Альона Вінницька: “Для мене вчитися на психолога - це розпочати життя з чистого аркуша, відкрити в собі скриті здiбностi”

MOZHNA JOURNAL записав досить відверте інтерв'ю з Альоною Вінницькою, під час якого ми поговорили про те, чим вона зараз живе, чому хоче вчитися на психолога та чому підтримує ветеранів та їхні родини.

Зараз розкажу. Мій фонд разом з КНУ імені Тараса Шевченка та Службою зайнятості запустили благодійно-соціальну програму психологічного відновлення та освіти ветеранів. Коли проект почався, я побачила як учасники, а це на секунду - ветерани, які повернулися з війни, та члени їхніх родин, готуються до вступу, як серйозно до цього ставляться, що вирішила теж спробувати здати вступні іспити. І загадала, що якщо я пройду, то піду вчитися. 

Якщо чесно, то спочатку не було сильного бажання знову вчитися. Але я зрозуміла, що для цього вже все є: я маю першу вищу освіту, я 20 років працюю артисткою. В мене є досвід роботи з різними людьми. А ще я часто чую від шанувальників, що мої пісні допомагають пережити певні дуже складні моменти у житті. Наприклад, в мене є дівчина, яка живе в Херсоні. Вона мені сказала, що всі дев'ять місяців російської окупації слухала мої пісні і їй від цього було легше. Виходить, що моя музика також може бути певною психологічною допомогою. Вона звертається до серця та душі людини. І я, чесно кажучи, завжди розуміла, що маю певний вплив на людей, які слухають те, що я написала.

Мій фонд підтримує ветеранів. І я зрозуміла, що можу бути тут потрібною. А я дуже люблю бути потрібною (посміхається).

В мене зараз певний творчий “застій”. Я мало пишу. В мене на це немає сил і бажання, я відчуваю певну спустошеність. І я сподіваюся що стану психологом і почну допомагати людям більш професійно. Ось так і склалося зі вступом. 

Я хочу зробити кілька кроків назад. Фонд існує з 2013 року. Ми допомагали діточкам з онкозахворюваннями. Згідно статуту ми можемо багато чого робити, але до нас зверталися саме з цією проблемою і 90% тих, кому ми допомагали, були саме онкохворі діти. 

З початком повномасштабної війни ми почали допомагати людям з харчуванням, медичними засобами, самим необхідним. Ми взяли шефство над дитбудинком в Умані. У 2022 році люди потребували просто їжі та ліків, потім, коли все більш-менш стабілізувалося, нам захотілося зробити щось більш масштабне. 

Потім ми зустрілися з паном Олександром Ткаченком. Він розповів, що зараз дуже потерпають ветерани через те, що їм важко дається ресоціалізація. Мова йде про тих, хто повертається в цивільне життя. Вони потребують психологічної допомоги, а працювати з цивільними психологами їм дуже важко, вони їх не сприймають. Ветеранам необхідно проходити психологічне відновлення, а таких закладів та спеціалістів дуже мало, тому що воєнні психологи це зовсім інша тема. 

Воєнні психологи працюють на фронті. Їхня задача - військового привести до ладу, щоб він пішов далі воювати. А тут треба людину повернути в цивільне життя. І таких спеціалістів зараз дуже важко знайти. 

Військові вважають, що якщо ти не був на фронті, ти не бачив війну. Тоді про що можна говорити? І у нас виникла ідея зробити програму, куди можно запросити ветеранів, ветеранок та членів їхніх родин. Це також можуть бути люди, які пережили окупацію. Тобто, люди які були дуже близько до жахів війни. Ми створили програму психологічного відновлення та освіти. Відновлення потребує кожен ветеран. Наша мета - запропонувати ветеранам та членам їх родин отримати освiту психолога. 

Це унікальна програма, мені здається, що такого ніхто ще не робив у світі. Я це бачила на власні очі, я проходила програму “Ветеранська хата”, яка входить у “Нову перспективу”. Але я там зрозуміла, що мені, як майбутньому психологу, якщо я хочу стати психологом, буде важко працювати з ветеранами. 

Ми пробували себе, як психологи у “Ветеранській хаті” і є деякі питання, які я просто не можу поставити. Мене не зрозуміють, бо це може зробити тільки ветеран. Перед цивільними психологами вони закриваються і не хочуть розмовляти. 

Я запитувала сама себе: чи правильно я все розумію? Але коли я побачила самих ветеранів і їхніх дружин, які все сприйняли, все зрозуміли, все підтвердили. Я заспокоїлася і сама собі сказала: “Це все правильно, це все дійсно так”.

Я сприймаю людей, як людей. Я не сприймаю їх як “людей, яким я допомагаю”. Я намагаюся до всіх ставитися з повагою та розумінням. 

Я навчилася у “Ветеранській хаті”, працюючи під час практики як психолог, що все ж таки треба тримати деяку дистанцію, тому що психіка у самого психолога не витримує. 

Психолог - це людина зі своїми проблемами, і є супервізія, на яку треба час від часу ходити, працювати над собою. Якщо ти будеш просто занурюватися у клієнтів, це погано скінчиться. А психолог має поводити себе більш професійно і тримати певну дистанцію. Я намагаюся не робити її великою. Ми живемо в Україні, де іде війна і треба трохи лагідніше ставитися один до одного. 

Всі історії вразили, якщо чесно. Але є те, що мене зачепило за живе дуже сильно. Те, що переживають жінки військових. Вони втратили все своє життя, особливо, якщо чоловік поранений.  Їй потрібно бросити все, чим вона займалася до цього і дуже багато часу проводити з чоловіком і бути “ніким”. Одна жінка казала мені, що вона розмовляла з психологом. Він їй сказав: “Забудьте, що ви жінка. Все. Ви - побратим. Ви - медсестра”. 

У таких жінок дуже велике психологічне навантаження, через те, що вони не відчувають себе жінками. З цим також треба працювати. Вони не відчувають себе просто жінкою - красивою, бажаною. Вони розуміють, що повинні постійно щось робити, постійно допомагати.  

Про жінок - це просто окрема розмова. Я мрію на базі нашого фонду згодом створити жіночий хаб де будуть тільки жінки, щоб їм також допомагати. Таке сестринство. Я почула багато історій, які вони не дуже на загал розповідають, бо бояться, що їх будуть засуджувати. 

Жінкам потрібно місце, куди вони можуть прийти і це пропрацювати з професіоналами, з психологами. І це дуже важливий момент. Про це взагалі мало хто пише і мало хто говорить. І мало хто говорить про величезний відсоток розлучень у наших військових сім'ях. 

Я завжди ближче до серця сприймала жінок. І мої пісні теж писалися для жінок. Я виходила на сцену і казала: “Дівчата, ці пісні написані для вас і я не розумію, що тут роблять чоловіки?”. В мене завжди була дуже жіноча лірика, про жіночі переживання, про кохання, про страждання, про жіноче щастя. І коли я зіткнулася з жінками військовими та жінками військових у житті, це стало ще одним аргументом за те, щоб  йти здобувати освіту, щоб працювати надалі з ними, допомагати їм. 

Я один раз зверталася до психолога. У мене тоді були серйозні проблеми. Але це було якось не дуже свідомо, якщо чесно.  Хоча я не можу сказати, що мені це не допомогло. 

Психолог поставив такі питання, які я сама собі ніколи не задавала. І ніхто з моїх близьких також не озвучував. І це мене дуже здивувало. 

Пам'ятаю, що я тоді подумала про те, чому я сама так із собою не розмовляла ніколи? І саме тоді я зрозуміла, що психологія - це наука. Психологія - це не просто “балачки”, як деякі кажуть. І психолога не замінить ані подруга, ані мама. 

І що психолога свого треба знайти. І при цьому встановлюється певний зв'язок. Можливо, у когось з психологом не встановився зв'язок і він відразу подумав, що це взагалі не працює.  А ще, свого психолога треба обирати. Це як піти на базар (я цього виразу не побоюся) і вибрати те, що тобі підходить. І піти ще раз, якщо щось пішло не так.

Є одна річ, яку я зрозуміла, і причому зрозуміла тільки зараз. Робота за психологом має бути постійною. Життя йде вперед, щось постійно відбувається, якісь проблеми накопичуються. І з цим потрібно йти до психолога, який допоможе. Не можна думати, що психолог один раз на все життя “поставить мізки на місце”. Зі своїм психологом потрібно зустрічатися хоча б раз на півроку. І робота з психологом - це постійна робота над собою. 

У нас була така практика в “Ветеранській хаті”. Пан Ткаченко наприкінці занять попросив нас, щоб ми написали собі листа, як майбутньому психологу, а потім дістали б цей лист перед першою своєю консультацією. Було дуже цікаво спостерігати за реакцією людей. Деякі дуже швидко написали, деякі відмовилися писати взагалі. 

А щоб я сказала собі тій, яка була 20 років тому? Ви знаєте, я думала про це і не один раз. 

А потім зрозуміла, що нічого не сказала б. Треба йти по життю так, як ти йдеш. В мене по-різному було у житті. Було і добре, було і погане. Але, все це - моє. Все це мій життєвий досвід. На своїх помилках я навчилася, як треба і як не треба робити. І тому - ніяких порад. Тут і зараз. Як є, так і є. 

В принципі, вже доросло. Не так, звичайно, як на заході. В мене сусідка - психологиня. І ми з нею на каву іноді ходимо. І я цікавлюся у неї, чи звертаються люди. Вона каже, що постійно звертаються, і цілими родинами, і з дітьми. Тобто, така практика є. Але ще залишилося хибне поняття, що психолог - це людина, з якою ти “говориш і платиш їй за це гроші”. 

На мою особисту думку, всі кого я знаю, потребують психологічної допомоги. Адже, ніхто не знає, як поводити себе з іншими людьми. Ніхто не знає як поводити себе в сім'ї, з коханими, на роботі. І ніхто, а це саме головне, не знає себе самого. Психолог міг би з цим допомогти.

Війна мене залишила взагалі без планів. Плани в мене зараз пов'язані з освітою, бо потрібно навчатися. Продовжувати працювати в фонді. Є звичайні життєві плани - отримати права. Творчі плани я поки що взагалі відпустила: сказала собі “щось прийде до мене - я зроблю”. 

Для мене вчитися - це поміняти долю. Почати нову професію - це дуже серйозний план. Але хто хоче, той свого добьется. Можна спробувати себе ще раз. Спробувати все почати з початку.