Самосаботаж

Гліб заходить на Zoom-зустріч без запізнення. Чіткі рухи, швидка мова, напружений погляд.

— Я повинен позбутися цього лайна, інакше втрачусь усе.

Говорить різко, без привітання. Ніби ми вже посеред розмови, а не на її початку. Я трохи подаюсь уперед.

— Що значить "усе"?

— Робота, гроші, статус. Все, заради чого я, блін, пахав.

Він роздратований чимось усередині себе. Гліб — типовий «успішний» клієнт. 30 років, маркетолог у великій компанії. Чудова посада, стабільний дохід, перспективи. Усе рівно і правильно. Але за цим фасадом щось не так. Він дивиться в камеру так, ніби хоче пробити мене поглядом.

— Що відбувається?

Гліб різко видихає, зчіплює пальці в замок.

— Мені здається, що я сам себе зливаю. Несвідомо. Зриваю дедлайни. Непомітно для себе. Просто… забуваю про них. Захожу на зустріч і не можу зібрати думки. Починаю нести нісенітницю. Або ось, наприклад, нещодавно на корпоративі сказав шефу: «А ти взагалі хоч раз щось зробив сам, окрім того, що успадкував компанію?»

Він говорить спокійно, але в голосі відчувається щось на кшталт… саморуйнівного задоволення. Наче він отримує насолоду від цього падіння.

— Як він відреагував?

— Подивився на мене, як на гівно.

Гліб усміхається. Пауза.

— Ти хочеш сказати, що ти…

— Сам себе витісняю, так. Із кола успішних людей.

Ця фраза звучить як вирок. Наче він нарешті знайшов назву тому, що з ним відбувається.

— Я багато працював, щоб туди потрапити, а тепер поводжуся так, щоб мене звідти викинули. Чому?

Гарне питання. І складне. Люди не руйнують своє життя просто так. Не здають позиції, яких добивалися роками, якщо за цим не стоїть якийсь сенс. Іноді цей сенс захований глибоко, а іноді він настільки очевидний, що людина його не помічає.

— А якщо тебе викинуть? — питаю я.

— Все, що я є, — це моя робота. Більше нічого. Якщо я її втрачу — я ніхто.

Класична пастка. Гліб вибудував свою особистість навколо кар'єри, а тепер вона руйнується — і разом із нею ламається його Его.

— Ти взагалі хочеш, щоб я тобі допоміг?

Гліб різко підіймає на мене очі.

— А ти можеш?

Я знаю цей погляд. Це не просто сумнів — це тест. Він перевіряє, чи варте моє втручання його часу.

— Це залежить від тебе.

— А що, якщо ти мені не потрібен?

— А що, якщо потрібен?

Гліб кілька секунд дивиться на мене, потім відкидається назад і усміхається.

— Гаразд, спробуємо.

Я киваю, але розумію, що в цій розмові у нас обох своя гра. Він перевіряє мене, а я його. Але виграти мають обоє.

На третій сеанс Гліб приходить іншим. Більш розслабленим, а може, просто втомленим від власної боротьби.

— Послухай, — каже він, дивлячись у камеру, — а ти сам задоволений своїм життям?

— А це зараз важливо?

— Ну так. Чому я маю слухати поради від людини, яка сама може бути не в порядку?

— Ти думаєш, що психологи повинні бути ідеальними?

— Ні. Я думаю, що багато хто з вас ховається за роллю. Так само, як і я, коли граю роль «успішного маркетолога».

Тепер ми наближаємося до суті.

— Ти ховаєшся?

— Так. Мені завжди казали, що я маю бути найкращим, — продовжує він. — Не просто хорошим, а найкращим. Дитячий садок, школа, універ — скрізь я був тим, кого ставили за приклад. Мені це подобалося. Мені це було потрібно.

— Кому це було потрібно більше: тобі чи тим, хто ставив тебе за приклад?

Гліб усміхається.

— Гарне питання. Думаю, спочатку мені. А потім… потім вже не знаю.

Я мовчу, дозволяючи йому копати глибше.

— У якийсь момент я почав робити те, чого від мене очікували. Відмінні оцінки, ідеальна поведінка. Вступив до топового вишу, вибрав перспективну сферу. Маркетинг — це ж круто, престижно, багато грошей. Усе складалося, як треба.

— Але?

— Але я не розумію, навіщо я це роблю. Справді. От я продаю рекламні кампанії. Роблю так, щоб люди купували лайно, яке їм не потрібно. Заради чого? Щоб мій шеф купив собі третю машину?

— І коли ти це зрозумів?

— Десь рік тому. Але тоді я ще міг переконати себе, що все нормально. Ну, робота як робота. Усі цим займаються.

— А зараз уже не можеш?

Він відкидається назад, зчіплює пальці в замок.

— Я щодня встаю і думаю: «А навіщо?» — каже він. — Раніше я собі цього не дозволяв. Вставав і йшов працювати. А тепер ніби пробило. Я більше не можу прикидатися, що мені байдуже.

Тепер картина стає ясною. Гліб руйнує свою кар'єру не тому, що боїться успіху. І не тому, що не справляється. Він просто більше не хоче бути цією людиною.

— Ти розумієш, що це не просто криза мотивації?

— Розумію.

— Це не про те, щоб трохи відпочити, і все мине.

— Так, я це розумію.

— Тоді чого ти боїшся?

Він дивиться на мене кілька секунд, потім усміхається.

— Якщо я піду, то визнаю, що все це було марно, — каже він. — Що я витратив десять років свого життя на чужу мрію.

Ось він — справжній страх. Не перед звільненням, не перед втратою грошей. Він боїться визнати, що все життя робив щось, чого насправді не хотів. Що всі ці роки, ця боротьба, ця гонитва — не його вибір.

— І якщо ти це визнаєш?

Гліб гірко усміхається.

— Тоді мені доведеться визнати, що я не знаю, хто я.

Він говорить це спокійно, але в цьому спокої відчувається паніка.

Я мовчу. Іноді людині потрібно побути в цьому стані. У повному усвідомленні своєї розгубленості. Без порад, без спроб одразу щось виправити. Бо саме в цій тиші народжуються справжні відповіді.

Гліб зітхає, дивиться вбік.

— Ну і що тепер робити?

— Гарне питання, — кажу я.

І чекаю…

Гліб виглядає інакше. Вже не таким напруженим, але й не розслабленим. Скоріше… порожнім. Ніби всередині нього все обнулилося, і тепер він ходить своїм життям, озираючись із подивом: «А що взагалі робить тут ця людина?»

Це нормальний стан після усвідомлення. Після того, як руйнується ілюзія.

— Я більше не можу там залишатися, — каже він.

Не питання, не сумнів — твердження. Він це знає. Але поки не знає, що робити далі. Люди люблять думати, що великі рішення приходять раптово, як спалах. Насправді вони визрівають повільно, зсередини. Людина може роками тягнути ненависну роботу, нещасливі стосунки, життя, яке їй не належить, але в якийсь момент усередині щось перемикається. І шляху назад уже немає.

Я бачу, як він зараз оглядає своє життя, крок за кроком, як стару квартиру перед переїздом. Оцінює речі: що взяти із собою, а що залишити.

На Гліба чекає складний вибір. Тому що справа не тільки в роботі. Справа в тому, ким він себе відчуває. Вся його ідентичність будувалася навколо кар'єри, і тепер, коли він готовий її залишити, виникає найстрашніше питання: «А хто я без цього?»

Він дивиться на мене, і я розумію, що Гліб чекає. Не відповіді — ні, він надто розумний для цього. Він чекає способу зробити цей вибір усвідомленим.

— Уяви, що ти вже звільнився, — кажу я. — От прямо завтра. Що перше ти робиш?

Він задумується, і я бачу, як його мозок перебудовується. Гліб уперше думає не в межах проблеми, а в межах виходу. Коли людина довго живе в одній системі координат, їй складно уявити себе в іншій. Ніби вона все життя провела в бетонному бункері і раптом опинилася в полі. Простір лякає. Свобода тисне. Але саме вона дає можливість.

Гліб уперше всерйоз замислюється, що буде далі. Не лише в сенсі роботи, а й у сенсі життя. Я допомагаю йому витягнути ці думки назовні. Через питання, через образи, через те, що я називаю «м’якою розкачкою». Ми аналізуємо: що в його житті було справжнім? Що він робив не заради статусу, а заради себе?

— Я колись писав тексти, — каже він.

Пазл складається. У цьому простому на перший погляд зізнанні — багато болю. Гліб хоче не просто піти з роботи. Він хоче повернути собі самого себе.

Наприкінці нашої зустрічі Гліб знову ставить те саме запитання.

— А ти щасливий? Так і не відповів.

Клієнти люблять перевіряти терапевтів. Це нормально. Вони хочуть знати, що людина, яка копається в їхній голові, сама справляється зі своїм життям. Я роблю паузу.

— Не завжди, — відповідаю.

— Чому?

Я міг би сказати багато чого. Про те, що не можна жити в стані постійного щастя. Що в житті завжди є місце і для радості, і для смутку, і саме завдяки цьому ми відчуваємо багатогранність цього світу. Про те, що я теж колись стояв на такому ж роздоріжжі, як і він, і обрав себе. І це нормально.

— Бо тоді я перестану цінувати ті моменти, коли мені справді добре.

Гліб киває. І я бачу, що він зрозумів. Ми прощаємося, і він вимикає камеру. Я знаю, що Гліб більше не повернеться. Але це добре. Бо тепер йому потрібен не психолог. Тепер йому потрібне його життя.