Скрипка. Або страх бути не ідеальним

Я завжди вважав музику своєю пристрастю та покликанням, але під час одного з концертів мої руки завмерли, а в голові крутилася лише одна думка: «Що буде, якщо я помилюся?». З того часу щоразу, встаючи на сцену, я відчував, як мій страх переростає у справжню паніку. І ось, я дивлюся на свою скрипку, що лежить на столі, і відчуваю, як тремтять руки.

- Що буде, якщо я помилюся? – повторив мої слова терапевт. - Чому так страшно помилитися?

Я завмер у роздумах. З раннього дитинства мені прищеплювали почуття, що треба все робити правильно. Так, поступово, я навчився бути слухняним і за будь-яку ціну уникати помилок.

- Що буде, якщо я помилюся? – знову повторив він. - Що трапилося перед тим, як з'явилася ця думка?

- Трохи сфальшував.

- Хтось ще помітив це?

Я заперечливо похитав головою і раптом зрозумів, що зовсім розучився отримувати задоволення від гри. Під час виступів я намагався робити все правильно, наче чекаючи, що мене за це похвалять. Але ні! Багато глядачів, у потоці концертної гри, особливо у клубах, плювати хотіли на якісь дрібні нюанси, якісь там скрипки! А колеги настільки звикли до моєї гри, що вже сприймали все як належне.

Після розмови з психологом я почав приділяти час грі щодня, але тепер це було інакше. Я намагався не думати про сцену, публіку, можливі помилки. Зосередився на самій музиці та своїх почуттях. Грав те, що подобається мені, не замислюючись про оцінку суддів або критиків. Прості мелодії, забуті композиції з дитинства. Музика почала приносити радість. Я відчував, як напруга покидає мене з кожною нотою.

А одного разу, граючи просто для душі, я навіть заплакав…

Психолог порадив мені вести щоденник, де б я записував свої почуття після кожної гри. Тоді я почав помічати, як мій страх зменшується. Щодня я бачив прогрес. Нота за нотою, день за днем. Музика знову стала моїм другом.

Напередодні важливого концерту, першого масштабного після всіх цих місяців роботи, я стояв у кулісах, чекаючи на свій вихід. Руки трохи тремтіли, але це вже не було те тремтіння, яке паралізувало мене раніше. Я зітхнув, заплющив очі і зробив кілька глибоких вдихів.

Коли я вийшов на сцену, світло софітів засліпило мене на мить, але потім я побачив зал, повний людей. Вони прийшли слухати музику, і я був тут, щоб подарувати їм її.

Концерт пройшов як мить. Оплески в кінці були гучними, і я відчував, як у грудях розквітає гордість.

Я зробив це!

Я повернувся. Але вже зовсім іншим. Оновленим і справді щасливим.

Владислав Хасанов