Доктор психологічних наук Олександр Ткаченко: “Психолог має допомогти ветерану повернутися в цивільне життя, де не стріляють, не вбивають”

Чому ветеранам, які повертаються з війни так необхідна психологічна освіта? Чому в Україні буде значно менше ПТСР, ніж ми могли собі уявити? Що таке синдром повернення і на кого він чекає? Про це Mozhna Journal поговорили з доктором психологічних наук, провідним фахівцем Науково-практичного центру факультету психології КНУ імені Тараса Шевченка, практичним психологом Олександром Ткаченком. 

Ідея створення такої програми виникла давно, ще у  2015-2016 роках. Я тоді сам тільки повернувся з війни і зрозумів, що ефективно працювати з ветеранами цивільні психологи не можуть. Вони не мають необхідного досвіду з одного боку, а з іншого - немає необхідного практичного інструментарію. 

Ефективний Інструмент для роботи з тими, хто повертається з війни, більше орієнтований на етичні поняття та цінності. А інструментарій цивільно психолога - це суто психічні, психологічні поняття, механізми та ін. Тобто, це різні речі. Я навчався в докторантурі і намагався запровадити цю ідею. Але тоді чомусь не вийшло, мабуть ще було «не на часі». Зараз, майже через 10 років, ця проблема загострилась і знайшлося розуміння.  

Щодо програми. Я побачив, що до військових з боку цивільних психологів дуже спрощене ставлення: “хворі, травмовані”. І ветеранам майже нічого не пропонують. Всі говорять про ПТСР, про який у цивільних психологів дуже поверхневе розуміння, яке базується лише на закордонних дослідженнях і методиках. Але насправді ситуація інша принципово. Якщо говорити про те, з чим доведеться працювати, то це скоріше ефект посттравматичного зростання, який одночасно працює із ПТСР, як реакція на травму.  От на цьому ефекті ми побудували нашу програму. 

Ми ставимося до тих хто повернувся з війни і членів їх сімей, як до таких, хто набув певного досвіду, який може покращити їхнє життя і психіку, але за умови роботи відповідного спрямування - технік, методик тощо. 

Тобто, коли людина повертається з війни, вона повертається іншою. І психологу потрібно допомогти ветерану поставити “голову на місце”, щоб він зрозумів хто він зараз, який в нього сенс існування і як йому будувати своє життя вже в новому напрямі і новому русі. 

Велика частка тих, хто повернувся – до 80-90% - міняє професію, життя, коло знайомих. Старі знайомі зникають, а на їхнє місце приходять інші. З'являються інші інтереси. Але це треба усвідомити і конструювати себе нового. І якраз це - найважливіше, з чого все починається. 

Наша програма триває три місяці, і за цей час ми допомагаємо ветерану “поставити на місце голову” або знайти себе в новій іпостасі. За ці три місяці ми готуємо їх до вступу в магістратуру КНУ імені Тараса Шевченка з психології. Ми розуміємо, що для того, щоб підготувати психолога, який зможе нормально працювати, потрібен не один рік. Але в нас цього часу немає. 

Робота на фронті стає в нагоді в подальшій роботі з ветеранами після повернення. Але така робота дуже відрізняється. На війні треба виконувати бойову задачу, а головна задача завжди пов'язана зі знищенням противника. Інколи доводиться посилати людей туди, звідки вони вже не повертаються. І це теж робота психолога. 

А робота з ветеранами - це навпаки. Психолог має допомогти ветерану повернутися в цивільне життя, де не стріляють, не вбивають.

Але, на жаль, може вбити слово. Психологічні проблеми в цивільному житті при поверненні настільки серйозні, що ветерани часто повертаються назад на війну, бо там їм легше. Наше суспільство поки що не готове приймати ветеранів гідно. 

Цивільні психологи живуть в іншій системі понять, ніж ті, хто повертається з війни. Окрім того, цивільні психологи часто при роботі з ветеранами наштовхуються на власні психологічні кордони, за якими вони вже не здатні ефективно працювати.  Ці психологічні кордони особистості цивільного психолога виявляються меншими, ніж психологічні кордони особистості ветерана. 

У ветерана більша сфера засвоєних травматичних переживань, ніж у цивільного психолога. І він їх викладає, а психолог починає нервувати, у нього самого починаються проблеми. Ви ж чули про, так звану, вторинну травматизацію? Цивільний психолог, попрацювавши з ветераном, має йти до супервізора за допомогою. У нас такі ситуації були. Планка можливостей “мирного” психолога часто нижча ніж планка можливостей ветерана. 

Проблеми, з якими ветеран стикнувся на війні - суто чоловічі. І оточення чоловіче, і не вистачає того самого “жіночого духу”. Але, психологиня має бути здатною вислухати. Тому що не кожна жінка здатна слухати. 

Є така думка.  Але, наш досвід показує, що якщо жінка доволі молода, компетентна, має значний травматичний досвід, тримає удар і знає ситуацію, то ветерану, який приходить на сесію приємно працювати з такою психологинею і в неї безліч переваг. Жінка з великим життєвим досвідом в тому числі і власних неопрацьованих негативних переживань. Хто знає, як вона сама відреагує? В нашій практиці поки що молоді жінки, які успішно переживають свій травматичний досвід показують себе доволі достойно. Адже ім народжувати і виховувати дітей нової України.

Я можу це зробити однією фразою: це “психологія захисника”. Той, хто йде воювати на чужі території, має психологію кардинально іншу - “психологію загарбника”. Вони йдуть вбивати. А ті, хто захищає - йдуть захищати. 

І друге, але важливе. Психологія захисника базується на етичних цінностях, а психологія загарбника - це психологія вбивці. Кращий боєць - це звір. Він входить в стан “рептилії”, він знищує бездумно. Тут різниця кардинальна. 

І ще один важливий нюанс. Наші психологи традиційно навчаються на “психології нападника”, тому що здебільшого користуються західними методиками. Відомі американські розробки орієнтовані на психологію бійця, який воює на чужій території і орієнтований на знищення тих, хто її захищає. І тому, коли такі психологи зустрічаються із людиною, в якої психіка формується, як психіка захисника, виникають непорозуміння. Певним виключенням є психологія ізраїльських військових. Саме тому у них зафіксований найменший ПТСР.

Я бачив це непорозуміння, коли до нас приїжджали «кризові» психологи, які пройшли курси підготовки у західних спеціалістів, і починали спілкуватися з нашими бійцями. Вони толком не розуміли про що з ними говорять. Психологи розповідали про вивчений по закордонним методичкам механізм бойового стресу, який самі ніколи не переживали тим, хто в цьому стресі знаходились місяцями. 

Я знайомий з цими програмами. Я навіть брав участь у такій, коли повернувся з війни. Тоді найбільш популярною була програма програма “Рівний-рівному”. Це програма де військові працюють з військовим, передають свій досвід тощо. В наших умовах вона більш-менш ефективна. Наче стає легше, але залишається питання - що з цим робити? Щоб це питання вирішувати, треба мати освіту, щоб була сублімація досвіду у щось інше. Ці програми працюють, але тільки на якомусь початковому етапі.  

Так, це буде. Але це будуть не ті проблеми, про які всі думають. Всі чекають ПТСР. А я чекаю синдрому повернення. 

Це означає, що суспільство не розуміє ветеранів, починає їм створювати штучні проблеми, і тим самим провокує на не завжди адекватні речі. І ветерани цього не пробачать і будуть фідбеки. А які вони будуть? Цього ніхто не знає. 

Ветерани навчилися стріляти, вони навчилися підривати. Людину, для якої це робота, краще не чіпати. А їх постійно будуть дратувати. Тому дуже важливо, щоб ветеран приходив до психолога, починав в процесі роботи розуміти, що їх ніхто не чекає і не буде їм стелити килимові доріжки. Психолог просто повинен їм допомогти це зрозуміти. 

Щодо ПТСР. Було багато досліджень, які здебільшого робили американці. І я якось спитав одного такого американського відомого дослідника під час однієї конференції, чи є в нього результати дослідження ПТСР у афганських моджахедів, які захищали свою країну? А у в'єтнамських захисників? Він замислився, і сказав, що таких офіційних досліджень не бачив. 

І у мене питання: а чим ми відрізняємося від в’єтнамців, які захищали своє і тих же афганців? Ми захищаємо своє. І тому, я взагалі не бачу підґрунтя для того щоб чекати ПТСР саме з війни. 

Я цю проблему досліджував, і дійшов висновку, про те, що якщо ПТСР і є, то скоріше у чоловіка, і це йде з сім'ї. І  він повертається на війну, щоб його “спалити”. 

В нас же, скоріше за все, буде більше синдрому повернення і ефекту посттравматичного зростання. Адже, ми маємо психологію захисників, захищаємо своє, і за адекватне розуміння цього доведеться платити.