Як втратити себе

У житті Андрія завжди було багато метушні, турбот та зобов'язань.

Робота у великій компанії вимагала повної віддачі, а вечори та вихідні були присвячені сім'ї: дружині та двом дітям. Андрій був взірцем надійності та відповідальності.

Він прийшов до мене з фоновим відчуттям, що щось йде не так, проте, що саме, самостійно зрозуміти він не міг. Адже на вигляд здавалося, що у Андрія є абсолютно все для щастя. От тільки щастя, якраз і не було.

Ми працювали вже кілька місяців, а мене не полишало відчуття того, що ми тупцюємо на місці і прогресу немає. Відверто кажучи, я вже почав сумніватися у своїх силах і хотів передати Андрія більщ досвідченому колезі, але того дня відбулася зустріч, яка змінила все…

- Перепрошую, я у відрядженні, тому дзвоню з кафе. Мене добре чути? -  Запитує Андрій. 

- Так, цілком. Андрію, сьогодні ви виглядаєте якимось схвильованим. Щось трапилося? 

- Знаєте... я тільки-но усвідомив, що вчора був мій день народження. А я про це забув.

Я завмираю, вдивляючись у екран і намагаючись зрозуміти його настрій.

- І як ви до цього ставитеся? 

- (з ноткою самоіронії) Ну, явно не як до апокаліпсису. Просто дивно... Це ніби я сам собі не надаю значення.

- Чи часто ви відчуваєте, що ставите себе на другий план?

Андрій киває, в його очах з'являється відблиск розуміння та певної печалі. 

- На роботі, вдома... (сміється) Якось забув поїсти коли весь день, вирішував проблеми колеги. 

- І як почуваєтеся з цим? 

- Наче я тінь, яка йде за життям інших, не маючи свого. 

Я роблю паузу, щоб дати Андрію час на роздуми, а сам радію, бо він нарешті побачив те, що я так старанно намагався показати йому весь цей час.

- Ви сказали, що завжди ставите себе на останнє місце. Давайте поговоримо про це докладніше. Ви не проти?

Андрій мовчки киває головою.

- Як ви гадаєте, чому так сталося? Де відправна точка?

Андрій задумався, намагаючись згадати момент, коли все почалося. Він розповів про своє дитинство, коли йому доводилося поступатися власними інтересам заради молодшої сестрички, про шкільні роки, коли він завжди був тим, хто допомагав однокласникам, але рідко сам просив про допомогу.

- Я завжди був "старшим братом", на якого можна покластися, - продовжував він розповідь. - Батьки працювали допізна, і я звик дбати про сестру. І тепер, знаєте, я так розумію, ця тенденція продовжується і в дорослому житті. Блін, та здається, я став старшим братом навіть для своєї дружини.

Андрій сміється, але нам обом очевидно, що йому зовсім не до сміху. Настала невелика пауза. Андрій начебто почав осмислювати щойно сказане і намагався знайти в собі сили продовжувати розмову. 

- Як думаєте, до чого може призвести така зневага до своїх потреб? 

- До чого може… до чого може… Та по ходу вже привело! Дружина з ранку написала, каже: "вибач, вчора замоталася і забула. З Днем народження, мовляв".

- Що зараз відчуваєте? 

- Злість.

І це було добре. Почуття агресії дає нам енергію щось змінювати. Коли Андрій прийшов до мене на першу консультацію, то ледве міг назвати ті почуття та емоції, які відчував. Але зараз він відповів чітко, без жодної тіні сумніву - і це був прогрес. 

- На кого злитесь? - питаю я. 

Андрій показує пальцем на себе. 

- Як я взагалі допустив до такого? - говорить він. 

-Ви говорите про себе як про людину, яка завжди допомагає іншим. Але допомагати собі теж важливо. Як вважаєте, чому вам складно приділяти час собі? 

- (тяжко зітхнувши) Я просто не звик. Завжди здавалося, що є справи важливіші, ніж мої маленькі бажання. Але зараз, коли я про це думаю, мені стає сумно.

Сумно стало й мені. Наша розмова тривала, і поступово Андрій почав усвідомлювати, наскільки важливо піклуватися про себе. 

Я запропонував йому кілька вправ, щоб почати відновлювати зв'язок із самим собою: ведення щоденника та планування маленьких буденних радощів виключно для себе.

- Я загубився. Забув, хто я взагалі такий, без цієї ролі помічника, - ми продовжували діалог. - І ось, мій День народження, як нагадування про це... Про те, що я забув про себе. 

- Це сильне усвідомлення, Андрію. Ви кажете, що завжди ставите себе на останнє місце, - знову повторюю я, щоб ця фраза закарбувалася в його свідомості. - А можете згадати, коли почувалися щасливими, роблячи щось виключно для себе?

Андрій замислюється, але незабаром його очі повільно оживають, і я відчуваю, що зараз станеться "магія".

- Так, був момент. Знаєте, був момент! Я поїхав на вихідні на озеро. Один. Без телефону, без зобов'язань. Тільки я, моя вудка та тиша. Це була свобода.

- І що відчували тоді?

- Спокій. Було відчуття, що я можу дихати на повні груди.

Я легенько посміхаюся, бачачи, як Андрій починає усвідомлювати власні потреби. 

- Андрію, якби сьогодні був ваш День народження, що б ви хотіли зробити? Як би ви хотіли провести його?

- Я б повернувся на те озеро. Цього разу я взяв би з собою книгу, яку давно хотів прочитати. Я провів би день наодинці з собою і природою. Якось так, мабуть. 

- Це звучить як чудовий план. І що заважає вам зробити це зараз, коли повернетесь із відрядження? 

- Ну, мабуть, дружина, діти. 

- А що станеться з дружиною та дітьми, якщо ви ненадовго поїдете відпочити?

- (пауза, в розгубленості) Так, напевне, нічого ...

Андрій усміхається, його очі спалахують новою іскрою.

Сесія добігала кінця, і я відчував, що всі наші попередні зустрічі з Андрієм пройшли недаремно. Вони мали кумулятивний ефект та дали свої плоди на цій сесії. А мої сумніви в собі, як у фахівці, знецінювали мене так само, як і Андрій знецінював свої потреби, постійно піклуючись про всіх довкола.

Андрій перевів фокус уваги на себе і спочатку, це було незвично для його оточення. Нова поведінка Андрія сприймалася близькими пагано. Але згодом вони звикли до нового Я, а стосунки з дружиною перейшли на новий, глибший рівень.

Почавши більше думати про себе, Андрій зробив перший крок до розуміння та прийняття себе, а це найважливіше на шляху до щастя.

Владислав Хасанов