Білка в колесі. Історія про зміну роботи та пошук свого покликання

Вадим - типовий менеджер середньої ланки, що постійно бігає по колу в корпоративному колесі. На одній із наших зустрічей він розповів, як успішно закрив черговий квартал, а наступного дня усвідомив, що не хоче вставати з ліжка.

- Мене втомила ця вічна гонитва за бонусами, які ніяк не змінюють мого життя. Вони більше схожі на морквину перед носом, аніж на реальну нагороду. Я більше не можу так жити.

- Давай розберемося, що тобі насправді потрібно від життя, - пропоную я. - Не те, що ти маєш, не те, на що чекають від тебе, а те, що ти сам хочеш.

Вадим дивиться на мене як на інопланетянина. Ми починаємо серйозно копати і виявляється, що мрія Вадима - викладати, ділитися знаннями, надихати. Але колись давно він вирішив, що це не принесе йому стабільності, і пішов більш «надійним» шляхом.

- Вадиме, а ти хоч пробував? - питаю я.

Він заперечливо хитає головою.

За кілька місяців він почав вести гостьові лекції у місцевому університеті на тему бізнесу. Перші кілька разів він виходить на сцену, з відчуттям, що йде на страту. Але щоразу, повертаючись на сесії, світився все яскравіше та яскравіше.

Перша лекція Вадима була, м'яко кажучи, кумедною. Він став перед студентами, глянув на свої конспекти і втратив мову на цілих дві хвилини. А потім почав щось марудити про бізнес-стратегії, але його думки були явно десь в іншому місці.

Але коли Вадим почав розповідати про свій досвід роботи в корпоративній сфері, про його помилки та успіхи, аудиторія ожила. Він розповідав такі історії про зустрічі з іноземними партнерами, що у студентів очі на лоба полізли.

Поступово Вадим освоївся. Почав використовувати гумор та розповіді про свої невдачі, щоб зробити лекції динамічними. Студенти його обожнювали.

- Це неймовірно, - каже він після чергової лекції. - Я відчуваю, ніби справді, роблю щось важливе. Студенти слухають, запитують, а я ніби літаю.

Поступово Вадим починав усвідомлювати, що його справжнє покликання – навчання та наставництво. Ще через місяць звільнився з роботи і приходив до мене в паніці, побоюючись, що не зможе звести кінці з кінцями, але не втрачаючи запалу змінити своє життя.

- Тепер я не лише виживаю, я живу, - сміючись, каже він мені на одній із останніх сесій. - І знаєте, що? Я ніколи не був щасливішим. Я почуваюся зіркою.

- Вадиме, зірка чи ні, але ти точно знайшов своє місце. Продовжуй в тому ж дусі. - підбадьорив я.

Це був переломний момент у його кар'єрі, і, як він сам зізнався, у його житті.

Владислав Хасанов