Травма відкинутісті

До групи я прийшов, бо інакше вже було ніяк. Дійшло до того, що я ловив себе на одній і тій самій думці: «Ну що знову не так? Чому все паршиво і, головне, чому так завжди?»
Стосунки, дружба, навіть робота — усе одне й те саме. Наче я застряг у якійсь повторюваній стрічці, де мене завжди залишають за кадром. І добре б я не намагався. Але ж старався. Та все одно в результаті почувався непотрібним.

Про групу Влада мені сказала колега. Її звали Катя, і вона, ніби як, розумілася на цих речах.
— Він нормальний, — сказала вона. — Не буде тиснути чи строїти з себе великого гуру. Але й жаліти теж не стане.

Це звучало... терпимо. Індивідуальну терапію я б не потягнув, надто дорого. А тут ніби як ще й колектив, хтось інший теж страждає, не тільки я. Зайти в чужий біль легше, ніж у свій.
Так я і опинився в цій групі. Спочатку думав, що просто посиджу в куточку, послухаю чужі історії, може, щось для себе зрозумію. Але скоро стало зрозуміло, що мовчки сидіти все одно не вийде.

Коли я підключився на першу сесію, всередині було дивне напруження. Погляди з екрана, короткі привітання, шарудіння мікрофонів — усе це тільки підсилювало відчуття, що я тут ненадовго. Ніби звичайні збори, але всередині вже все стискалося від передчуття, що щось піде не так. Це «НЕ ТАК» звали Мариною.

Марина просто ввімкнула камеру, сказала: «Привіт, я Марина», і все. Говорила спокійно, впевнено, без суєти. Таких людей одразу помічаєш, бо вони вміють тримати паузу.
Влад, наш ведучий, звісно, її привітав, а мені чомусь захотілося вимкнути камеру і піти. Вона відрізнялася від усіх нас. Від мене особливо. Пряма спина, розмитий фон, гарна картинка. У решти на задньому плані то діти мелькають, то гори немитого посуду. А в неї — мінімалізм. Ніби її камера випадково ввімкнулася десь в іншому світі.

— А ти що скажеш, Антоне? — Влад глянув на мене посеред якогось обговорення.
Я трохи здригнувся. Кинув погляд на екран. Її очі дивляться прямо в камеру. Ніби наскрізь прожигають.
— Нічого особливого, — пробурмотів я.

Марина усміхнулася — легка така, майже непомітна усмішка. І мені стало якось... бридко. Чому? Я тоді ще не зрозумів. Просто всередині кольнуло щось знайоме.
За тиждень стало ясно: Артем уже навколо неї кружляє. Той блазень, який завжди розповідає смішні історії й усміхається, ніби продає тобі кредитку. Звісно, він не міг не помітити Марину.
А я не міг не помітити їх.

На сесії Артем почав якусь маячню про те, як навчився грати на гітарі, щоб здивувати дівчину. Марина слухала, трохи нахиливши голову, ніби це їй справді цікаво. А я тільки сильніше стиснув зуби.
Сидів і думав: ну ось. Починається. Все за класикою. Жінка, яка мені подобається, і чоловік, який знає, як її зачепити. А я знову — на задньому плані.
Спочатку злість — різка, як укол у груди. А потім тягуче, липке відчуття непотрібності. Ніби ти взагалі даремно тут сидиш. І, головне, нічого з цим не зробиш.

Після сесії я залишився перед вимкненим екраном. Дивився на чорне вікно Zoom і думав: ну чому так? Чому кожного разу? Відповіді не було.

Вони почали спілкуватися частіше. Артем і Марина. Не те щоб у них було щось відверте чи особисте — просто жарти, перекидання словами. Її сміх, його самовдоволений голос. Усі ніби в темі, але здавалося, що група — це просто декорації для їхнього маленького спектаклю.

Я намагався не дивитися, але нічого не міг із собою вдіяти. Це як свербіж, який ти не чухаеш, а він стає тільки сильнішим. Сидиш, слухаєш їхні балачки, і всередині все починає крутити. Злість, образа, якась тупа ревність.

На черговій сесії Влад попросив нас поділитися тим, що турбувало останніми днями. Я хотів промовчати. Краще не лізти, думав. Але, звісно, щойно я вирішив сховатися, він запитав:

— Антоне, а ти?

Мене пересмикнуло. Я оглянув обличчя групи. Усі ці кляті квадратики, але ти все одно відчуваєш погляди, навіть через екран.

— Нічого особливого, — видавив я.

— Ти так часто кажеш, — спокійно зауважив Влад. — Може, спробуємо трохи детальніше?

Я відчув, як мене починає розбирати. Артем із Мариною щойно знову перекинулися якоюсь дотепністю. А Влад зараз ніби навмисно тикнув мене носом у те, що я намагаюся приховати.

— Та все нормально, — буркнув я. — Просто кумедно спостерігати за деякими.

— За ким саме? — запитав Влад.

Чорт. Я ковтнув і кинув погляд на Марину. Вона трохи підняла брову. Артем усміхнувся. Це мене добило.
— Та за Артемом і Мариною!

У групі настала тиша. Хтось ворухнувся, почувся звук стільця. Інші почали робити вигляд, що це їх не стосується, але я бачив: дивляться.

Артем насупився.

— Що тебе зачепило? — запитав він, трохи нахиливши голову.

Я відчув, як усередині все закипає.

— Та нічого. Просто кумедно, як ти одразу чіпляєшся за новеньких.

— Стоп, стоп, — втрутився Влад. — Антоне, давай спробуємо зупинитися. Що ти відчуваєш просто зараз?
Я відкинувся на спинку стільця, видихнув.

— Злість, — нарешті сказав я.

— На Артема?

— І на нього теж, — пробурмотів я.

— А на кого ще?

Влад завжди вмів ставити питання, які зачіпали за живе. Він не поспішав. Чекав. Я розумів, що якщо промовчу, стане тільки гірше.

— На себе, — видавив я.

— Чому?

Я зам’явся. У голові крутилися уривки думок. Чому? Бо це я сам кожного разу лізу в такі історії. Щоразу знаходжу тих, хто обере когось іншого.

— Це повторюється, — нарешті сказав я. — Ніби я сам заганяю себе в цю дурню.

Влад кивнув.

— Це «повторюється», — повторив він, ніби намагаючись закарбувати цю думку в моїй голові. — Схоже на важливе спостереження. Може, ми зможемо дослідити це разом?
Я мовчки кивнув. У голові все ще шуміло, але десь глибоко всередині щось зрушилося. Вперше я задумався, що проблема — не в них.

Можливо, вона взагалі завжди була в мені.

Після тієї сесії я довго переварював слова Влада. "Це повторюється". Вони звучали просто, але били, як молотком. Можливо, справа не в Артемі й не в Марині? Можливо, це я сам, чорт забирай, заганяю себе в це замкнене коло?

На наступній зустрічі я вже знав, що скажу. Сидів, вдивлявся у своє відображення в маленькому віконці камери. Обличчя похмуре, ніби я збирався зізнатися в чомусь ганебному.

Сесія почалася, Влад звично привітався з усіма. Знову пішли розмови — хто як переживає осінь, кого на роботі посварили. Я слухав краєм вуха, чекав своєї черги.

— Антоне, як почуваєшся? — нарешті запитав Влад.

— Нормально, — сказав за інерцією, але одразу виправився. — Точніше, не зовсім.

Усі обличчя на екрані повернулися до мене. Мене аж кинуло в жар, але шляху назад не було.

— Я багато думав після минулої сесії, — почав я. — Здається, я зрозумів, чому мене так зачіпають усі ці ситуації.
Влад трохи нахилився вперед. Інші мовчали, але в їхньому мовчанні відчувалася напруга, ніби вони не дихали.

— Це повторюється, — продовжив я. — Усюди. Із жінками, з друзями. Я завжди обираю людей, які мене не оберуть.
Сказати це було як стрибнути з тарзанки. Повне відчуття, що ось зараз розіб’юся, а внизу немає страховки. 

— Коли я був маленьким, мій батько... він постійно йшов. До іншої жінки. Мама завжди прощала його, обирала його. Я тоді почувався порожнім місцем. Невартісним.
Говорячи це, я чув, як у голосі тремтить щось чуже. Ніби це говорю не я, а хтось інший, хто давно хотів сказати, але не міг.

— І мені здається, — додав я, — що з того часу я шукаю таких жінок, які теж мене не оберуть. Тому що це... звично.
Марина дивилася на мене уважно, трохи насупившись, але її погляд був теплим. Артем раптом опустив очі, ніби йому стало ніяково. Інші теж мовчали.

— Це важливе усвідомлення, — сказав Влад. — Якщо це звичний сценарій, його можна дослідити. А головне — можна вирішити, чи грати в нього, чи ні.

Я мовчки кивнув. Сказати було нічого.

Після сесії я сидів перед вимкненим екраном. Голова гуділа. Здавалося, ніби мене добряче струсонуло. Але щось у мені стало тихішим.

Після тієї сесії багато змінилося. Не одразу, звісно. Але щось у мені точно зрушилося. Я раптом зрозумів: проблема не в людях, які "не обирають" мене, а в тому, що я сам обираю так, щоб це було неминуче.

Влад тоді сказав просту річ: «Ти звик до цього відчуття, Антоне. Воно для тебе, як старе взуття — незручне, але знайоме». І, мабуть, вперше в житті я зрозумів, що не зобов’язаний ходити в цьому "взутті".

Я почав помічати свої шаблони. Почав ловити моменти, коли звична злість підіймалася нізвідки. І так, це не стало легким рішенням усіх проблем, але принаймні дало мені вибір. А це вже немало.