Коли все руйнується тихо: щоденник мікромоментів під час роботи з емоціями

Ігор записався сам. Без тиску з боку дружини (колишньої), без натяків друзів, без модних статей в інтернеті, які раптом відкрили йому очі. Він записався сам. Але тепер це його злить.

Я помічаю це одразу. У тому, як він заходить у Zoom, як киває, не затримуючи погляду, ніби ми обоє тут із якоїсь вимушеної причини. 

Голос упевнений, спокійний. Ігор не поспішає говорити. Дивиться на мене з очікуваною настороженістю – як водій на поліцейського, який махнув жезлом, але поки не сказав, чого саме хоче.

Я не кваплю. Деякі люди заповнюють паузи словами – він не з таких. Ігор із тих, хто, навпаки, закривається, якщо дати йому забагато простору. 

Тому я говорю першим.

— Як ви зараз?

— Нормально, — відгукується він майже миттєво.

Я киваю.

— Що привело вас до мене?

Він злегка знизує плечима. На обличчі – вираз легкої нудьги. Ніби він узагалі-то не певен, навіщо тут, але раз уже прийшов, то нехай.

— Нормально, але ж ви записалися.

Він хмикає.

— Ну так.

І знову пауза.

Люди зазвичай думають, що терапія – це коли психолог «копає», ставить запитання, витягує з людини правду. Але з такими, як Ігор, усе навпаки: що сильніше на нього тиснути, то глибше він закриється. Тому я чекаю.

Він злегка стискає щелепу – напруження.

— Я нормальний, — раптом каже він.

Не «в мене проблема», не «мені погано». Я. Нормальний.

— Гаразд, — відповідаю я.

— Просто так сталося, — додає він уже трохи м’якше. — Ну… Розлучилися. Таке буває. Це не кінець світу.

Я киваю. Він чогось чекає. Запитань, порад, не знаю чого. Але я знову мовчу.

— Ну, важко, звісно, — вимовляє Ігор, коли тиша починає тиснути. — Незвично. Жили разом сім років. Але я тримаюся.

Говорить рівним голосом. Без натяку на емоції, але я помічаю в його очах те, що видає його сильніше за слова. На частку секунди – порожнеча.

Ігор міцно тримається за цей образ: я справляюся. Але навіть сам уже в нього не вірить.

— Тримаєтеся за що?

Він моргає.

— У якому сенсі?

— Ну, ви сказали, що тримаєтеся. За що?

Пауза. В ній – розгубленість. Він явно не готовий до такого запитання.

— За… нормальність, — обережно вимовляє.

— За ту саму, в яку ви боїтеся не вписатися?

Ігор різко відводить погляд. Я даю йому час. Я приблизно знаю, що зараз у нього в голові. Він злився, що записався. Йому здавалося, що це якийсь безглуздий жест – ну навіщо він сюди прийшов, для чого йому це? Усе ж нормально, просто складний період.

Але десь глибше він знав, що це не просто «період».

— Що змусило вас записатися?

Він стискає губи, потім видихає.

— Друг сказав, що я став… порожнім.

Слово «порожнім» він вимовляє невпевнено. Ніби приміряє його на себе. Ніби тестує, чи не прозвучить це… надто болісно.

— І що ви відчули, коли він так сказав?

— Ну, неприємно, звісно, — додає він за кілька секунд.

Я мовчу далі.

Він робить вдих, видихає.

— Гаразд. Я задумався.

— Про що?

— Про те, що, може, він має рацію.

У його голосі немає драми. Він говорить це як факт, але я чую різницю. Коли він прийшов, йому здавалося, що він просто «трохи втомився». А тепер він вперше усвідомлює, що може бути інакше.

Іноді людям здається, що після розставання приходить біль. Що в день, коли одна людина зачиняє за собою двері, інша залишається в квартирі, накривається ковдрою та дивиться в стелю. Що все руйнується одразу – кришталево й голосно. Але найчастіше все руйнується тихо.

Перші тижні минають на хвилі адреналіну: все змінилося, але, здається, стало навіть легше. Більше не треба сваритися, не треба дратуватися через побутові дрібниці, не треба грати роль люблячої людини, коли ти вже давно втомився. З’являється відчуття свободи, нові звички, нові плани. А потім раптом – ніщо.

Ігор каже це обережно, ніби до кінця не вірить у власні слова. Ніби не може точно пояснити, в чому справа. Але я бачу по ньому: він не страждає. Він просто… вимкнений.

Ігор не приходить додому в сльозах. Не проводить ночі за самоаналізом. Не слухає сумну музику о третій ночі, попиваючи віскі.

Він просто йде на роботу, повертається, вечеряє, дивиться щось на Netflix, йде до спортзалу, знову на роботу. І так день за днем. Без емоцій. Без задоволення. Без справжнього залучення.

Коли він говорить, що друг назвав його «порожнім», він роздратований. Не тому, що його це образило. А тому, що він зрозумів: це правда.

Деякі люди знають, що страждають. Відчувають це одразу – як відкрита рана, як постійний ниючий звук у голові. Вони приходять на терапію і кажуть: «Мені погано». Вони розуміють, що мають проблему. Він не такий. Він прийшов, бо його життя непомітно перестало бути життям.

Він каже, що не знає, як це пояснити, але колись вечори були чимось приємним, а тепер просто є. Колись він чекав на вихідні, а тепер вони просто трапляються. Колись він хотів щось робити, а тепер він просто робить.

Ігор не лежить на ліжку, втупившись у стелю. Він не виглядає розгубленим чи зламаним. Він навіть не каже, що йому погано. Він каже, що нічого не відчуває.

Такі стани часто плутають із нормою. Здається, що немає панічних атак. Немає істерик. Немає паралізуючого страху. Людина просто живе, як жила. Трохи менш емоційно, трохи менш яскраво, але все ж живе. А потім минає місяць. Два. Рік. І одного разу, у випадковий вечір, людина раптом розуміє, що їй вже давно все одно. Що будь-яка подія здається безглуздою. Що радість – це щось далеке і неіснуюче.

І якщо на той момент вона не усвідомить, що в ній щось зламалося, це може затягнутися на роки. Я бачу, що Ігор боїться цього. Він ще не називає речі своїми іменами, але вже відчуває: якщо порожнеча залишиться, вона його засмокче. Він тримався за звички. За роботу, за спортзал, за серіали. Але тепер розуміє, що це не допомагає.

Його непокоїть не сам факт розлучення – з цим він впорався. Його тривожить те, що він більше не відчуває себе живим. І він не знає, як це повернути.

Ігор не з тих, хто любить розмови про почуття. Занадто довго йому здавалося, що емоції – це щось необов’язкове. Фоновий шум, який не варто враховувати під час ухвалення рішень.

Він жив за планом: робота, тренування, зустрічі з друзями. Завжди був чимось зайнятий, і цього вистачало. Але зараз звичні речі більше не працюють. Він відчуває, що щось не так, але не знає, як це виправити.

— Мені набрид цей стан, — каже він.

Я пропоную експеримент.

— Протягом наступного тижня спробуйте помічати будь-які, навіть найменші емоції, які виникають протягом дня.

Він скептично дивиться на мене.

— Усе, що відрізняється від нуля. Радість від гарячої кави, роздратування через затор, спокій, коли ви йдете вулицею. Будь-що, що хоч трохи вибивається з байдужості.

— А далі?

— Просто фіксувати. Не аналізувати, не намагатися розібратися. Помічати.

Він не виглядає переконаним, але все ж погоджується спробувати.

На наступній сесії Ігор виглядає… інакше. Щось змінилося. Ще не кардинально, але я відчуваю: він уже не та людина, яка прийшла до мене вперше.

— Як минуло? — питаю я.

— Спочатку взагалі нічого не помічав, — зізнається він. — Потім зрозумів, що мені подобається запах кави.

Каже це так, ніби розповідає про щось абсолютно несподіване.

— Потім помітив, що коли вмикаю музику в машині, мені стає легше.

Я киваю.

— Щось ще?

— Так, — він раптом усміхається. — Вчора бачив собаку у кумедному комбінезоні й чомусь усміхнувся.

Тепер це схоже на ланцюжок. Спочатку кава. Потім музика. Потім випадкова собака на вулиці. Дрібниці, які складаються в картину. І ось тепер він усміхається.

Це ще не фінал. Але тепер Ігор знає, що почуття нікуди не зникли. Вони були там завжди – просто приглушені, сховані за звичками та раціональністю.

Тепер він почав помічати, що їжа може бути смачною, прогулянки – приємними, музика – піднімати настрій.

Він знову починає відчувати себе живим.

І це найважливіше.