Я ненавиджу Новий рік

Я ненавиджу Новий рік.

Коли настає грудень, у кожному магазині починають грати ці пісні — про сніжинки, диво й хороводи. Від них мене нудить. Люди навколо метушаться, як заведені. Бігають із подарунками, будують плани, обговорюють, де святкувати. І що ближче до тридцять першого числа, то сильніше я відчуваю, що для мене цього свята просто не існує.
Останні п’ять років я зустрічаю Новий рік сам. Сценарій щоразу однаковий: пляшка віскі, тазик олів’є з найближчого супермаркету, якийсь жалюгідний напівфабрикат і телевізор, де в сотий раз показують одне й те саме. Це ніби часовий зашморг: ти в ньому застряг і живеш у тому ж дні, як у фільмі.

Вперше я залишився сам шість років тому, коли розлучився з дружиною. Не можу сказати, що це був несподіваний кінець. Ми обидва втомилися, виснажилися й просто махнули одне на одного рукою. Я пішов у порожню квартиру, купив диван, телевізор і сказав собі: "Тепер усе буде інакше. Я вільний."

Але на Новий рік свобода показала мені середній палець.

Тридцять першого грудня я вмикнув телевізор і зрозумів, що навіть не знаю, що робити з собою. Ну, типу… свято. У голові засів дурний голос: "Увімкни бій курантів, відкрий шампанське, як усі нормальні люди."

Я не став сперечатися й купив шампанське. Опівночі, коли годинник пробив дванадцять, телефон запищав від повідомлень. Серед них — одне від колишньої: "З Новим роком, Андрію! Бажаю тобі щастя!"

Я пам’ятаю, як сидів, тримаючи цей клятий телефон у руці. "Щастя". Звучить, як знущання. У мене на колінах стояв тазик із недоїденим салатом, по телевізору знову танцювали зірки, а за вікном бахкали петарди. Щастя виглядало якось інакше.

Відтоді Новий рік для мене — це день, коли ти почуваєшся особливо нікчемним. В інші дні можна обдурити себе: сказати, що так і треба, що ти "любиш самотність", що тиша — найкращий друг.

Але тридцять першого грудня весь світ кричить тобі в обличчя: "Подивись! Ми радіємо, у нас є сім’я, друзі, плани! А в тебе?.."

Другий Новий рік я вирішив перехитрити систему. Умовив себе, що це "звичайний день" і ніякого свята не існує. Купив піцу, увімкнув серіал і прикинувся, що все нормально. Але рівно опівночі, коли за вікном почали гриміти салюти, у грудях ніби щось стиснулося. Я навіть не помітив, як почав рахувати їхні залпи. Раз, два, три… десять. Десь на п’ятнадцятому захотілося провалитися під землю.
Потім були друзі. Точніше, їхня відсутність. Я довго чекав, що хтось напише або покличе. Раніше ж дзвонили: "Андрюха, Новий рік із нами? Бери віскар, приходь!" А тепер — тиша. Спочатку я списував це на випадковість: "Ну, всі зайняті, роз’їхалися." Потім зрозумів, що викреслили саме мене. У них сім’ї, діти, традиції. Я не вписуюся.

Одного разу я спробував вийти з дому. Вирішив: "Будь що буде. Поїду до ялинки в центр міста. Може, серед людей стане легше." Я стояв там, серед тисяч облич, і відчував, як порожнеча в мені тільки зростає. Хтось обіймався, хтось співав, хтось сміявся вголос. А я дивився на них і не розумів, як можна так просто радіти. У якийсь момент п’яний хлопець підскочив до мене й вигукнув: "Гей, посміхнись, чоловіче! Свято ж!" Я посміхнувся — як міг. А потім поїхав додому й напився.

Відтоді я більше не намагався.

Тепер я просто закуповуюся віскі й чекаю, коли годинник дотикає до півночі. Просто сиджу й чекаю, коли цей клятий день закінчиться. Бо найгірше — це не те, що ти один. Найгірше — знати, що ніхто про тебе навіть не згадав.

Коли сидиш у порожній квартирі, чуєш, як у сусідніх вікнах хтось кричить "Ура!", а твоя єдина компанія — годинник, що голосно цокає на стіні. Цей годинник — єдиний звук, який тобі відповідає.

Коли почалася війна, стало не до свят. Перший Новий рік у тій новій реальності я майже не помітив. Навколо був страх, невизначеність, новини, які накривали, наче хвиля.

На вулицях панувала моторошна тиша. Я сидів у своїй квартирі, у напівтемряві, бо світло економили, і думав, що навіть годинник ніби боїться голосно цокати. Було холодно й страшно. Я не відкрив віскі, як зазвичай. Просто сидів і слухав — чи не пролунає сирена, чи немає шуму за вікном.

Я пам’ятаю, як біг у сховище на початку березня, як чув вибухи зовсім поруч і вперше в житті боявся так, що пальці не слухалися. Боявся не за життя, а за те, що більше нічого не буде — ні звичайних днів, ні планів, ні надії.

До грудня в Києві стало трохи тихіше, але тиша в ті місяці була оманлива. У ній не було спокою. Спочатку вимикали світло, потім опалення, а інколи зникала вода. Люди звикли жити наче в напівтемряві, з ліхтариками та свічками, ніби нас усіх відкинуло на багато років назад.

— Новий рік на носі, — сказав якось колега на роботі, коли ми сиділи в офісі в теплих куртках, гріючись від маленького обігрівача. Тоді я відірвався від монітора й подивився на нього, як на божевільного.

Який Новий рік? Ти хоч чуєш, що говориш? Він помітив мій погляд і махнув рукою.
— Та жартую.

Але він не жартував. Люди намагалися хоч якось жити далі. А я дивився на них і не розумів: як можна вірити у свято, коли кожного дня хтось гине?

Тридцять першого грудня я сидів у темряві у своїй квартирі. Світла не було — звична вже справа. Навколо стояла повна тиша. Я запалив свічку, наче не для свята, а просто щоб бачити, що в мене під ногами.

Пам’ятаю, як дивився на екран телефону, який показував майже нуль відсотків заряду. Там було повідомлення від знайомого з дитинства: "З Новим роком, Андрію! Як ти?" Я не відповів. Що написати? Як я? Я сиджу в темряві, у зимовій куртці, бо холодно, і чекаю, коли закінчаться ці дурні дванадцять годин. Я живий, так. Але в мене не було сил відчувати вдячність навіть за це.

Салютів у той рік не було. Жодного шуму, жодних петард. Ніхто не запускав феєрверки, бо вони звучали надто схоже на те, що ми чули навесні. Я просто сидів у кріслі й слухав, як капає вода з крана на кухні.

"З Новим роком", — пробурмотів я собі під ніс, коли телефон показав 00:00. Це не було свято. Це була просто ще одна ніч, яку я пережив.

Наступний рік був іншим, але не легшим. Я поїхав із Києва подалі від тих стін, що дзвеніли від вибухів. Здавалося, там дихається вільніше, але легкості не прийшло. У грудні люди почали готуватися до Нового року. Життя наче намагалося повернутися у звичне русло. Я бачив це й злився. Як можна святкувати, коли війна досі тут? Як можна прикрашати ялинку, коли кожного дня хтось втрачає дім чи сім’ю?

Того року я отримав від старого друга голосове повідомлення:

— Андрюха, ну як ти? Чого знову мовчиш? Новий рік, давай хоч вип’ємо по скайпу, якщо ти один.

Я не відповів. Натомість вимкнув телефон, як колись багато років тому, і знову сів біля вікна. За містом було тихіше, і навіть світло не вимикали так часто, як у Києві. Але я не міг дивитися на гірлянди на вулицях. Вони здавалися мені якимось безглуздям.

Опівночі я лежав на дивані й дивився в стелю. Звідкись здалеку долинали звуки салюту. Так, хтось усе-таки знайшов сили, гроші й бажання запускати феєрверки. Тоді я подумав: "А може, це правильно? Може, так і треба — триматися за ці дрібні радощі, як за життя?"

Цього року, коли грудень тільки почався, я помітив, що боюся Нового року так само, як тоді, коли залишився один після розлучення. Я не міг пояснити чому. Просто всередині росло якесь важке відчуття. Напевно, я не хотів знову почуватися мертвим при житті.

В один із таких вечорів я зловив себе на думці: "Якщо нічого не зміню, то так і зустрічатиму кожен Новий рік — один і в порожнечі." 

Я зайшов в інтернет, набрав: "психолог онлайн консультація" і записався.