Одружені та недосяжні

Лера зайшла в Zoom із тим самим бездоганним виглядом, до якого я вже звик за кілька сесій. Світло позаду було приглушеним, фон чистим, а вираз обличчя — зібраним. Вона ніби тримала в руках невидиму броню, яка допомагала їй виглядати бездоганно. Але сьогодні щось змінилося. Її очі видавали напругу, ніби за цим фасадом щось похитнулося.

— Їхала з роботи, дивилася на цих... Парами за руки тримаються, мами з візочками, діти кричать, а вони посміхаються.

Вона говорила майже різким тоном, ніби слова ось-ось прорвуть якусь греблю.

— І в мене, знаєш, якийсь гул у голові починається.

— Зараз дивлюся на тебе й здається, ти досі злишся, коли це згадуєш, я правий?

— Злюся. Злюся на них усіх. На їхню простоту. Тому що...

Лера замовкла, підбираючи слова.

— У тебе цього немає, — допоміг я.

Лера похитала головою, її губи ледь здригнулися. Вона підняла погляд на мене й, ніби перевіряючи мою реакцію, додала:

— Ні, звісно, я можу казати собі, що мені це не потрібно. Що це банально, нудно. Але я хочу.

— Якщо ти цього так хочеш, то чому цього немає?

Лера глибоко вдихнула, ніби намагалася взяти себе в руки.

— Мені трапляються неправильні. Завжди. Вони або одружені, або зайняті своєю роботою, або просто емоційно закриті. І я ж це бачу з самого початку. Знаю! Але все одно вплутуюся. Один каже, що його шлюб — це просто формальність. Інший: «Я живу з нею заради дітей, але ти — ти зовсім інше». Спочатку я вірю. А потім...

Вона замовкла, її плечі опустилися.

— Один стартапер, інший — художник. Казав, що не може нічого обіцяти, бо «відчуває себе у полоні зобов’язань».

Вона коротко, зло засміялася.

— Але я все одно чіпляюся, — продовжила вже тихіше. — А потім дивлюся, як вони йдуть, і почуваюся порожньою.

Вона зупинилася, заплющила очі й нахилила голову, ніби хотіла сховатися.

У її словах було не лише розчарування. Це була втома від самої себе. Одружені, недосяжні, не готові — вони були не випадковістю. Вони були способом уникнути справжньої близькості. Тому що якщо людина від самого початку недосяжна, її відхід завжди зрозумілий.

— Скажи, — я нарешті порушив тишу, — ти злишся на них?

Вона повільно відкрила очі й кивнула.

— На себе сильніше. Тому що щоразу думаю, що буде інакше. А воно не інакше. Ніколи.

Її слова відлунювали у повітрі, як відгомін болю, що засів занадто глибоко, щоб його можна було легко відпустити.

Лера говорила про своїх чоловіків рівно, майже без емоцій, ніби читала чужу біографію. Але за цими словами ховалася біль, яку вона ще не була готова визнати. Вона розповідала, як один із них зник після трьох місяців яскравих зустрічей, інший «зависав» між нею і своєю кар’єрою, третій тримав її в зоні напівмертвих стосунків, обіцяючи щось «після розлучення».

— Ти кажеш, що знаєш, що вони недоступні з самого початку. Чому ж тоді обираєш їх?

— Тому що... не знаю, — промовила вона, хмурячись. — Вони цікаві. З ними не буває нудно.

— А з «доступними» нудно?

— Так, — випалила вона. — Занадто.

Я дав їй продовжити, не втручаючись.

— У мене було кілька нормальних хлопців. Дзвонили вчасно, дбали, пропонували бачитися на вихідних. І це було... порожньо. Я не могла зацікавитися по-справжньому. Все здавалося передбачуваним: ти їм подобаєшся, вони готові заради тебе щось робити.

Вона зітхнула й знову подивилася в екран, ніби вимагаючи від мене відповіді.

— Може, я просто зіпсована?

Я замислився. Її слова були не просто скаргою на нудьгу. Вони вказували на щось значно глибше.

— Розкажи про своє дитинство, — м’яко запропонував я.

Вона поморщилася, ніби я щойно нагадав їй про щось неприємне, чого вона воліла б не торкатися.

— Що саме?

— Як ти росла. Якими були твої батьки.

Лера схрестила руки на грудях, але почала говорити, хоч і неохоче.

— Мама завжди була поруч. Але я пам’ятаю, що її було складно обійняти. Вона весь час була у справах: працювала, перевіряла мої уроки, готувала. Завжди зайнята, завжди серйозна.

— А тато?

— Він пішов, коли мені було шість. Обіцяв, що буде приїжджати на вихідні, але робив це рідко. Іноді дзвонив, іноді привозив подарунки, говорив, як сильно мене любить. Але його ніколи не було насправді.

Лера замовкла, і я побачив, як її пальці судомно вчепилися в край рукава.

— Ти чекала, коли він прийде?

— Чекала, — коротко відповіла вона.

— І як це було?

Вона відвела погляд, ніби це питання зачепило щось надто особисте.

— Щоразу думала, що от тепер він точно залишиться. Може, я поводжуся неправильно, може, я недостатньо хороша донька, і тому він йде.

Її голос здригнувся, але вона швидко взяла себе в руки.

— А потім він їхав, і я думала: треба було бути кращою. Розумнішою, веселішою, не засмучувати його своїми примхами.

Я відчув, як її слова замкнули коло. Все стало на свої місця: чоловіки, яких вона обирала, були емоційно недоступними, як її батько. Вона несвідомо намагалася переписати той самий дитячий сценарій. «Якщо я завоюю його, якщо він обере мене — значить, я все-таки заслуговую на любов».

— Леро, — тихо сказав я, — ти колись почувалася повністю потрібною? Такою, яка ти є?

Її очі трохи розширилися, ніби я поставив питання, на яке вона не була готова.

— Ні.

Вона сказала це рівно, але в цьому «ні» була величезна порожнеча.

— З доступними чоловіками нудно, тому що вони не вимагають від тебе нічого доводити, — продовжив я. — А ти звикла до іншого. Звикла вірити, що любов треба заслужити.

Лера мовчала, але її обличчя напружилося.

— Розумієш, Владе, я не хочу бути з тими, хто легко відкривається. Це одразу лякає. Мені здається, що такі чоловіки нічого не відчувають по-справжньому. Вони просто беруть те, що ближче.

Я чув, як за цими словами ховався її власний страх: страх, що бути з доступним чоловіком — означає дозволити собі бути собою. А це завжди страшніше, ніж гнатися за тими, хто з самого початку не може залишитися. Її вибір був не про кохання. Він був про страх близькості, який вона звикла маскувати під пошуки чогось «цікавого».

Після тієї сесії, де Лера розповіла про своє дитинство, наші зустрічі змінилися. Вона вже не відмахувалася від запитань, не ховалася за сарказмом. Але щось у ній усе одно чинило опір. Тепер це була не лише біль, а й зростаючий гнів на саму себе.

— Скільки разів я вже це чула, — сказала вона на наступній зустрічі, схрестивши руки на грудях. — «Ти обираєш недоступних чоловіків, щоб не стикатися зі справжньою близькістю». Наче я спеціально вибираю собі проблеми.

— А ти не спеціально? — запитав я, намагаючись, щоб у голосі не прозвучало й натяку на докір.

Вона поглянула на мене, наче я сказав щось дурне, і похитала головою.

— Якби це було так, мені б не було настільки паршиво щоразу, коли вони йдуть.

Я кивнув. Так, їй було боляче, але цей біль був звичним. У певному сенсі — безпечним. Сценарій, який повторювався знову й знову, давав їй відчуття контролю: вона заздалегідь знала, чим усе закінчиться. З чоловіками, які могли залишитися, все було складніше.

Ми почали обговорювати, як цей страх близькості проявляється в її житті.

— З «звичайними» чоловіками я не можу, — зізналася Лера. — Вони ніби... У них усе надто… просто.

— Наприклад?

Вона задумалася, опустила погляд.

— Один хлопець… Усе було добре: запрошував у кіно, писав щоранку. Але через пару місяців почало здаватися, що все надто передбачувано. Я його кинула. Сказала, що це не те, що мені потрібно.

— І що тоді відчувала?

Вона завмерла, ніби переглядала ту ситуацію в голові.

— Полегшення. І страх.

— Страх чого?

— Що я ніколи не зможу закохатися.

Лера не вірила, що її можна любити просто так, без умов. Її дитинство навчило її, що любов потрібно заслуговувати. І коли вона стикалася з чоловіком, який був готовий прийняти її без боротьби, це здавалося несправжнім.

— Скажи, а що для тебе любов?

Вона хмикнула, втомлено відкидаючись назад.

— Це... складно. Це про пристрасть, про інтерес. Про те, щоб людина була готова змінювати своє життя заради тебе.

— Але це ж не завжди любов. Іноді це просто боротьба.

Лера подивилася на мене з недовірою. Вона досі чинила опір. Ми почали працювати над тим, як вона сприймає себе та свої стосунки. Це було повільно, часом болісно. Я просив її відслідковувати свої почуття, помічати, коли вона починає тягнутися до того, що здається знайомим, але руйнівним.

— Ти можеш спробувати бути з тим, хто готовий залишитися, — казав я їй. — Це може бути страшно, бо ти звикла до іншого. Але це єдиний спосіб навчитися чогось нового.

Вона скептично посміхалася у відповідь, але не сперечалася.

На одній із наступних сесій Лера розповіла про нового чоловіка.

— Він з мого офісу, — почала вона, знову заправляючи волосся за вухо. — Нічого особливого: звичайний хлопець. Постійно запитує, як я себе почуваю, що мені подобається.

— І як ти себе почуваєш?

Вона знітилася, перш ніж відповісти.

— Чесно? Дивно. Іноді, відверто кажучи, підбішує.
Ми засміялися.

— А ще ніби чекаю підступу.

— І він є?

— Не знаю.

Я усміхнувся.

— Чому б не перевірити?

Лера усміхнулася, але її очі потеплішали. Це не був фінал. Вона все ще могла злякатися, відштовхнути нового чоловіка, повернутися до звичного сценарію. Але те, що вона дозволила собі помітити доступного чоловіка, уже означало, що ми рухаємося у правильному напрямку. Поступово її броня почала тріщати, і за нею з’являлася справжня Лера — не та, що намагається заслуговувати любов, а та, яка вчиться вірити, що її достатньо.