бо я все для них роблю, а зрештою — ніби мене взагалі немає.

На цьому місці я замовкла, очікуючи чогось. Зазвичай після цього хтось із групи говорив щось заспокійливе. Ну, знаєте, «ти молодець», «ти стільки робиш», «ми тебе розуміємо». Але тут замість цього вліз Саша.

— А ти щось робиш, щоб тебе не використовували? — випалив він.

Я ледь не поперхнулася чаєм. Підняла очі на екран, уставилася на нього.

— Ти знущаєшся? Що це за запитання?

Але Саша тільки знизав плечима.

— Ну реально, ти їх якось навчила, що так можна. От вони й роблять.

Я навіть не знала, що відповісти. Всередині все спалахнуло, ніби він не просто щось сказав, а вдарив мене.

— У сенсі «навчила»? — прошипіла я. — Це вони охаміли!

Саша похитав головою, його обличчя на екрані було до неподобства спокійним.

— Гаразд, — протягнув він, наче не бажаючи сваритися зі мною.

У групі повисла пауза, і було відчуття, що я ніби під мікроскопом. Наче мене щойно викрили! Ось тут я серйозно захотіла вийти з групи.

Саша мене конкретно розлютив. Його спокійний тон, цей вигляд "я все знаю краще за вас". Хотілося йому щось відповісти, але в голові крутилася лише одна думка: якого біса він взагалі так говорить, ніби я сама винна?

— Ти взагалі розумієш, про що говориш? — спитала я, дивлячись прямо в екран на наступній зустрічі. — Це я винна? Ти серйозно?

Він знову знизав плечима.

— Та я ж не нападаю на тебе, — спокійно відповів він. — Просто спитав. Але якщо ти так реагуєш, може, є над чим подумати?

Я стиснула зуби. Реагую, ага. Та я б його задушила, якби він сидів не в екрані, а навпроти.

— Ну гаразд, якщо ти така свята, — продовжив він, — що тобі взамін дають?

Я відкрила рот, щоб щось сказати, але раптом зрозуміла, що відповіді в мене немає. Взамін? Та нічого мені ніхто не дає. Я лише витрачаю себе, а натомість — порожнеча.

— Ну, я не знаю, — нарешті сказала я, відчуваючи, як голос починає тремтіти. — Просто якщо я перестану це робити, все розвалиться.

— З чого ти взяла? — підключилася Маша. Її голос був м'яким, але від того не менш дратівливим.

Я кинула на неї швидкий погляд.

— Бо так і буде. Я це точно знаю.

— А якщо не розвалиться? — спитала вона. — Може, вони взагалі зрадіють, що ти перестанеш усе за них вирішувати? 

У мене так само було, — продовжила вона. 

— На роботі, з друзями. Я завжди була тією, хто все тягне. Але потім зрозуміла, що мені страшно сказати "ні". Бо якщо я відмовлюсь, вони просто підуть.

Ці слова вразили мене. Я подивилася на неї, вже не приховуючи роздратування.

— Це не про мене, — відрізала я.

— Може, все ж таки про тебе? — раптом втрутився психолог.

І отут мене ніби притиснуло. Він рідко говорив, але коли говорив, завжди влучав у ціль.

— Анно, а що для тебе означає сказати "ні"? — спитав він.
Я прикусила губу. Відповідь була десь поруч, але я не хотіла її озвучувати. Бо вона була страшною.

— Якщо я скажу "ні", — повільно проговорила я, — вони подумають, що я погана. Що я їх кинула.

У цей момент я відчула, як мене пробило. Ось воно. Я боялася, що без мене вони впораються. Що без моєї допомоги я стану непотрібною.

Я сиділа перед екраном, відчуваючи, як щось всередині мене руйнується. «Без моєї допомоги вони впораються. Я стану непотрібною». Ця думка засіла в голові й віддавала в грудях, як глухий стук.

Усе, що я робила, все, на що витрачала сили, виявилося не про них. Це було про мене. Мені потрібно було, щоб вони не справлялися. Щоб я була для них незамінною.

На роботі це було помітно одразу. Колега завжди приходила до мене з одними й тими ж проханнями. І я допомагала. Бо для мене було важливо відчувати себе потрібною. Так, потім я скаржилася, що вона «сідає мені на шию», але ж це я сама дозволяла. Могла ж просто сказати: «Катю, у тебе є голова, розбирайся сама».

З чоловіком те саме. Кожного разу, коли він намагався щось зробити, я знаходила, до чого придертися. То вечерю приготував «не так», то дітей уклав «не за розкладом». І я, звісно, одразу бралася все переробляти. А потім злилася, що він ні в що не вникає. Але ж він пробував, а я його одразу відсторонювала.

Свєта, подруга… Вона постійно скаржиться на свого Вітька, телефонує, щоб поплакатися. А я слухаю й киваю. Мені приємно, що вона приходить саме до мене. Хоча я й скаржуся, що вона «використовує мене», але насправді мені це подобається. Це дає відчуття влади. Я важлива, я потрібна. Якщо я скажу їй: «Свєт, я зараз не можу говорити», що вона зробить?

І тут мене знову вразило: вона просто зателефонує комусь іншому. І все. Вона не перестане бути моєю подругою. Вона просто знайде іншого слухача. А я… зможу видихнути.

Я уявила це. Скажу Каті, що не можу допомогти. Вона здивується, може, навіть спробує образитися. Але що далі? Вона ж зробить усе сама. Чоловік… Якщо я залишу його самого з дітьми, він впорається. Можливо, не так ідеально, як я звикла, але діти від цього не виростуть нещасними.

Мені стало дивно легко.

— Що ти зараз відчуваєш, Анно? — голос Влада вивів мене з думок.

— Легше, — відповіла я. — Але й страшно.

— Страшно бути непотрібною?

— Так, — кивнула я. — Але, здається, я вже сама себе так загнала, що тепер не знаю, як вибратися.

Після тієї зустрічі я довго сиділа перед екраном, дивлячись на своє відображення. Я завжди бачила себе як рятівницю, навколо якої все тримається, але тепер стало зрозуміло: це не про допомогу, це про контроль. Я контролювала, щоб відчувати себе потрібною. Закриваючи ноутбук, я зрозуміла: час відпускати. Не виправляти за інших, не втручатися, навіть якщо здається, що без мене вони не впораються. Дати світу йти своїм ходом — і самій навчитися жити не заради схвалення, а для себе.